Сестри-вампірки 1 - Надя Фендріх

Останньою в будинок заходила Дака. Але, втомлена і засмучена, вона забула зачинити за собою вхідні двері.

Міхай подивився на годинник.

– З тобою точно все гаразд, Дако? Ельвіра вже лягла спати, а мені час перевдягатися і бігти на роботу.

Дака сумно кивнула. Міхай пішов до себе в підвал.

– Класно сьогодні політали! – сказала Сільванія.

Дака не знайшлась на відповідь. Вона мала чимось запити свій шок. А Сільванія – чимось заїсти свій успіх. Дівчата вирушили на кухню.

У вітальні було темно і безлюдно. Ніхто й не помітив, як крізь щілину в причинених дверях до будинку прослизнув мисливець за вампірами з дохлим щуром у руці… Побачивши герб роду Цепешів, Дірк мало не скрикнув від жаху. Йому навіть здалося, що вампір із цього герба якось неприязно дивиться на нього. Тому він волів швидше ретируватися з коридора. У кухні горіло світло. Дірк причаївся за рогом і прислухався до голосів, що лунали звідти.

Тим часом Сільванія з великим апетитом поїдала залишки запеченого м’яса. Дака дістала з холодильника пляшку з молоком.

– Ніяк не збагну, що зі мною відбувається. Я завжди літала краще за тебе, навіть коли ми були зовсім маленькими, – сказала вона, надпивши з пляшки.

«Викладай геть-чисто все, дівчинко, мені дуже цікаво», – подумав Дірк і нахилився вперед, щоб краще чути, про що говорять сестри.

– Усе буде гаразд! – заспокоїла її Сільванія. – А мені сьогодні, навпаки, дуже сподобалося літати.

Говорячи це, вона випадково виплюнула декілька шматочків м’яса.

– Рада за тебе! Можеш написати в Льотний комітет, нехай тебе тепер запросять на марафон! – сердито сказала Дака.

– Та не сердься ти, Дако! Поїж-но краще м’яса, воно смачнюче!

Дака похитала головою і, зробивши ще пару ковтків молока, з гуркотом поставила пляшку на стіл. Аби не пропустити жодної деталі, мисливець на вампірів вирішив підібратися до кухні ще ближче, аж раптом на його шляху виникла шафа. Почувся глухий звук. Дака і Сільванія озирнулися.

– Гер ван Комбаст? Що ви тут робите? – запитала Сільванія, побачивши сусіда.

– Я… е-е-е… – залепетав Дірк, не знаючи, що відповісти.

Дака поставила руки в боки.

– По-моєму, це називається незаконним проникненням на приватну територію!

Незаконне проникнення? Ну вже ні! Нічого незаконного Дірк не зробив, і совість його чиста!

– Дзуськи! Я ж не збирався у вас нічого красти. Я просто хочу з’ясувати, чим ви тут займаєтесь! Я за вами вже давно спостерігаю і хочу вам сказати, що ви дуже, дуже підозріла сімейка!

Дака голосно розсміялася.

– Здається, якщо хтось зараз і викликає підозри – так це ви!

– Не смій мені хамити! Маю, між іншим, докази! – урочисто заявив Дірк.

– Та що ви кажете! Чи не будете такі ласкаві, надати їх нам? – за спиною гера ван Комбаста стояла Ельвіра в нічній сорочці і халаті.

Серце у Дірка пішло в п’яти. Відступати було нікуди. З одного боку на нього напирали божевільні дівчата, з іншого – їхня матуся, яка, мабуть, теж з привітом, якщо живе з вампірами під одним дахом. Але мисливці за вампірами так легко не здаються!

– Авжеж, будь ласка! – вигукнув він і помахав дохлим щуром прямо перед носом у Ельвіри. Фрау Цепеш скрикнула. – Я ретельно оглянув цього щура і виявив у нього на шиї сліди від укусу! Бачите? Щура вкусили, а потім висмоктали з нього всю кров. Як ви поясните це, фрау Цепеш?

І тут Ельвіра зблідла. Її обличчя стало блідішим, ніж обличчя дочок і чоловіка. Вона пильно подивилася на щура, потім – на гера ван Комбаста.

– Це ж… Це ж наша улюблена Рататойя! – прошепотіла вона. – Наша маленька!

З кожним словом її голос ставав дедалі гучнішим, поки не перетворився на крик.

– Улюблениця всієї нашої родини! Що ви зробили з нею, чудовисько?

Тепер уже зблід гер ван Комбаст.

У кухню ввійшов гер Цепеш.

– Що тут відбувається? – поцікавився він, із подивом глянувши на дохлого щура.

Сільванія театрально схлипнула і ледь помітно підморгнула батькові.

– Тату, гер ван Комбаст вбив мою любу Рататойю!

– Що? Рататойю?! – заревів Міхай. – Ви вбили члена нашої родини, гере ван Комбаст! Вам ніколи не змити з себе цієї ганьби!

За своє довге вампірське життя Міхай не раз виходив на театральну сцену в ролі графа Дракули, тому, щойно опинившись на кухні, він досвідченим акторським оком одразу визначив: тут розігрується якась комедія.

– Вбивця! – вимовила замогильним голосом Дака, вказавши пальцем на гера ван Комбаста.

– Е-е-е… Я… Мені, здається, час… – пробурмотів Дірк ван Комбаст і, сунувши Ельвірі дохлого щура, квапливо ретирувався. Що ж, один-нуль на користь вампірського балагану, але він ще повернеться сюди з новими доказами! – Я вас виведу на чисту воду, ось побачите, – бубонів він, покидаючи будинок Цепешів.

Сільванія, Дака, Ельвіра і Міхай схвильовано дивилися йому вслід.

– Прокляття! – вилаялася Ельвіра. – З цим типом потрібно бути дуже обережними!

Але у відповідь пролунало хихикання Даки. За нею пирснула Сільванія, вибухнув сміхом Міхай, і Ельвірі не залишалося нічого іншого, крім як приєднатися до загальних веселощів.

– Рататойя! – стогнала від реготу Дака. – Це ж треба було вигадати! Я думала, у цього часникового старигана зараз очі від переляку повилазять!

А ось Дірку ван Комбасту було не до сміху. Що ці дурні вампіри взяли про себе? Вирішили його обдурити? Годі! У нього ж у будинку цілий арсенал зброї для боротьби з вампірами, і він готовий застосувати цю зброю будь-якої миті. І до того ж, ніхто не відміняв старі добрі методи позбавлення від надокучливих сусідів.

– Зараз подивимося, хто буде сміятися останнім! – мисливець за вампірами взяв у руки телефон і рішучо набрав номер.

– Поліцейська дільниця району Біндбург-Норд, Хубер. Чим можу допомогти? – пролунав голос у слухавці.

– Ван. Комбаст. Ліндевег. 21. Надішліть. Групу захоплення, – уривчастим голосом повідомив Дірк ван Комбаст. Адже він не якийсь там дилетант і прекрасно знає, що поліція любить небагатослівні і чіткі формулювання. – Тут. Відбувається. Щось. Жахливе. Прошу вас. Я знайшов. Щура. Зі слідами. Укусів.

– А чому ви так дивно розмовляєте? – здивовано запитав поліцейський. – Кого-кого ви знайшли? Щура?

– Так, – нетямущість поліцейського почала дратувати Дірка. Як же важко мати справу з непрофесіоналами! – Мої сусіди – вампіри. Їх там ціле кодло. Приїжджайте якомога швидше! – заговорив він звичайним тоном, без пауз.

– Вам робити нічого? – поцікавився поліцейський.

Питання дещо спантеличило Дірка.

– М-м-м… Час від часу – так, – добре подумавши, відповів він, адже поліції ні в якому разі не можна брехати!

– Послухайте, гере ван Комбаст. Моя вам порада – дивіться менше бойовиків. Інакше ми і справді приїдемо до вас – тільки не із загоном спеціального призначення, а з гамівною сорочкою. І відвеземо вас у психіатричну лікарню. Ви добре мене зрозуміли?

На іншому кінці дроту пролунали короткі гудки.

Дірк ван Комбаст остовпів. Гамівна сорочка? Психіатрична лікарня?

– Мамо! – закричав він. За кілька стрибків чоловік опинився в ліжку і натягнув на голову ковдру. Ну і нічка видалася!

Незвичний голод