Сестри-вампірки 1 - Надя Фендріх

Цієї ночі Ельвіра так і не змогла заснути. Думки про сусіда не давали їй спокою. Мисливці за вампірами – люди небезпечні. І один такий, як на ту причину, жив поруч із ними!

Позіхаючи, вона спустилася на кухню і почала накривати на стіл, однією рукою дістаючи з посудної шафи тарілки, іншою – намагаючись вивудити з холодильника таріль із ковбасою. Дбайлива мати, Ельвіра ніколи не відпускала доньок з дому, не нагодувавши їх щедрим м’ясним сніданком, і завжди стежила, щоб у будинку було вдосталь ковбаси. Тому, не знайшовши тарілки на звичному місці, вона здивувалася: хіба вчора після вечері вона не прибирала ковбасу в холодильник? На полиці самотньо стояла майже порожня банка з-під джему з сонечок.

– О-о-о-о-ой! – Ельвіра спантеличено дивилася на холодильник і не йняла віри очам. Здавалось, цієї ночі він пережив розбійницький напад: то тут, то там валялося зів’яле листя салату, на скоцюрблений огірок капали вершки – грабіжник, вочевидь, так поспішав, що забув закрити пляшку. Таріль з-під ковбаси була порожньою, а пакет фаршу геть зовсім зник. Ельвіра глянула на стіл. Напередодні на ньому стояла бляшанка з віденськими ковбасками, а зараз, крім каламутного маринаду, в ній нічого більше не було!

«Schlotz zoppo!» – вилаялася про себе Ельвіра. Це був саме той випадок, коли вампірські вирази якнайкраще підходили до ситуації.

– SCHLOTZ ZOPPO! – долинуло з підвалу. Міхай щойно повернувся додому після роботи і відкрив холодильник, щоб поповнити свої – як йому здавалося – багаті запаси свіжою здобиччю з банку донорської крові. І що ж він побачив? Доброї половини контейнерів з кров’ю в холодильнику не було! Вони просто безслідно зникли! Схоже, хтось забрався вночі у підвал і обчистив холодильник Міхая!

На крики батьків до кухні примчала Дака. Вона саме підпилювала ікла у ванній. Щоправда, сьогодні в цьому не було особливої потреби – вони майже не підросли.

– Що трапилося? – запитала вона.

Ельвіра мовчки кивнула на холодильник.

– Ой! – здивувалася Дака, заглянувши всередину.

– Уся ковбаса зникла! Уся до останнього шматочка, – прошепотіла Ельвіра.

Несамовито розмахуючи порожнім пластиковим контейнером, до кухні вбіг Міхай.

– Znicnak! Половина моїх запасів зникла! Мене пограбували!

– Спокійно, тільки спокійно. Кому, скажи на милість, потрібна твоя кров?.. – спробувала було заспокоїти його Ельвіра, але Міхай не дав їй договорити.

– Кому? Нашому сусідові, певна річ! Ну нічого, я йому покажу! Це він спеціально ламав тут комедію з дохлим щуром! Відволікав мене, щоб залізти в підвал і поцупити мої контейнери з кров’ю! Обчистити мене захотів! Добре, хоч моїх кліщів не чіпав! Скринька з ними на своєму місці!

Тут із коридору долинув гучний звук, схожий на звірячий рев.

– У-а-а-а-а-а-аф!

Міхай, Ельвіра і Дака сховалися за ріг й утупили очі на двері. У кухню, позіхаючи і потягуючись, увійшла Сільванія. Побачивши на столі бляшанку з-під віденських ковбасок, вона одним ковтком випила весь розсіл, витерла рот рукавом нічної сорочки і відригнула.

Від виду Сільванії у Даки, Міхая і Ельвіри відняло мову: її нічна сорочка була заплямована кров’ю, рот теж увесь у крові, у волоссі застрягли шматочки фаршу і ковбасні рештки.

– Boi motra! – сонно пробурмотіла Сільванія. – А чому у вас такі обличчя? Щось трапилося?

Ельвіра докірливо помахала перед її носом порожнім пакетом з-під фаршу.

– Це ти все з’їла?

Сільванія кивнула.

– Я просто зголодніла.

– Так, що за одним присідом ум’яла десять кров’яних ковбасок, п’ять фунтів ковбасної нарізки, двадцять рожнів запеченого м’яса і три кілограми сирого фаршу? – допитувалася Ельвіра.

– Так це ж типовий вампірський напад надзвичайного голоду! – зрадів Міхай. І як він раніше не дотумкався? Адже він, як ніхто інший, знав: якщо вампір вчасно не підживиться, його візьме напад кровожерного, звірячого голоду. – Просто наші дівчатка дорослішають, це ж прекрасно!

– Прекрасно? Зараз, коли у нас на хвості постійно сидить сусід? Це просто… О боже, боже, боже… – голосячи, Ельвіра пішла з кухні. Міхай змовницьки підморгнув Сільванії.

Вирядивши дочок до школи, він, насвистуючи веселу мелодію, спустився в підвал і спокійно ліг у труну. Як добре, що в Ельвіри є чоловік, який тримає все під контролем і може будь-якої миті освітити її щодо особливостей дорослішання напіввампірів! Тут Міхаю в очі впала скринька з кліщами. Перш ніж заснути, він вирішив про всяк випадок їх перерахувати та переконатись, чи всі його улюбленці на місці.

Помста Бенні Ліфчика

Сільванія і Дака йшли до школи зі змішаними почуттями. Дака досі не відійшла від учорашнього невдалого польоту. Єдиним, хто міг зараз її втішити, був Карл-Хайнц, дбайливо посаджений Дакою в ранець перед самим виходом із дому. А щодо Сільванії, так вона все ще не наїлася. Чи не метелики це в животі, про яких їй так багато розповідали? А ще Сільванія всім серцем сподівалася поговорити сьогодні з Якобом. Адже вони з понеділка до пуття не бачилися і не говорили, а сьогодні була вже середа. Минула ціла вічність! Сільванія навіть вигадала план «Б» на той випадок, якщо Якоб знову запросить її в басейн, – рано їй туди суватися, поки вона остаточно не перетвориться на чистокровну людину.

На уроці малювання фрау Реннеберг запропонувала незвичайне завдання: кожен повинен був намалювати самого себе. Автопортрети допомагали фрау Реннеберг більше дізнатися про учнів. Себе ж вона намалювала б з екстравагантними окулярами на носі. Скельця цих окулярів були б рожевого кольору і у формі сердечка. Річ у тім, що, йдучи сьогодні вранці до школи, вона нарешті зважилася запросити симпатичного ювеліра на горнятко кави, і – о диво! – той погодився. Тепер фрау Реннеберг літала на крилах любові від учня до учня.

Сільванія намалювала себе на пляжі в купальнику. Поглянувши на її малюнок, фрау Реннеберг усміхнулася і перейшла до наступної парти. Дівчинка мрійливо всміхнулася у відповідь. Але тут дещо сталося: на її малюнок сіла муха. Погляд затьмарився, рот наповнився слиною… хрум! І муха проковтнута. Дака здивовано спостерігала за сестрою.

– Так, можете потрохи закінчувати. – Фрау Реннеберг уже збиралася закінчити урок малювання, як раптом її погляд зупинився на малюнку Гелени. – Але це ж зовсім не автопортрет!

Гелена була дуже задоволена собою. Вона намалювала кладовище і духа, що ширяє над кам’яним надгробком. Напроти розташовувалися маленька лавочка і романтичний водограйчик. Навколо росли кущі, дерева і квіти.

– А от і ні, я намалювала себе на моєму найулюбленішому місці, – з почуттям власної гідності відповіла вчительці Гелена.

– На кладовищі? – здивувалася фрау Реннеберг.

– Так, там дуже гарно! Я б навіть сказала, чарівно. Спів птахів, квіти, вічний спокій…

– Ну так, так, – фрау Реннеберг була явно спантеличена малюнком Гелени.

Дака з цікавістю слухала розмову. Так от чому Гелена насамперед заявила їй, що часто зависає на кладовищі! Чорт його бери, та ця Гелена – страшенно цікава дівчина, і вони просто мусять потоваришувати. Але як? Запросити її до них додому на кров’янку з картопляним пюре?

Ледве Дака відкрила рот, щоб запитати поради