Сестри-вампірки 1 - Надя Фендріх

Міхай встав із-за столу.

– Тільки жодних легковажних вчинків, прошу тебе! І літайте подалі від міста! – прошепотіла йому Ельвіра.

Міхай ніжно поцілував дружину.

– Не хвилюйся, кохання моє, все під контролем. Ходімо, Сільваніє, час!

Вони пішли за Дакою.

Ельвіра зітхнула: туга краяла серце. Щось вочевидь було не так із дівчатками. Якби Ельвіра знала, наскільки вона має рацію! Але, на щастя, вона ні сном ні духом не знала. Тому, похитавши головою, вона дала собі слово більше не турбуватися даремно і почала прибирати зі столу. Здавалося, на тарілці Сільванії за вечерею випатрав свою жертву якийсь страшний дикий звір. А ось на Дакиній тарілці лежав лише обгризений шматочок сирої моркви. Ельвіра спантеличено наморщила чоло.

На горищі під ноги Міхаю кинувся щур. Не довго думаючи, чоловік схопив звірка і, із задоволенням встромивши в нього свої ікла, підкріпився свіжою кров’ю. Сільванія дивилася на тата і не йняла віри: понад усе на світі їй зараз кортіло відібрати в нього щура й поласувати гарячою кров’ю. Схоже, вегетаріанська дієта не варіант для напіввампіра. Як же добре, що їй недовго залишилося бути вампіром, нехай навіть і наполовину! Аби тільки цей безглуздий напіввампіризм не закінчився під час нічного польоту. Не дуже-то приємно падати з великої висоти на тверду землю…

Сільванія нервово смикала шапочку. Дака, навпаки, з нетерпінням чекала, коли ж вона нарешті зможе насолодитися вампірськими надсилами в усій їхній повноті.

Стояли глибокі сутінки. На небі з’явилися перші зірочки, а у вікнах будинків спалахнуло світло. На Ліндевег панував спокій, і нікому не було діла до трьох фігур, що стоять на даху будинку № 23.

– Усі готові? – запитав Міхай.

Дака і Сільванія кивнули.

– Тоді полетіли! – вигукнув Міхай, жбурнувши дохлого щура вниз. Він розкинув руки і схилив голову. – Onu, zoi, trosch!

Міхай шугонув у нічне небо. Заплющивши очі, він уявив собі, як летить над трансільванськими лісами разом із братом Владом. У нічній тиші чути шелест дерев, а крізь гущавину лісу пробирається парочка ласих шматочків, які стануть для них із братом чудовою вечерею… Ах, як же сумував Міхай за своїм братом!

Раптом хтось із дикою швидкістю пронісся повз Міхая. Невже це Влад? Але ні! Повз Міхая пролетіла одна з його дочок-близнючок. Але ось що дивно: це була не Дака!

– Іє-е-е-ех! – виспівуючи якусь веселу пісеньку, Сільванія перекидалася в повітрі, летіла зиґзаґами, виробляла мертві петлі. Її волосся гарно майоріло на вітрі.

– Сільванія? Але як?.. – розгублено промимрив Міхай. Дака летіла за ним, помітно відстаючи. Та й, чесно кажучи, польотом назвати це було важко: дівчинка ледве трималася в повітрі. Міхай знову подивився вперед. Сільванія вже встигла елегантно повиснути на товстій гілці великого дерева.

– Ей-ей, я ту-ут! – радісно прокричала вона.

– Zenzatoi futzi! – приземлившись слідом за Сіль- ванією, Міхай ласкаво попестив її по голові. – Я в захваті! Це було неперевершено, Сільваніє!

Повиснувши на гілці вниз головою, Міхай задоволено посміхався. Його білі ікла заблищали в місячному сяйві.

– Моя дівчинка! Моя донечка! – гордий батько був на сьомому небі від щастя.

Обличчя Сільванії осяяла задоволена усмішка: ніколи ще літати не було так легко і так… вампірично блискуче.

А ось у Даки сьогодні ввечері справи були геть зовсім кепські. Мертві петлі давалися їй із превеликими труднощами, її раз у раз хитало і кидало з боку в бік.

– Fumps! – нарешті не стрималася Дака.

Сільванія і Міхай дивилися на неї і не йняли віри очам.

– Чи не покуштувала Дака нині шнапсу з мого бару? – запитав Міхай Сільванію. Але та заперечливо похитала головою. Що ж тоді сталося з Дакою?

Раптом неподалік від дерева, на якому висіли Міхай і Сільванія, пролунав крик.

– Допоможіть! Я падаю! – кричала Дака, беспорадно розмахуючи руками. Цієї миті вона скидалася на парашутиста, який забув розкрити парашут.

– А-а-а! – пронизливо волала вона.

Ф’ЮТЬ! Спритний флопс – і Міхай підхопив доньку за секунду до її падіння на землю. Опинившись у батькових руках, Дака захекала і закректала.

Ф’ЮТЬ! Сільванія теж зробила флопс і, як оком змигнула, з’явилася поруч із татом і сестрою.

– Datiboi flatilac! Слава кажанам! Ще трохи – і ти б розбилась ущент. Що з тобою?

Дака не відповіла. Її руки досі міцно обвивали татову шию.

– Повисиш трохи, сонечку? – запитав той ласкаво.

– Ні, дякую, – безнадійно замотала головою Дака. – Досить з мене на сьогодні польотів!

Міхай обережно поставив доньку на ноги, і та одразу ж лягла на землю, розтягнувшися на повний зріст.

– Що з тобою? Ти погано почуваєшся? – схвильовано запитав Міхай.

– Сама не розумію, – простогнала Дака. – Я раптом відчула, як мене тягне до землі. Це було просто жахливо!

Сільванія кивнула. Їй добре знайомі ці відчуття.

– Твоє тіло нібито обважніло?

Дака заперечливо похитала головою.

– Ні… Мені здалося… Мені здалося, що я розучилася літати. Це дурна Німеччина в усьому винна! Fumps!

– Gumox! Розучитися літати неможливо, як і неможливо розучитися дихати, кусати і пити кров. Просто сьогодні не твій день. Таке з кожним трапляється.

Міхай подав Даці руку і допоміг підвестися з землі.

– Ходімо додому пішки!

І вони, не поспішаючи, вирушили назад. Дорога лежала через ліс і поля. Місяць у небі був уповні… Почувши легкий шум кроків, у свої нірки поспішили польові мишки. Щоб розрадити сестру, Сільванія заспівала старовинну трансільванську пісню. Її голос злегка тремтів. Дака приєдналася до неї, але – о, прокляття! – сьогодні вона не потрапляла в жодну ноту, і з кожним звуком пісня звучала дедалі більш фальшиво. Дака від жаху замовкла. Що ж з нею коїться? Тоді Міхай взяв її за руку і заспівав замість неї. Тримаючись за руки, вони йшли до свого дому під звуки старовинної мелодії.

Беззаперечний доказ

Дірк ван Комбаст відчинив вікно, щоб вивітрити спальню. З вулиці долинали звуки якоїсь дивної мелодії. Чи не витівки це сімейки Цепешів?

«Га! Поспіваєте ви у мене зараз! – зрадів Дірк. – Тримайтеся, сусідоньки, зараз ви познайомитеся з найкрутішим у світі мисливцем на вампірів!»

Дірк надів на голову придбаний напередодні прилад нічного бачення, налаштував різкість прицілу і вийшов на терасу. Зараз він побачить їх і тоді… Але ніяких летючих сусідів у нічному небі не було, а на моніторі приладу нічного бачення відображалися лише метелики та нетлі. Прилад працював і, можливо, навіть справно, але він не справдив сподівань Дірка. Утім… Що це в траві? Щур! Дохлий щур! Обережно взявшись двома пальцями за кінчик хвоста, Дірк підніс щура до приладу нічного бачення і навів об’єктив. На шиї у звірка було чітко видно дві дивні цяточки. «Так це ж сліди від укусу! Щур помер від укусу!»

Звуки кроків, що наближувалися, змусили Дірка здригнутися. А що, як сусіди потайки спостерігали за ним і побачили, як він знайшов щура? А що, як вони дізналися про те, що він стежить за ними? Затамувавши подих, Дірк ван Комбаст спостерігав на моніторі, як у сусідський будинок заходять три зелені фігури2: гер Цепеш і його