Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

І ще одне. Чому не можна, хоча б разочок, спробу­вати приготовану їжу? Чи є щось погане в м’якень­кому рагу чи в дрібці спецій? Чому всім так подоба­ється давитися їжею, коли вона ще й ворушитися не припинила?

Як завжди, Номер Один спізнився до школи. Дю­жина інших бісенят уже сиділа в залі. Вони мріяли про полювання, здирання шкіри, обробку туш і про можливу деформацію. Номер Один особливих на­дій не плекав. Може, сьогодні і настане його день, але він дуже в цьому сумнівався. Деформування ви­кликала жага крові, а завдавати болю іншим істотам Номеру Один аж ніяк не хотілося. Він навіть жалів кроликів, яких їв, і йому навіть снилося, як його пе­реслідують їхні маленькі білі привиди.

Майстер Роулі сидів на лавці та гострив меча. Час від часу він відсікав від лави тріску і гарчав від задо­волення. На столі перед ним лежала різноманітна зброя для рубання, пиляння і різання. І, звісно, кни­га. Копія «Маєтку леді Хітерінгтон Сміт». Її приніс Леон Аббот зі Старого Світу. Книга, яка їх усіх уря­тує, якщо вірити Абботу.

Коли Роулі загострив лезо, він стукнув по лаві ру­кояткою меча.

— Сідайте! — гримнув він на бісенят. — І швидше, кучка смердючого кролячого лайна. Бо я маю свіжезагостреного меча, і мені аж кортить його випробувати.

Бісенята кинулися до своїх місць. Рубати Роулі не стане, а от палкою отримати по спині можна запро­сто. А може, таки і рубане.

Номер Один притулився з краєчку четвертого ряду. «Май крутий вигляд, — наказав він собі. — По­сміхнися презирливо. Ти ж біс!»

Роулі встромив лезо меча в дерево і лишив його. Бісенята загули. Вражаюче! А Номер Один тільки і подумав: «Вихваляється». І ще: «Зіпсував лавку».

— Ну, свинячі помиї, — сказав Роулі. — Ви ж хоче­те бути демонами, так?

—-Так, майстре Роулі! — проревіли бісенята.

— Думаєте, маєте все, що для цього потрібно?

— Так, майстре Роулі!

Роулі широко розвів мускулисті руки. Відкинув назад зелену голову і прогарчав:

— Ну, то я готовий почути!

Бісенята заверещали і затупотіли, застукали по пар­тах зброєю і почали плескати одне одного по плечах. Номер Один уникав ударів, наскільки це було можли­во, і щосили намагався удавати із себе розлюченого. Нелегка справа.

Нарешті Роулі їх заспокоїв.

— Ну, побачимо. Сьогодні для деяких із вас вели­кий день, а от для інших — іще один день ганьби і полювання на хробаків із жінками, — повернувся він до Номера Один. — Але спочатку маємо закінчи­ти свої справи.

Бісенята знову загули.

— Саме так, дівчатка. Час історії. Ані полювання, ані їжі, лише знання, — знизав своїми вузлуватими плечима Роулі. — Згаяний час, якщо хочете знати мою думку. Але тут я підкоряюся правилам.

— Так, майстре Роулі, — пролунав голос від поро­гу. — Ви підкоряєтесь правилам.

Голос належав самому Леонові Абботу, який ви­рішив улаштувати сюрприз, зазирнувши до школи. Аббота негайно оточили захоплені бісенята, блага­ючи потріпати їх за вушко чи дозволити торкнутися меча.

Аббот якийсь час насолоджувався захопленням малечі, але скоро їх відсунув. Він відштовхнув Роулі від стола і зачекав, доки не настане тиша. Довго чека­ти не довелося. Аббот був доволі імпозантним, навіть

якщо не знати про його минуле. Майже п’ять футів на зріст, із крутими баранячими рогами посеред лоба. Весь торс і лоб укривала ороговіла луска яскраво-червоного кольору. Справляє враження, і, звісно, пробити її не можна. Можна цілий день лупцювати сокирою по грудях Аббота і нічого не добитися. У нього навіть був улюблений прикол на вечірках: підбурити якогось бідолаху накинутися на нього.

Аббот відкинув плаща із сиром’ятної шкіри і вда­рив себе в груди.

— Ну, хто хоче спробувати?

Кілька бісенят мало не пережили деформацію.

— Ставайте в чергу, панянки, — сказав Роулі, зро­бивши вигляд, що він контролює ситуацію.

Бісенята кинулися до героя і почали лупцювати його кулаками, ногами і лобами. Як горохом об сті­ну. Аббот лишився задоволеним.

«Дурні, — подумав Номер Один. — Немов у них щось вийде».

Власне, у Номера Один була своя теорія щодо луски. Кілька років тому він грався з дитячою лус­кою, що лишилася після линьки, і помітив, що вона складалася з кількох дюжин шарів, отже, пробити її під кутом дев’яносто градусів майже неможливо, а от якщо бити під кутом чимось гарячим...

— А ти, Малий?

Думки Номера Один перервав пронизливий регіт однокласників.

Бісеня мало не скрутило, коли воно зрозуміло, що Леон Аббот не лише звернувся до нього, а ще й назвав за прізвиськом.

— Так сер, прошу? Що?

Аббот знову стукнув себе в груди.

— Думаєш, проб’єш найтовстішу луску на Гібрасі?

— Сумніваюся, що вона найтовстіша, — сказав язик Номера Один, поки мозок не встиг зрозуміти.

— Р-р-р-ра! — прогарчав Аббот. — Ти образити мене хочеш, бісику?

«Бісик» — це ще гірше за «Малого». Бісиками на­зивали тих, хто щойно вилупився.

— Ні, ні, звісно, ні, містере Аббот. Просто, є ж іще старші демони, у яких луска складається з більшої Кількості шарів. Але ваша, можливо, найміцніша — жодного відмерлого шару.

Аббос уважно подивився на Номера Один, при­мруживши очі.

— А ти багато знаєш про луску. Чому б тобі не спробувати її пробити?

Номер Один спробував звести все на жарт.

— Ой, та я навіть і не думаю...

Але Аббот навіть не посміхнувся.

— А я думаю, Малий. Ану, тягни сюди свого хвос­та, доки я не видав майстру Роулі ліцензію на те, що він так давно хоче зробити.

Роулі витяг меча з лавки і підморгнув Номеру Один. І хотів він цим сказати не: «Ця таємниця ли­шиться між нами», а «Подивимося, якого кольору в тебе кишки».

Номер один неохоче поплентався до вчитель­ського столу повз жевріюче вугілля вчорашнього багаття. У вугілля були встромлені дерев’яні рожни для смаження м’яса. Номер Один затримався на мить, придивився до гострих кінчиків рожен. Мож­на було б одним і скористатися.

Аббот простежив за його поглядом.

— Що? Думаєш, рожен тобі допоможе? — гмик­нув демон. — Якось мене затопило лавою, Малий, а я і досі тут. Неси його сюди. Роби свою чорну справу.

Номер Один неохоче витяг із жевріючого вугілля один рожен. Рукоятка у нього була досить твердою, але кінчик уже