Сестри-вампірки 1 - Надя Фендріх

Надя Фендрих

Сестри-вампірки

Незвичайні мандрівники

Автобан між Трансільванією та Німеччиною занурювався у нічну пітьму. Лише зрідка тишу порушував гуркіт коліс. Пасажири тих нечисленних машин, що неслися автобаном, спали – але тільки не водії, звісно!

Не брав сон тієї ночі й мешканців старезної вантажівки з вовчою головою на капоті й надписом «Трансільванія Шпедицонська». Річ у тім, що це був не зовсім звичний автобан і, окрім людей, на ньому можна було зустріти найсправжнісіньких вампірів. А який вампір, що бодай трохи шанує себе, відмовиться від кількох крапель солодкої крові якої-небудь ґави-здобичі й надасть перевагу нічному сну замість полювання?

Однак Міхаю Цепешу, дванадцятому за старшинством синові найдавнішого і найшляхетнішого вампірського роду, було не до полювання. Цієї ночі він віз дружину та доньок до Німеччини, де вони мали знайти нову домівку.

Міхай Цепеш народився 2676 років тому в самому серці Трансільванії – країни зловісної, але такої прекрасної! За все своє життя він лише зрідка залишав рідну землю, і щоразу розлука з нею боляче ранила його вампірське серце. Він не уявляв свого життя без каменястих гір, гуркоту річок, дрімучих лісів, заселених вепрами. Неперевершеними… Такими соковитими… Міхай провів кінчиком язика по довгих гострих іклах і запустив руку в синяво-чорне волосся. Від спогадів про дичину у нього потекла слина, а отже, слід негайно підживитися. І оскільки вепра поряд не було, довелося задовольнитися жменькою рідної землі і шматком кров’янки, яку Міхай купив у крамничці свого старого друга – м’ясника Сангрази.

Втамувавши голод, чоловік щосили натиснув на педаль газу, адже вантажівка йшла аж ніяк не впорожні, а тягла за собою «Дачію» гірчичного кольору. Цей старенький сімейний автомобіль Міхай так віддано любив, що рішуче відмовився переїжджати без нього.

На настійну вимогу дружини («Хоч би люди не запідозрили чого!») він увімкнув дальнє світло. Авжеж, у темряві Міхай бачив краще, ніж повидну, але він занадто кохав свою дружину і завжди прислухався до її думки.

Ельвіра Цепеш була ніякою не вампіркою, а найзвичайнісінькою жінкою. А сперечатися з простою смертною не до снаги навіть найгордовитішому та найсильнішому вампірові. Тому, коли дружині спало на думку перебратися до Німеччини, Міхай вирішив із нею погодитися. Адже він розумів, як сильно вона сумує за батьківщиною. До того ж, дванадцять років тому Ельвіра подарувала йому двох чудових донечок, які були не просто близнятами, а вампірами-напівкровками, чим Міхай несказанно пишався. Відтоді як дівчатка народилися, родина Цепешів оселилася в Бистрії. Це страшенно гарне містечко розташувалося майже в самому пеклі. А ще Бистрія аж кишіла вампірами, і всі вони були не проти встромити свої ікла в ніжну шию Ельвіри. Але жінка вже давно звикла до їхніх голодних, хижих поглядів, і така дурниця не могла її налякати. Адже поруч завжди був люблячий чоловік, що міг захищати її до останньої краплі крові, бо одного разу вона йому присяглася у вічному коханні.

Певна річ, шлюби між вампірами й людьми – явище украй рідкісне. Ось чому сестри Сільванія і Дакарія частенько просили батьків розповісти історію їхнього знайомства. Ну, якщо вже бути відвертими, то про це зазвичай просила Сільванія. Вона обожнювала цю історію і знала її напам’ять. Романтична аж до кісток Сільванія запоєм читала довжелезні любовні романи. А Дакарія – чи просто Дака, як її називали рідні, – любила рок-музику, зневажливо називала любовні романи дурницею і, якщо й поглинала щось запоєм, то це м’ясні тюфтельки, а ніяк не книжки. Проте зараз, коли їхати було ще довго, обидві дівчинки занудьгували. Затишно влаштувавшись серед ящиків і скриньок, Дака і Сільванія притулилися одна до одної і почали гортати сімейний фотоальбом, підсвічуючи фотографії ліхтариком.

– Дивись-но! Ось перша спільна світлина наших батьків, – мрійливо зітхаючи, Сільванія дивилася на фотографії, зроблені колись мамою в румунських Карпатах.

Карпати, до слова, – гори дуже норовливі, і, якщо ви вже вирішили ними поблукати, будьте напоготові. Особливо якщо ви людина, та ще й така тендітна, як Ельвіра Цепеш. Дівчина відразу ж потрапила під каменепад і ушкодила шию. Тому аж до кінця відпустки їй довелося ходити в спеціальному комірі. Але це не єдина причина, через яку в Карпатах аж ніяк не безпечно… Річ у тім, що саме тут знаходиться знаменита Трансільванія. Однак тоді ще Ельвіра Цепеш не вірила у перевертнів та вампірів, а тому безтурботно фотографувала гори, ущелини й червоні квіти, що пашіли солодким, п’янким ароматом…

Жінка й гадки не мала, що дехто вже приготувався поласувати її смачною багряною кров’ю. Ельвіра натиснула на кнопку фотоапарата… Почувся клац – і у світлі спалаху майнула пара білих ікл. Підлетівши до дівчини, яка нічого не підозрювала, Міхай Цепеш вп’явся їй у шию. Комір було безнадійно зіпсовано, а його власниця, яка щойно дивним чином уникнула укусу вампіра, верескнула з переляку. Підскочивши на місці, Ельвіра обернулася і… закохалася з першого погляду у вродливого, блідого наче смерть брюнета з червоними губами, що чомусь нагадали їй солодку суницю, якою вона любила ласувати влітку.

І знову їй пощастило, бо серце чорнявого незнайомця тієї ж миті пристрасно запалало у відповідь. Міхай не міг відвести погляду від вродливої рудоволосої дівчини з бездонними синіми очима, схожими на нічне небо в досвітній час.

– Яке щастя, що на мамі тоді був цей безглуздий комір! Якби тато вкусив її по-справжньому, нас би зараз не було, – сказала Сільванія.

Дака мовчки перегорнула сторінку фотоальбому.

– Ах, яка мама тут красуня! – вигукнула Сільванія, побачивши мамин весільний портрет. – Коли вирішу виходити заміж, матиму таке саме весілля! Мамуню, татку, розкажіть про цей день!

– Так-так, розкажіть їй, будь ласка. За 239 разів хіба все запам’ятаєш, – пробуркотіла Дака.

Але в маминих очах уже заблищали пустотливі іскорки.

– Ми тоді винайняли просторий склеп на старому кладовищі, – повернувшись до доньок, почала свою розповідь Ельвіра. – Запрошено було лише родичів і друзів Міхая. На жінках були розкішні вбрання з гнилі найвищого ґатунку, на чоловіках – дуже якісні запліснявілі костюми і капелюхи. Ну а мені пошили казково гарну мереживну сукню. Найбільш зворушливий момент настав, коли церемоніймейстер запитав у Міхая, чи готовий він кохати мене, поки смерть не розлучить нас, і він відповів…

– Sni! Je pnam! – додав вампірійською Міхай і з ніжністю подивився на дружину.

– Як зворушливо, – схлипнула Сільванія і знову подивилася на весільну світлину батьків. Сивоволосий церемоніймейстер мав вигляд, як і личить вампірові, могильно-похмурий. У руці він тримав довгий кинджал, а на голові у нього викрашався чорний блискучий циліндр.

– Кинджал – це по-твоєму зворушливо? – посміхнулася Дака.

– Ні, зворушливо те, що тато заради кохання до мами попросив провести обряд крові. Ти тільки уяви собі: заради мами він відрікся від вічного життя!

– Так і є, і я ані краплі не шкодую! – відгукнувся Міхай. – Церемоніймейстер надрізав кинджалом наші