Михайло Васильович Ломоносов - Юрій Якович Фіалков

Що зробив Ломоносов за шість місяців того самого року! Вивчав природничу історію. Написав оду на день народження імператора Івана Антоновича. Сконструював сонячну піч. Написав дисертацію про «запалювальні інструменти». Закінчив дисертацію «Фізико-хімічні роздуми про відповідність срібла і ртуті». Написав оду «Перші трофеї» на честь перемоги російських військ у битві під Вільманстранде. Переклав деякі наукові праці з німецької мови на російську. Написав одну з найдосконаліших своїх праць — «Елементи математичної хімії».

Ломоносов хотів одного — працювати. Дарма, що немає лабораторії. Дарма, що немає помічників. Дарма, що академічні чиновники нахабні і недбайливі. Дарма, що в Академії сидять хабарники. Але все-таки працювати можна!

Виявилось, що не можна. Старезні чинуші, які і в молоді роки не відзначались розумом, не могли витримати конкуренції з талановитим і працелюбним Ломоносовим. Назрівав конфлікт.

Все почалось з одних академічних зборів — «конференції», як вони тоді називались. Ломоносов, знехтувавши правилами тодішнього манірного «політесу», висловив «панам Академікам» все, що про них думав. А думав він про них погано. На наступній конференції Ломоносов говорив ще рішучіше, ще пряміше. I, ніде правди діти, не завжди старався пом’якшити свої вислови.

Зчинився скандал. «Учені мужі» звернулися з чолобитною, яка аж напухла від їх академічних сліз, не куди-небудь, а в Правительствуючий Сенат.

Сенат розсудив швидко і — несправедливо. У спеціальному рішенні було зазначено: «…ему же, Ломоносову, обьявить с подпискою, что ежели он впредь в таковых предерзостях явится, то поступлено будет с ним по указам неотменно».

Однак не такий був Ломоносов, щоб послухатися хоч би й Правительствуючого Сенату. «В таковых предерзостях являться» він продовжував і далі.

В Академії настали неспокійні дні. Нудні, тягучі академічні конференції змінились засіданнями, сповненими крику і злісних вихваток. Проте на ці засідання, де «пани Академіки-Професори» ганили його у пишномовних висловах, Ломоносов не ходив. Він працював. Працював стільки, скільки міг.

Нічим не гребували академічні чиновники, намагаючись закрити Ломоносову шлях у велику науку. Ось тут їхня кмітливість і винахідливість розквітала пишним цвітом.

По-перше, чіпляючись до різних дрібниць, можна затримувати платню, а потім, не кваплячись, зі смаком, розглядати прохання Ломоносова про виплату грошей «для сплати боргів і на прожиття». Зрідка можна навіть задовольняти ці прохання, видаючи по п’ять, а в дні великих свят — і по десять карбованців. Але можна і ухвалити постанову, згідно з якою у Ломоносова одним махом відібрати 715 крб. за академіка Гмеліна, що виїхав у Німеччину за поручництвом Ломоносова та й не повернувся.

По-друге, можна не видавати грошей на організацію лабораторії. Хочеш мати мікроскоп — спиши спочатку не один аркуш паперу, поштовхайся в академічних канцеляріях. А там, дивись, втратиш терпіння і погримаєш, а цього нам тільки й треба. Тут ми на тебе скаргу у Слідчу комісію…

По-третє, можна «забувати» запрошувати Ломоносова на академічні конференції і збори, а то й зовсім його туди не пускати.

По-четверте… А втім, всього не перелічиш. Тому що було і по-п’яте, і по-п’ятнадцяте, і по-тридцять п’яте.

На один тільки 1743 рік, навмання вибраний майже з двадцяти п’яти, які Ломоносов провів у Академії, припадає 26 документів з приводу різних інцидентів: запитання Слідчої комісії, протокол Академічних зборів — розгляд плаксивої скарги конференц-секретаря Вінгейма на «негідні вчинки» Ломоносова, розпорядження про арешт Ломоносова та ін. («Летопись жизни и творчества Ломоносова», АН СССР, 1961)

19 документів — листи Ломоносова про грошову скруту у зв’язку з затриманням платні, відповіді на ці листи, іноді позитивні, іноді негативні, але завжди знущальні. Є й документи про кількамісячне перебування Ломоносова під арештом, з-під якого його звільняли лише на кілька тижнів у зв’язку з хворобою.

Здавалось, цей рік був до кінця сповнений виснажливої боротьби з озвірілими чиновниками. Але саме в 1743 році Ломоносов написав дві славнозвісні праці «Дослід теорії про нечутливі частинки тіл і взагалі про причини окремих якостей» і «Про складові природних тіл — нечутливі фізичні частинки, в яких € достатня основа окремих якостей». В цих наукових розвідках у закінченому вигляді формулюються основи атомно-молекулярної гіпотези. В цьому році Ломоносов написав дві оди і «Короткий посібник з риторики», вивчав північні сяйва, займався організацією хімічної лабораторії. Ломоносов залишався Ломоносовим.

Він міг би вважати себе щасливою людиною, якби перелік його ворогів обмежувався академічними чиновниками і «панами Академіками-Професорами». Але не менше їх було і поза стінами Академії, і передусім при дворі. Можна уявити собі, як шокувала пустих і пихатих вельмож особа Ломоносова — вихідця з «підлого» стану, яку гримасу викликала на обличчях придворних блюдолизів його поява в царському палаці.

Але як обійдешся без цього «мужлана»! Адже ніхто краще за нього не напише оду до наступного двірцевого свята, ніхто оригінальніше не розробить проект святкової ілюмінації. А вже мозаїку до чого вміло робить цей плебей! Але манери які, манери! Розмовляє голосно, ходить, розмахуючи руками, поклонитись до ладу не вміє. А парик — ненапудрений, скуйовджений…

Але нічого не зробиш. Найвидатніший з російських академіків, а їх і так не густо. І потім, кажуть, його хвалила матінка Єлизавета Петрівна…

До речі, ця легенда про нібито прихильне, мало не ласкаве, ставлення цариць до Ломоносова живе в літературі й досі. Але якщо добре розібратися в документах, то ця версія розлітається, як трухлявий гриб. Коли великому князю Павлу доповіли про смерть Ломоносова, той випалив, як робив це звичайно, — уривчасто і не задумуючись: «Чого за дурнем шкодувати, казну тільки спустошував і нічого не зробив». Можуть заперечити, що ці слова сказав хлопчисько Павло, той самий Павло, який навіть і дорослим не відзначався великим розумом, а якщо говорити точніше, то був клінічним кретином. Але хто ж хлопчаку — великому князеві — міг навіяти цю думку? Чи не матінка Катерина «Велика»? Та сама найосвіченіша монархиня, яка в листах до Вольтера похвалялася Ломоносовим як найяскравішим з російських талантів, але ніскільки не піклувалася про те, щоб підтримати його як ученого.

Умови, в яких жив і працював Ломоносов, не можна схарактеризувати повністю, якщо не сказати про