Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт

— Це чудово, — зазначив Вілбер. — І як посувається вперед твій план, Шарлотто? Чи він уже чітко вимальовується? Чи успішно складається?

Вілбер аж тремтів від хвилювання, але Шарлотта лишалася зібраною і холоднокровною.

— О, він складається цілком успішно, — безжурно відказала павучиха. — Щоправда, він перебуває ще на ранніх стадіях свого розвитку й остаточно ще не сформувався, але я над ним працюю.

— І коли ж ти над ним працюєш? — благально запитав підсвинок.

— Коли повисаю головою вниз на вершечку моєї павутини. Саме тоді я мислю, бо вся кров припливає мені до голови.

— Я залюбки підсобив би тобі чим тільки можу! — вигукнув Вілбер.

— Ні-ні, я вироблю цей план сама-одна, — запевнила Шарлотта. — Мені краще думається, коли я думаю на самоті.

— Гаразд, — погодився Вілбер. — Але ти негайно скажи мені, якщо я зможу бути хоч чимсь корисним у цій справі — хай навіть я зможу прислужитись зовсім трішечки.

— Добре, — відказала Шарлотта. — Ти повинен постаратись підняти себе з колін. Я хочу, щоб ти якомога більше спав і якнайменше непокоївся. Не поспішай і не потерпай! Старанно пережовуй свою їжу, з'їдай кожен шматочок, лишаючи рівно стільки, скільки треба, щоб вижив Темплтон. Набирай вагу й будь здоровий — тільки в такий спосіб ти зможеш мені допомогти. Тримайся в нормі і в формі та ніколи не втрачай самовладання. Ну як ти, збагнув мене?

— Так, я збагнув, — запевнив кабанець.

— Тоді лягай спати й спи, — звеліла павучиха. — Сон дуже важливий для тебе.

Вілбер подріботів до найтемнішого куточка свого хлівця і впав на землю. Заплющив очі. А наступної миті заговорив знову.

— Шарлотто?

— Так, Вілбере?

— Чи можна мені вийти до коритця й пересвідчитись, чи не лишив я хоч дещицю від моєї вечері? Здається, я забув з'їсти малесенький шматочок товченої картоплі.

— То вийди, — дозволила павучиха. — Але щоб наступної хвилини ти вже був у постелі.

Підсвинок прожогом кинувся до свого двірка.

— Помаліше, помаліше! — застерегла Шарлотта. — Ніколи не поспішай і не потерпай!

Вілбер стримався і майже поповзом добувся до коритця. Там він таки знайшов шматочок картоплі, старанно його прожував, проковтнув і статечно подибав до своєї «спальні». Заплющив очі й хвильку помовчав.

— Шарлотто? — прошепотів він.

— Так?

— Можна мені ковтнути молочка? Здається, у коритечку лишилося кілька крапель!

— Ні, коритечко сухе, і я хочу, щоб ти вже заснув. Жодних балачок більше! Заплющ очі й спи!

Вілбер заплющив очі. Ферн підвелася зі свого стільчика й рушила додому, несучи повну голову всякої всячини, яку вона допіру побачила й почула.

— На добраніч, Шарлотто! — мовив Вілбер.

— На добраніч, Вілбере!

Запала мовчанка.

— Добраніч, Шарлотто!

— Добраніч, Вілбере!

— Добраніч!

— Добраніч!

День минав за днем, а Шарлотта все чекала, висячи вниз головою, щоб їй сяйнула рятівна ідея, годинами павучиха сиділа непорушно, в глибокій задумі. Вона пообіцяла Вілберові, що врятує йому життя, і була сповнена рішучості дотримати своєї обіцянки.

Природа зробила Шарлотту терплячою. З досвіду вона знала, що треба тільки досить довго почекати — і муха неодмінно залетить до її павутини, і цей досвід додавав їй упевненості: якщо вона думатиме досить довго над Вілберовою проблемою, то ідея неодмінно завітає до її голови.

І зрештою одного чудового ранку, десь посередині липня, ідея таки прийшла!

— Ну, це ж так просто! — сказала сама собі Шарлотта. — Існує єдиний спосіб урятувати Вілберові життя — піддурити Цукермана, утнути для нього витівку! «Якщо я можу обдурити кузьку, — провадила павучиха вже подумки, — то людину й поготів обдурю! Люди дурніші за кузьок».

Тієї миті Вілбер вийшов у свій двірок.

— Про що ти думаєш, Шарлотто? — запитав підсвинок.

— Я оце якраз подумала, — сказала павучиха, — що люди такі легковірні.

— А що це таке — «легковірні»?

— Такі, що їх легко обдурити, — пояснила Шарлотта.

— То й добре для нас, — мовив Вілбер і, лігши в холодочку своєї загорожі, швидко заснув.

Але павучиха не заснула — вона тільки дивилася приязно на підсвинка й подумки снувала плани на його майбутнє. Півліта вже промайнуло. Отже, їй лишалося небагато часу…

Того ранку, саме тоді, коли Вілбер заснув, Евері Еребл увійшов на подвір'я Цукерманів, а за ним і сестричка його, Ферн. У руці хлопець ніс живу жабу. Ферн прикрасила собі голову віночком зі стокроток. Ось діти прожогом кинулися до кухні.

— Вам пощастило — для вас лишилося по шматку чорничного пирога! — повідомила пані Цукерман.

— Ви тільки гляньте на мою жабу! — сказав Евері й, посадивши свою підопічну на сушарку для посуду, простяг немиту після жаби руку по шмат пирога.

— Ану зніми оту гидоту звідти! — звеліла пані Цукерман.

— Вона перегрілась, — пояснила Ферн. — Вона вже напівмертва, ця бідолашна жаба.

— І зовсім ні, — заперечив Евері. — Їй подобається, коли я її чухаю між очима.

Тут жаба плигнула і не промахнулась — приземлилася просто в каструлю, яку пані Цукерман наповнила мильною водою.

— Більша половина твого пирога лишиться на твоїй мармизі, — шпигнула брата Ферн. — Тітонько Едіт! Можна, я пошукаю яєць у курнику?

— Ану геть звідси, ви обоє! І не турбуйте мені курей!

— Ну ти й заївся! — крикнула Ферн. — Пиріг і на лобі, й на сорочці…

— Гайда, жабко! — гукнув Евері, підхоплюючи свою вихованку.

Жаба, як і годиться, задриґала задніми лапами, й бризки мильної води полетіли на рештки чорничного пирога.