Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт

— Я дуже рада, що так і не висиділа того яйця! — заявила вона.

Темплтон, звісно, оплакував втрату свого улюбленого розбовтка. Але й тут не втерпів, щоб не похизуватися.

— А бачите: варто зберігати всяку всячину! — пробурчав він. — Справжній пацюк ніколи нічого не викидає, бо ж невідомо, коли щось стане тобі в знадобі.

— Ну, — промекало одне ягня, — вся ця справа обернулася добре для Шарлотти, а нам що робити? Цей сморід просто нестерпний! Хто захотів би жити в скотарні, яка просмерділася газами з тухлого яйця?

— Дарма! Принюхаєшся та й звикнеш до цих запахів, — проказав премудрий Темплтон. Сівши на задні лапи, він причесав свої довгі вуса, а тоді покрадьки подався перевідати смітник.

Настав час підобідку. На обрії показався Лерві з відром пійла для Вілбера. Але за кілька кроків від свинарні наймит став як укопаний. Він нюхнув повітря й скривився.

— Що в дідька тут скоїлося? — мовив він. Поставив відро на землю, підняв паличку, яку впустив Евері, й підважив нею коритце.

— Пацюки! — вигукнув наймит. — Тьху! Як тільки я не додумався, що пацюки неодмінно загніздяться під свинячим коритом. Ох і ненавиджу я пацюче плем'я!

Лерві відсунув Вілберове коритце набік і, наколупавши каблуком трохи землі, засипав, затоптав, затрамбував осоружне йому пацюче кубельце, чим поховав і рештки злощасного розбовтка, й усі інші Темплтонові набутки. І тільки тоді знову взяв відро з пійлом.

А Вілбер уже стояв передніми ногами в коритці, й з рота йому текла рясна слина. Лерві вилив пійло. Масними патьоками обтікаючи його очі, вуха, ринуло воно з підсвинкового рила. Вілбер задоволено рохнув. І ковть! ковть! — заходився ковтати й смоктати, смоктати й ковтати, гучно плямкаючи й цямкаючи, чвакаючи й жвакаючи, і жадаючи одразу заковтнути усе! О, то був розкішний підобідок! Збиране молоко, пшеничні висівки, недоїдки пригорілих млинців, півпиріжка, шкірки з кабачка, дві зачерствілі грінки, третина імбирної перепічки, риб'ячий хвіст, шкірка з помаранчі, кілька макаронин із макаронного супу, пінка з чашки какао, позавчорашній рулет із джемом, смужка паперу зі сміттєвого відра, ложка малинового желе…

Їв підсвинок як не в себе. Тільки хотів лишити для Темплтона половину локшини й кілька крапель молока. Але згадав, що пацюк допоміг урятувати життя Шарлотті, а сама Шарлотта намагається урятувати життя йому, Вілберові.То й залишив не половину локшини, а всю її.

Після того як наймит прикопав розчавленого розбовтка, повітря очистилось і в скотарні знову запанував звичайний, нормальний дух. Видовжилися тіні. Надвечір'я помалу перейшло у справжній вечір, який став дихати у двері й вікна лагідною прохолодою. Сидячи у своїй павутині, Шарлотта задумано смоктала ґедзя й розмірковувала про майбутнє. Та ось вона ворухнулася…

Павучиха спустилася в центр свого плетива і почала розривати декотрі нитки. Усі інші мешканці скотарні вже дрімали, тож вона могла не квапитися. Її рухи були повільні, але впевнені. Ніхто з її сусідів, навіть гуска, не бачив, що робить Шарлотта. Вілбер, зарившись у свою солом'яну постіль, також роздрімався. Гусенята в улюбленому «гусячому» куточку мирно висвистували нічну пісеньку.

Павучиха вирвала чимало ниток у центрі, так що посеред павутини утворилася величенька дірка. І в цьому вивільненому просторі Шарлотта почала виплітати щось незвичайне. Коли близько півночі повернувся зі смітника Темплтон, вона все ще трудилася.

Ранок наступного дня видався туманний. Крапотіло з усіх будівель і дерев на фермі. Трава мерехтіла блискотливими краплинами роси, мов який чарівний килим. Ділянка спаржі здавалася срібним гаєм.

Шарлоттина павутина сьогодні, як і кожного туманного ранку, виглядала річчю небаченої краси. Бо кожна щонайтонша її нитка була прикрашена десятками дрібнесеньких водяних намистинок. У ранковому світлі павутина блискотіла-переливалася мов коштовний, витончений серпанок, неначе взірець чогось прекрасного й загадкового. Навіть Лерві, на що вже не чутливий до всякої там краси, звернув увагу принісши кабанцеві снідання, на павутину Він помітив, як виразно вимальовується це плетиво, яке воно велике-велике та як вигадливо зроблене. А тоді зирк іще раз! Лелечки! Відро з пійлом мало не випало йому з рук, то він його поставив на землю. Бо там, посеред павутини, було виведене повідомлення — чи то пак послання. Виплетене великими літерами, воно промовляло: «Ох і кабан!»

Наймитові аж замлоїло. Він протер руками очі й ще пильніше витріщився на Шарлоттину павутину.

— Маячня якась! — промимрив він. — Ввижається…

І, впавши на коліна, Лерві проговорив коротку молитву. А тоді, геть забувши, що треба дати кабанцеві поснідати, крутнувся й шпарко почимчикував до будинку. Там він загукав, кличучи пана Цукермана.

— Треба, щоб ви негайно навідалися до свинарника! — стривожено сказав наймит господареві.

— А що там скоїлось? — запитав пан Цукерман. — Якась біда з кабанчиком?

— Н-не зовсім, — затинаючись, відказав Лерві. — Підіть та й самі погляньте!

Мовчки подалися обоє чоловіків до Вілберової загорожі. Лерві показав пальцем на павутину.

— Чи ви бачите те, що я бачу? — запитав він.

Цукерман вирячив очі на ту писанину-плетенину. Тоді пробурмотів собі під ніс слова «Ох і кабан!» Перевів погляд на Лерві. А потім обидва ураз затремтіли. Заспана після нічних зусиль Шарлотта спостерегла це й заусміхалася. А Вілбер, як на те, підійшов і став точнісінько під павутиною.

— Ох і кабан! — тихо промурмотів Лерві.

— Ох і кабан! — прошепотів пан Цукерман.

Чоловіки довго-довго видивлялися на Вілбера. А тоді витріщилися на Шарлотту.

— А чи не здається тобі, що цей павук… — почав пан Цукерман, але так і не договорив, тільки похитав головою І врочистою ходою закрокував назад до будинку, щоб повідомити дружину про чудо.

— Едіт! Сталася дивовижна подія, — тихо заговорив він, ледь відводячи голос, а тоді перейшов до світлиці й сів. Слідом за ним перейшла до світлиці й пані Цукерман.

— Я маю сказати тобі дещо, Едіт, —