Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

Аббот вихопив жердину з рук Номера Один і під­няв угору.

— От яку зброю ти обрав, — глузливо сказав він. — Малий вирішив, що він полює на кролів.

Бісенята засвистіли і затикали, і цей галас хвилею накотив на Номера Один. Він відчув, що за мить на нього чекає черговий головний біль. Можна було не сумніватися, що голова розболиться саме тоді, коли це найменше потрібно.

— Мабуть, погана ідея, — зізнався він. — Я мав би просто накинутися на вашу луску, як інші дурні... тобто, мої однокласники.

— Ні, ні, — повернув йому рожен Аббот. — Давай, маленька бджілко, проштрикни мене своїм жалом.

«Проштрикни мене своїм жалом», — повторив Номер Один із тією ж самою інтонацією, що і їхній ватажок. Звісно, не вголос. Усі суперечки відбували­ся виключно у нього в голові.

А вголос він сказав:

— Зроблю все що зможу, майстре Аббот.

— Зроблю все що зможу, майстре Аббот, — пере­дражнив його Аббат пискливим голосом.

По короткому хвосту Номера Один скотилася кра­плинка поту. Добром ця справа аж ніяк не скінчиться. Якщо в нього нічого не вийде, над ним знущатимуть­ся, а то й відлупцюють. А якщо йому вдасться, він пропав.

Аббот постукав його по маківці.

— Гей, Малий! Ану ворушися. Бісенята чекають па деформацію.

Номер Один подивився на кінчик рожна і взявся до справи. Він уперся долонею правої руки в Абботові груди. Міцно обхопив пальцями товстий кінчик і почав вкручувати його в міцну луску.

Він укручував повільно, зосередившись на місці стику. Луска трохи посірішала від попелу, але не під­далася. З-під кінчика рожна піднявся уїдливий дим.

Аббот задоволено гмикнув.

— Намагаєшся пожежу влаштувати, Малий? Ви­кликати бригаду водовозів?

Хтось із бісенят запустив у Номера Один своїм обідом. Той сповз по потилиці. Грудка жиру, кості та хрящі.

Номер Один продовжував крутити рожен вели­ким і вказівним пальцями. Тепер він крутив швид­ше, відчуваючи, що вістря просувається, пропалює виїмку.

Він увійшов у раж. Спробував стримати це почут­тя, подумати про наслідки, але нічого не вийшло. Він за крок від успіху. Мозок допоможе йому зробити те, чого не можуть зробити ці дурні. Звісно, його відлуп­цюють, і Аббот вигадає щось, аби принизити його до­сягнення, але Номер Один знатиме. І Аббот знатиме.

Рожен просунувся, зовсім трохи. Номер Один відчув, як піддається луска. Може, лише один шар. І малий біс відчув те, чого ніколи досі не відчував. Тріумф. Нестримний, невичерпний тріумф. То було не просто відчуття. Воно трансформувалося в силу, що відновила забуті нейронні шляхи і звільнила дав­ню енергію.

«Що відбувається? — думав Номер Один. — Мені зупинитися? Чи я зможу зупинитися?»

Відповідь на ці запитання — так і ні. Так, зупини­тися варто, але ні, він не зможе. Сила текла в руки і ноги, підвищувала температуру тіла. В голові гули голоси. Номер Один зрозумів, що він повторює їхні слова. Що за слова? Він навіть не уявляє, але пам’ять їх береже.

Дивна сила пульсувала у пальцях Номера Один в унісон із серцем. Вона передалася тілу, вийшла за його межі, перелилася в рожен. Вістря перетворилося на камінь. Дерево прямо на очах змінилося на граніт. Кам’яний вірус перекинувся на держак, і по ньому про­котилися хвилі. За мить рожен цілком перетворився на камінь. Він став трохи довшим і заглибився в луску.

Та луснула і розійшлася на кілька сантиметрів. Аббот почув тріск; усі інші теж. Славетний ватажок демонів опустив погляд і відразу зрозумів, що відбу­вається.

— Магія, — просичав він. Слова зірвалися з язика самі собою. Він схопив рожен і відкинув його подалі від свого торса, у вогонь.

Номер Один витріщився на свою тремтячу руку. Навколо пальців іще мерехтіла сила: навколо них не­мов розжарилося повітря.

— Магія? — повторив він. — Це означає, що я...

— Стули пельку, — гримнув на нього Аббот, при­кривши пошкоджену луску плащем. — Я мав на увазі не справжню магію. Я хотів сказати, що ти нас наду­рив. Ти натиснув на ручку рожна так, що вона злама­лася, а потім заохав, немов і справді щось відбулося.

Номер Один смикнув героя за плащ.

— Але ж ваша луска?

Аббот загорнувся щільніше.

— А що з нею? Ані подряпинки. Лише запах. Ти ж мені віриш, га?

Номер Один зітхнув. От вам і Леон Аббот; правда для нього нічого не варта.

— Так, майстре Аббот. Вірю.

— А тон у тебе такий зверхній, немов не віриш. Добре, ось тобі докази. — I Аббот відкинув плаща, відкривши бездоганно цілу луску. На якусь мить Но­меру Один здалося, що він бачить блакитну іскорку на тому місці, де було пошкодження, але вона відра­зу ж зникла. Блакитні іскри. Чи це магія?

Аббот тицьнув бісеня в груди своїм кремезним пальцем.

— Ми все з’ясували, Номере Один. Знаю, тобі зда­ється, що ти цілитель. Але цілителів немає. І не було, відколи ми піднялися над часом. Ти не цілитель. Ви­кинь із голови ці дурні думки і зосередься на дефор­мації. Ти ганьбиш нашу расу.

Номер Один хотів заперечити, але його схопили за руку.

— Ах ти мерзенний слимаче, — закричав на нього Роулі, бризкаючи слиною. — Хотів надурити нашого ватажка! Повертайся на своє місце. Поговоримо піз­ніше.

Номеру Один не лишалося нічого, як повертатися на свою лавку і далі терпіти образи однокласників, А їх було дуже багато, і часто-густо вони були при­правлені стусанами і вибухами. Але він не звертав на них уваги, зосередившись на своїй руці. Саме вона перетворила дерево на камінь. Чи це правда? Чи

можливо, що він цілитель? А коли так, це добре чи погано?

З лоба на лавку впала скіпка. На кінці в неї висів шматочок сіруватого м’яса. Номер Один підняв очі й побачив, як над ним сміється Роулі.

— Уже кілька тижнів намагався її зняти. Хлопці пожартували, а ти так і не помітив. Дикий кабан, здається. А тепер, уважніше, Малий, містер Аббот хоче тебе чогось навчити.

Ага, урок історії. Цікаво, як Леону Абботу вдаєть­ся вписати себе в історію демонів. Послухати його, так можна подумати, що він сам один урятував восьме сімейство, незважаючи на підступних ціли­телів.

Аббот розглядав гачкуваті пазурі на пальцях. Кожним можна було зарізати велику свиню. Якщо вірити Абботу, він пережив деформацію у вісім років, під час боротьби з дикими собаками. Нігті перетворилися на пазурі просто під час бійки, і він