Михайло Васильович Ломоносов - Юрій Якович Фіалков

Усі п’ять «дисертацій», написаних у 1744 році, присвячені одній темі: природі теплоти. Не було в ті роки теми більш заплутаної і водночас більш важливої, ніж ця. А втім, заплутаність теми очевидна тільки сьогодні. Тоді ж багатьом ученим природа теплоти здавалась більш ніж зрозумілою.

Ось прилягають одне до одного два тіла — одне гаряче, друге — холодне. Через деякий час перше тіло трохи охолоджується, а друге, природно, нагрівається. Чому! Та дуже просто. В першому тілі перебувала в надмірі невагома рідина, «флюїд», яка називається «теплецем». При контакті з іншим тілом «теплець» частково перелився в це тіло, тому воно й нагрілось.

Христіан Вольф, учитель Ломоносова (до речі, дуже високо шанований своїм учнем) був одним з найвидатніших прихильників теорії теплецю. Свої уявлення про цю «рідину» Вольф розробив до найменших, як йому здавалось, дрібниць. Він «відкрив» навіть, що п кожному тілі є спеціальні пори, куди вливається «теплець». Чим більше цих пор і чим вони більші, тим скоріше нагрівається тіло (зрозуміло тепер, чому в різних речовинах різна теплоємність!).

Але не таким був Ломоносов, щоб прийняти погляди, які не узгоджувались з його світоглядом, хоч би вони належали його улюбленому вчителеві. І ось всього через три роки після повернення з Німеччини появляється кілька творів, які від вольфовського «теплецю» не залишають і сліду.

Починаючи свої знамениті «Роздуми про причину теплоти і холоду», Ломоносов з перших же рядків заявляє: «…є достатня основа теплоти в русі» і продовжує далі: «А оскільки рух не може відбуватися без матерії, то необхідно, щоб достатня основа теплоти виражалася в русі якоїсь матерії».

Перед нами висновок виняткової вибухової сили. Тут все: і визнання руху як невід’ємної властивості матерії, і вибрана напрочуд точно основна ознака атомно-молекулярної теорії.

Слід усвідомити, що вчений, який наважився на таке формулювання, на таке категоричне твердження, повинен не тільки володіти даром наукового передбачення, не лише бути вільним від усяких упереджень, але й мати незвичайну наукову і громадянську сміливість. Причому в останній потреба була, мабуть, не меншою, ніж у першому. Тому що, рішуче відкидаючи традиційні уявлення, Ломоносов протиставив себе не тільки своїм колегам (у цьому не було нічого нового, вони й раніш ставились до нього недружелюбно), але й всесвітньо визнаним авторитетам.

Адже Бойль (сам Бойль!) твердив, що вага тіл при нагріванні збільшується за рахунок «теплецю», що перейшов у них. Ломоносов у «Роздумах про причину теплоти і холоду», тактовно і справедливо називаючи Бойля «знаменитим», пише, що все-таки він помиляється.

«Пани Академіки-Професори» з великою радістю ухопилися за «паплюження Бойля». Бачите, який він, цей податний мужик! Ну, гаразд, нехай вже він ганьбить нас, мовляв, неуки ми. Але Бойля, славнозвісного Бойля…

Від короткого диспуту, який розгорівся на черговій академічній конференції, залишився лише зовні безпристрасний запис у протоколі: «Панові ад’юнкту було вказано, щоб він не намагався ганьбити Бойля, дуже знаменитого у вченому світі…»

Кожна сторона зосталась при своїй думці. «Академіки-Професори» розійшлися по кулуарах зітхати за тим блаженним часом, коли в Академії не було цього баламута. Ломоносов пішов, як звичайно, працювати. А втім, ласкаві колеги Ломоносова не обмежилися сентиментальними зітханнями. Шумахер — фактичний володар Академії — робить, як здавалося йому, багатообіцяючий хід: він посилає праці Ломоносова в Берлін, Леонарду Ейлеру, авторитет якого на той час був непохитно високим.

Згодом Ломоносов, згадуючи про цей, досить звичайний епізод з свого багатого на боротьбу життя, писав: «…задумав радник Шумахер, асесора Теплова запросив, щоб мої апробовані вже дисертації в загальному Академічному зібранні послати в Берлін до професора Ейлера, звичайно, з тим, щоб він їх зганив…»

Лист з Берліна прийшов досить швидко. Відповідь Ейлера варта того, щоб її навести повністю. «Всі ці праці не тільки добрі, але й чудові, бо він роз’яснює фізичні і хімічні матерії, найпотрібніші і найважчі, котрі зовсім невідомі і недоступні були до тлумачення найпрозорливішим ученим, з такою грунтовністю, що в мене не залишається сумнівів в точності його доказів. Я користуюсь випадком віддати належне пану Ломоносову і відзначити, що він обдарований хистом для пояснення явищ фізичних і хімічних. Слід бажати, щоб всі інші академії були спроможні показати такі винаходи, які показав пан Ломоносов».

Після такого відгуку керівництву Академії нічого не залишалося, як дати згоду на публікацію «Роздумів». Проте ця дисертація, написана в 1744 році, вийшла в світ тільки через п’ять років. А через кілька місяців вона перейшла рубежі Росії, і тут Ломоносов мав слушну нагоду переконатися, що не кожний іноземець-учений — Ейлер. Виявляється — і за кордоном було досить різних шумахерів.

Один запопадливий опонент, якийсь І. Арнольд, навіть написав спеціальну дисертацію, повністю присвячену нападкам на Ломоносова і запереченню його поглядів. Пан Арнольд захищав цю дисертацію в Ерлангенському університеті і зустрів там співчутливе ставлення панів учених. Ще б пак! Не вистачало, щоб нас учив якийсь далекий слов’янин! Де він міг почерпнути основи для своїх прожектерських теорій! Не інакше, як у ведмедів, які довгими зимовими вечорами бігають по запорошених вулицях Петербурга!

Однак теорія теплецю похитнулася. Поняття про міфічну рідину було замінено цілком конкретними уявленнями про цілком конкретний рух цілком конкретних частинок. Ломоносов пішов далі. З’явилась проблема збільшення ваги металів при прожарюванні.

Теорія теплецю справлялася з цим явищем дуже просто і навіть якось затишно: вливається «теплець» у тіло, яке нагрівають, ось вага його і збільшується. При такій теорії терези, звичайно, не потрібні. Та й для чого зважувати речовини, у яких «теплецю» може бути і менше, і більше. За ним, «теплецем», все одно не встежиш!

Те, що для світової науки вважається завоюванням лише XIX століття (закон збереження енергії), для Ломоносова було очевидним вже з перших кроків його наукової діяльності. В тій чи іншій формі Ломоносов висловлює його і в студентській дисертації «Про перетворення твердого тіла в рідке» (1738 рік), і в «Елементах математичної хімії», і в дуже своєрідній праці — щоденнику «276 заміток з фізики». І, нарешті, в дисертації «Досвід теорії нечутливих частинок тіл» ми зустрічаємо такі слова: «Тіло,