Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт

— Та ні! — відмахнулася павучиха. — Це просто означає, що я майстриня легко робити різні справи. Це означає, що я не повинна обмежувати мою діяльність самим снуванням павутин, ловінням комашні та всякими такими штуками.

— А чом тобі не поїхати зі мною на ярмарок і не відкласти свої яєчка там? — так уже просив Вілбер. — Це буде така чудова розвага!

Шарлотта скубнула свою павутину й похмуро задивилась, як колихається все плетиво.

— Навряд чи це здійсненно, — промовила вона нарешті. — Ти ж не знаєш першого правила про відкладання яєць, Вілбере. Я не можу пристосувати мої родинні обов'язки до порядків окружного ярмарку. Коли приспіє пора відкладати яйця, я мушу робити це невідкладно, байдуже, що там навколо мене, ярмарок, ліс чи болото. До того ж я не хотіла б, щоб ти потерпав за це — ще, чого доброго, вагу втратиш. Тож домовимось поки що так: я поїду на ярмарок, якщо тільки зможу.

— Ой, чудово! — зрадів Вілбер. — Я знав, що ти не покинеш мене напризволяще в такий момент, коли я найдужче потребую тебе!

Весь той день Вілбер не виходив на сонце, а ніжився собі в соломі. Шарлотта відпочивала, пообідавши коником. Павучиха знала, що недовго вже вона могтиме допомагати Вілберові. Промине ще кілька днів, і їй доведеться полишити все, аби виснувати гарненький маленький мішечок для своїх яєць.

Того вечора, що передував ярмарковому дню, всі полягали рано. О восьмій Ферн із Евері були вже в ліжку. Хлопчикові снилося, ніби чортове колесо зненацька зупинилось, а він, Евері, завис у найвищій кабінці. Дівчинці снилося, начебто вона зомліла, гойдаючись на гойдалці.

Лерві ліг о восьмій тридцять. Наймитові снилося, буцім він грає у бейсбол… і ось він виграв справжню ковдру племені навахо! Пан і пані Цукермани лягли спати о дев'ятій. Пані Цукерман уві сні бачила себе власницею унікального морозильника. А панові Цукерманові снився Вілбер. Начебто кабан став швидко-швидко на очах рости, а перестав аж тоді, коли сягнув ось яких параметрів: сто шістнадцять футів завдовжки і дев'яносто два заввишки. Ну й, звісно, такий гігантський Вілбер здобув собі всі призи, які тільки були на ярмарку, й він весь був обчіпляний блакитними стрічками, а одну блакитну стрічку йому причепили навіть до хвоста.

І тварини у підвалі скотарні також рано позасинали — всі, крім Шарлотти. Завтра — ярмарковий день…

І люди, й тварини хотіли повставати чимраніше, аби побачити, як Вілбер вирушатиме в дорогу по свою велику пригоду.

Вранці усі підхопилися з першими променями сонця. День видався спекотний. У будинку Ереблів Ферн занесла відро гарячої води до своєї кімнати й помилася, шкребучи тіло губкою. Тоді надягла свою найгарнішу сукенку, бо знала: на ярмарку бачитиме хлопців. Пані Еребл добряче вимила синкові потилицю, а тоді заходилась боротися з його непокірним чубом: змочила водою, розділила на проділ і ну пригинати, причісуючи, вниз та вниз, аж поки волосся таки прилипло до голови, але шість волосинок так-таки й не впокорилися і виклично стирчали догори. Потім Евері надягнув чисту білизну, чисті блакитні джинси й чисту сорочку. Пан Еребл одягся, з'їв свій сніданок, а тоді вийшов на подвір'я і вимив, вичистив свою вантажівку. Бо напередодні він запропонував одвезти на ярмарок усіх, навіть самого Вілбера.

Лерві встав у доброму гуморі й чи не раніше за всіх. Він натрусив чистої соломи у Вілберову клітку й переніс її всередину загорожі. Клітка була вся зелена, і на цьому тлі красувались золоті літери напису: «Славетний кабан Цукермана».

Шарлотта подбала для такої нагоди, щоб її павутина виглядала якнайкраще. Вілбер з'їдав свій сніданок повільно, обережно. Він хотів бути настільки «блискучим», щоб жодна макаронина не залетіла йому на вухо.

А в кухні пані Цукерман зробила несподіване оголошення.

— Гомере, — сказала вона чоловікові, — я зараз викупаю того кабанця в сколотинах!

— У… чому? — перепитав пан Цукерман.

— У сколотинах. Я оце тільки згадала, що моя бабуся купала своїх кабанців, коли вони ставали брудні, у сколотинах.

— Вілбер не брудний! — гордовито заперечив пан Цукерман.

— А за вухами? Там у нього завжди брудно, — пояснила пані Цукерман. — Щоразу, як Лерві виливає йому пійло, Вілбер підставляє голову й воно стіка йому поза вухами. Тоді засихає, і так утворюється кірка. А ще у нього пляма з того боку, яким він лягає на гній.

— Він лягає на чисту солому, — виправив пан Цукерман.

— Ну, ти що хоч кажи, а він брудний, і я його зараз вимию!

Пан Цукерман обм'якло плюхнувся на стілець і з'їв «позапланового» пиріжка. А його дружина рішуче попрямувала до дров'яної повітки. Коли вона повернулася, на ній були гумові чоботи й старий дощовик, а в руках пані Цукерман несла відро сколотин і невеличку дерев'яну лопаточку.

— Едіт, ти з глузду з'їхала, — промимрив Цукерман.

Але дружина не звертала на нього жодної уваги. Удвох вони подалися до свинарника. Пані Цукерман не стала гаяти час. Перелізла з відром через загорожу й заходилася обробляти кабанця. Занурить лопаточку в сколотини й шкребе його, занурить — і шкребе. Подивитися на таку цікавинку збіглися гуси, старі й молоді, а також вівці з ягнятами. Навіть пацюк Темплтон виткнув обережненько носа й поспостерігав, як Вілбера купають у сколотинах. А Шарлотта так зацікавилася, що опустилась якомога нижче на нитці, аби їй, короткозорій, краще роздивитися. А Вілбер завмер і очі заплющив. Він відчував, як струминки сколотин збігають йому по боках. Розкрив рота й злизав трішки сколотин. Чудовий смак! Кабанець почувся не тільки воістину блискучим, а й щасливим. Коли пані Цукерман усього його вишкребла, вимила та обтерла насухо, став Вілбер таким чистим, таким гарним кабанчиком, якого ви зроду не бачили. Він був чисто-чисто білий, вуха й п'ятачок йому так мило рожевіли, а що вже гладесенький — мов шовк!

Тоді господар і господиня пішли