Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт

— О, Евері! — радісно захихотіла пані Еребл. — Евері завжди при доброму здоров'ї. Звісно, він лізе в отруйний плющ, і його закусують оси та бджоли, а ще він тягає додому жаб, вужів і розбиває геть чисто все, до чого тільки торкнеться своїми руками. З ним усе гаразд.

— Чудово! — задоволено мовив лікар.

Пані Еребл красно подякувала докторові Доріану за його пораду й попрощалася. З великим полегшенням верталася вона додому.

У травах виспівували цвіркуни. Співали вони пісню про кінець літа, виводили сумну й одноманітну мелодію. «Літо скінчилося, літа немає! — співали вони. — Скінчилось, минуло… Минуло, пройшло… Пройшло-загуло…»

Цвіркуни відчували, що це їхній обов'язок: нагадати всім про те, що красне літечко не може тривати вічно. Навіть у ці найчудовіші дні року — дні, коли літо переходить в осінь, — цвіркуни розповсюджували чутку про смуток і зміну

І хто б не розчув цієї цвіркунячої пісні? Всі розчули. У тому числі й Ферн з Евері, що прошкували запилюженою дорогою. Діти зрозуміли: так, це вже скоро знову розпочнеться школа. Молоді гуси вчули цю пісню й збагнули: ні, більше вже не побути їм малими гусенятами! Почула ту сумну пісню й павучиха Шарлотта і збагнула: це ж їй лишилось зовсім мало часу! Почула цвіркунів і пані Цукерман, що поралася в кухні, й на неї також найшов смуток. «Ще одне літо проминуло,» — зітхнула вона. Зачув ту нехитру пісеньку й наймит Лерві, що саме споруджував клітку для Вілбера, й зрозумів це так: пора вже копати картоплю!

«Літо скінчилося, літо пройшло, — невтомно повторювали цвіркуни. — Скільки ще ночей лишилося до морозів? Прощавай, літечко, прощавай, прощавай!..»

Вівці зачули цвіркунів, і такий охопив їх неспокій, що вони виламали дірку в огорожі пасовиська, й побрели на поле, що лежало за дорогою. Гусак виявив ту дірку й провів тудою свою гусячу родину, і гуси потрапили до саду й досхочу наїлися яблук, що лежали на землі. Маленький клен на болоті зачув цвіркунячу пісню і так стривожився, що весь густо-густо зашарівся.

А на фермі Вілбер перебував у центрі уваги. Регулярне й дуже добре харчування дало свої результати: нині Вілбер був уже не підсвинок, а такий кабан, яким міг би пишатися всякий господар. Одного чудового дня більше сотні людей зібралося й стовбичило біля його загорожі, милуючись ним, «блискучим» кабаном. Адже напередодні Шарлотта написала слово «блискучий», тож Вілбер і справді виглядав блискучим на золотому осонні. Весь час, відколи з ним подружила павучиха Шарлотта, він докладав усіх зусиль, аби виглядати таким, яким вона його називала у своїх повідомленнях. Коли Шарлоттина павутина промовляла: «Ох і кабан!» — Вілбер щосили старався виглядати саме таким кабаном. Коли в Шарлоттиній павутині стояло слово «величезний», Вілбер силкувався виглядати величезним. А нині, коли павутина прославляла його як «блискучого», він робив усе можливе, аби не тільки блищати, а ще й сяяти.

Воно, звісно, нелегко виглядати блискучим, але Вілбер залюбки старався таким бути. Він звільна повертав туди-сюди головою і моргав своїми довгими віями. А тоді робив глибокий вдих і роздував груди. Коли ж його глядачі починали нудитися, він зненацька злітав у повітря, виконуючи заднє сальто з півобертом. Таку його жвавість і вправність юрба вітала схвальними вигуками та оплесками.

— Ну що ви скажете про такого кабанчика? — запитував тоді вельми задоволений собою пан Цукерман і сам собі й відповідав: — Цей кабан воістину блискучий!

Дехто з Вілберових друзів, мешканців скотарні, трохи потерпав за нього: що, коли від усієї цієї уваги до його особи, він запишається, стане кирпу гнути? Але нічого подібного не сталося. Вілбер як був скромнягою, так і лишився: слава його не зіпсувала. Уславленого кабана все ще потроху непокоїло його майбутнє, бо ж ну ніяк не вірилося, щоб якась там павучиха та зуміла врятувати йому життя. Ночами його іноді мучили кошмари. Йому верзлося, ніби на нього накидаються чоловіки з ножами та рушницями. Але ж то були просто пусті сни. За дня Вілбер почувався зазвичай щасливим і впевненим у собі. Ніхто зі свиней ніколи не мав вірніших друзів, а він уже розумів, що дружба є однією з найпрекрасніших речей на світі. Навіть сумна цвіркуняча пісня не дуже засмучувала Вілбера. Бо ж він знав: незабаром відбудеться окружний ярмарок, а він же стільки мріяв туди поїхати! Якщо він, Вілбер, зуміє там відзначитись та ще й, можливо, заробити якісь призові гроші, то це вже була певність: Цукерман дозволить йому пережити Різдво, й не одне.

А Шарлотта мала свої клопоти й переживання, але про них вона нікому нічичирк. Одного ранку Вілбер заговорив із нею про ярмарок.

— Ти ж поїдеш туди зі мною, правда, Шарлотто? — запитав він.

— Ну, не знаю, — відказала павучиха. — Бачиш, ярмарок припадає на незручний для мене час. Я б не ризикнула податися з дому хоч би й куди навіть на кілька днів.

— Чому? — хотів знати Вілбер.

— Ох, просто мені так не хочеться розлучатись із моєю павутиною! Тут має відбутися стільки всього важливого…

— Поїдь зі мною, будь ласочка! — заблагав Вілбер. — Ти так потрібна мені, Шарлотто! Мені їхати на ярмарок без тебе — це нестерпно! Ти просто мусиш поїхати…

— Ні, — відказала павучиха. — Гадаю, мені ліпше лишитися вдома — може, я б зорудувала тут дещо.

— Що б ти зорудувала? — зацікавився Вілбер.

— Я повинна відкласти яйця. Пора вже мені виплести мішечок для яєць і наповнити його яйцями.

— А я й не знав, що ти вмієш нести яйця! — признався вражений Вілбер.

— Ого, ще й як умію! — запевнила Шарлотта. — Я ж на всі руки — чи то ноги — мастачка.

— А що