Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

— Гр-р-р, — сказав Номер Один своєму віддзер­каленню. Але на бісеня у дзеркалі це не справило жодного враження. А коли воно й себе самого наля­кати не може, то ніяке воно не жахливе створіння, і можна хіба йти няньчити малюків-бісенят.

Проте деякий потенціал у дзеркалі розгледіти можна було. Номер Один мав таку саму структуру скелета, що і справжній демон. На зріст — із вівцю, якщо посадити ту на хвіст. Шкіра сіра, як місячний пилок, з краплинками згрубілостей. На грудях в’ються спіраллю руни, потім піднімаються по шиї та перетинають лоб. Очі яскраво-руді, а в лінії щелеп навіть щось шляхетне, принаймні, так йому вважа­лося, хоча інші казали, що нижня занадто висуваєть­ся вперед. Дві руки, трохи довші, ніж у людської ди­тини десяти років, і дві ноги, трохи коротші, ніж дитячі. Пальці: вісім на руках і вісім на ногах. Нічого дивного. Один хвіст, коротенький, щоправда, але ідеально підходящий для колупання дірок під час полювання на хробаків. Типове бісеня. Але у свої чо­тирнадцять років воно було найстаршим бісеням на Гібрасі. Майже чотирнадцять. Важко бути точним, коли навколо завжди світанок. Година сили, як на­зивали його цілителі до того, як їх усмоктало в гли­бини холодного всесвіту. Година сили. Дуже цікаво.

Демон Гадлі Шрівелінгтон Бассет був на шість мі­сяців молодший від Номера Один, але деформацію вже пройшов. Зараз він прямував коридором до ванної. Роги в демона грізно стирчали в різні боки, а на вухах було аж по чотири шипи. Гадлі подобало­ся демонструвати бісенятам свою нову демонічну зовнішність. Узагалі, демони навіть не повинні за­ходити до помешкань бісенят, але Бассет не квапив­ся йти геть.

— Гей, бісе, — гукнув він, ляснувши Номера Один по спині рушником. Звук вийшов різкий і неприєм­ний. — Чи не збираєшся деформуватися? Може, роз­сердити тебе як слід?

Іще один удар, але Номер Один не розсердився. Просто занервував. А нервувати його змушувало геть усе. У цьому й полягала проблема.

Час змінити тему розмови.

— Доброго ранку, Бассете. Чудові вуха.

— Знаю, — сказав Гадлі та по черзі доторкнувся до всіх шипів. — Уже чотири, і здається, скоро п’ятий вилізе. У самого Аббота лише шість.

Леон Аббот — герой Гібрасу. Самопроголошений рятівник демонів.

Гадлі знову ляснув Номера Один рушником.

— Бісе, невже тобі не боляче дивитися у дзерка­ло? Мені от боляче тебе бачити.

Він уперся руками в боки, закинув голову назад і зареготав. Дуже драматично. Можна було подума­ти, що це артист за кулісами репетирує сценку.

— Гей, Бассете. А на тобі срібла немає.

Регіт припинився, змінився на булькання. Шрівелінгтон Бассет кинувся коридором, забувши про жарти. Номер Один уважав, що лякання людей до півсмерті не має приносити задоволення, воно, як правило, і не приносило. Але Бассет — виняток. Для демона чи бісеняти срібло не якась там модна при­мха. Його відсутність може стати фатальною, і на­віть гірше. На демона може чекати вічність болю. Це правило спрацьовувало тільки біля кратера вул­кана, але, на щастя, Бассет так перелякався, що геть про це забув.

Номер Один шмигнув до спальні старших бісе­нят, сподіваючись, що сусіди іще хропуть. Не пощас­тило. Вони вже терли очі та шукали ціль для жартів, і нею був саме він. Номер Один був тут найстар­шим — не було більше жодного бісеняти, що дожило до чотирнадцяти років і не деформувалося. Скоро він перетвориться на безнадійного перестарка. Вно­чі ноги в нього звисали з ліжка, а ковдра ледь при­кривала руни на грудях.

— Гей, Малий, — гукнув один, — Чи не збираєшся деформуватися сьогодні? Чи скоріше в мене під пах­вами виростуть квіти?

— Перевірю завтра твої пахви, — зареготав інший.

Знову образи. Цього разу від пари дванадцяти­річних бісенят, які вже так набрякли, що, мабуть, переживуть деформацію ще до початку занять. Утім, вони мають рацію. Він би також на квіти по­ставив.

Малий — так його називали. Справжніх імен не було, аж допоки вони не ставали демонами. Лише тоді вибирали для них імена із священних текстів. Доти він був лише Номером Один, або Малим.

Бісеня добродушно посміхнулося. Навіщо висту­пати проти сусідів? Хоча вони зараз і малі, завтра можуть стати великими.

— Я відчуваю, як у мені набухає сила, — сказав він, напруживши біцепси. — Сьогодні мій день.

Усі оживилися. Завтра їх, може, вже і в кімнаті не буде. Після деформації демонів переводили до при­стойного житла, а можливості в Гібрасі були без­межні.

— Хто ми ненавидимо? — крикнув хтось.

— Людей! — пролунало у відповідь.

І наступної хвилини усі вже вили у стелю. Бісеня Номер Один приєдналося до загального хору, але без особливого бажання.

«Не можна казати “Хто ми ненавидимо”, — думав він. — Потрібно казати “кого”».

Але зараз не кращий час, щоб піднімати цю тему.

Бісова школа

Інколи Номеру Один хотілося знати, хто його мама. Не дуже демонське бажання, тож він тримав його при собі. Демони народжуються рівними і всього в житті домагаються своїми зубами і пазурами. Щой­но самиця відкладає яйце, його кладуть у кошика зі збагаченою мінералами багнюкою і лишають у те­плому місці. Бісенята не знають своєї власної роди­ни, тож їхні родичі геть усі біси.

Та бували дні, коли самооцінка падала, і тоді Но­мер Один дорогою до школи з тугою поглядав у бік жіночого відділення і думав, яка ж із них його мама.

Була там одна демониця з такими самими черво-. ними плямами, як у нього, і добрим обличчям. Вона часто посміхалася йому через стіну. Вона шукала свого сина, раптом зрозумів Номер Один. І відтоді він почав посміхатися у відповідь. Можна було уяви­ти, що вони знайшли одне одного.

У Номера Один ніколи не виникало відчуття спільності. Він з болем згадував час, коли прокидав­ся і з нетерпінням чекав майбутнього. Той день так і не настав, здається, і не настане, принаймні доки вони живуть у чистилищі. Нічого не зміниться. Бо не може змінитися. Хоча це не зовсім правда. Може статися ще гірше.

Школа для бісенят розташувалася в низенькому кам’яному будинку з поганою вентиляцією і майже без світла. Ідеальні умови для багатьох дітлахів. Від смороду і диму вони ставали агресивними, характер їхній міцнішав.

Номеру Один хотілося світла і свіжого повітря. Він дуже відрізнявся від решти, немов новенька стрілочка на компасі. Чи стара. Номер Один часто розмірковував, чи не цілитель він. Так, цілителів серед демонів не було, відколи вони піднялися