Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

— Заспокойтеся, містере Діггумсе. Випийте ще кропив’яного пива чи джерельної води. — Вона діс­тала з холодильника дві пляшки і простягнула одну Мульчу.

Мульч уважно роздивився етикетку.

— «Дер’єр»? Ні, дякую. Знаєте, як вони туди буль­башок напускають?

На губах у Вінйайї, мов примара, промайнула посмішка.

— Я думала, вона від природи насичена вуглекис­лотою.

— Я і сам так уважав, доки у в’язниці не потрапив на роботи на фабрику «Дер’єр». Вони усіх в’язнів-гномів до себе забирають. Кожному пропонують підписку про нерозголошення.

Вінйайа зацікавилася.

— Продовжуйте. Як же вони роблять ці буль­башки?

Мульч постукав по носу.

— Не можу сказати. Бо порушу договір. Скажу лише, що потрібна велика кількість води і кілька гномів, що... е-е... — Мульч показав пальцем на свій зад. — ...водночас використають свої природні здіб­ності.

Вінйайа з огидою повернула пляшку в холо­дильник.

Холлі сиділа у своєму зручному селевому кріслі і з задоволенням слухала чергову казочку Мульча, але з голови не йшла думка. Вона прекрасно розумі­ла, що командир Вінйайа свідомо не відповіла на за­питання гнома. Хто ці ельфи?

За десять секунд вона отримала відповідь.

— Прошу до Восьмої Секції Штаб-квартири, — сказала Вінйайа. — Прошу вибачити за театральні ефекти; не так уже й часто нам доводиться справля­ти враження.

Щось Холлі не відчувала себе занадто враженою. Вони зупинилися на парковці за кілька кварталів від Поліцейської Плази. Довгий броньований авто­мобіль піднявся по стіні аж до сьомого поверху під дахом. Водій припаркувався у найвіддаленішому і найтемнішому місці й вимкнув двигун.

Кілька секунд вони сиділи у вологій темряві і слу­хали, як зі сталактитів під дахом скрапує вода.

— Ого, — сказав Мульч. — Це щось. Гадаю, ви на цю тачку купу грошей витратили.

Водій швидко просканував приміщення, все було чисто. Тоді взяв із панелі керування інфрачервоний сканер і спрямував його прямо на дах над головою.

— Каміння, яким можна управляти дистанцій­но, — сухо прокоментував Мульч, зрадівши можли­вості попрактикуватися в сарказмі.

Вінйайа не відповіла — не було потреби. Від того, що трапилося далі, Мульч стулив рота і мало не ви­скочив із крісла. Паркувальний майданчик швидко піднявся і катапультував автомобіль прямо на скелю вгорі. Скеля навіть не ворухнулася. І Холлі не сумні­валася, що коли скеля стрінеться з металом, перемо­же саме скеля. Звісно, в тому, що Вінйайа привезла їх сюди лише заради того, щоб вони розбилися, не було ніякого сенсу. Але думати не було часу, бо за секунду автомобіль розчавить тверда нелюб’язна скеля.

Але скеля не була ані твердою, ані нелюб’язною. Вона була цифровою. Вони пролетіли крізь невелич­кий порт, убудований у скелю.

— Голограма, — видихнула Холлі.

Вінйайа підморгнула Мульчу.

— Каміння, яким можна управляти дистанцій­но, — сказала вона, відчинила задні двері і вийшла в коридор з кондиціонованим повітрям. — Уся штаб-квартира висічена у скелі. Власне, тут уже була до­сить велика печера. Ми просто з допомогою лазерів додали ще кілька кімнат. Пробачте за всю цю таєм­ничість, але дуже важливо, щоб те, що ми робимо у Восьмій Секції, залишалося таємницею.

Холлі пройшла за командиром крізь автоматичні двері у вузький коридор. На кожному кроці стояли сенсори і камери, і Холлі зрозуміла, що, доки вони дійдуть до кінця коридора, її перевірять принаймні дюжину разів.

Вінйайа занурила руку в пластину з рідкого мета­лу в центрі дверей.

— Потоковий метал, — пояснила вона, виймаючи руку. — Він містить наносенсори. Пройти крізь двері несанкціоновано неможливо. Наносенсори зчиту­ють геть усе, від відбитків до ДНК. Навіть якщо хтось відріже мені руку і занурить у метал, сенсори помітять відсутність пульсу.

Холлі схрестила руки на грудях.

— Уся паранойя в одному місці. Здається, я знаю, хто у вас технічний консультант.

Двері відсунулися, і перед ними опинився саме той, кого Холлі й очікувала побачити.

— Фоулі, — ніжно сказала вона і кинулася до нього.

Фоулі ласкаво обійняв її і від задоволення зацокав задніми копитами.

— Холлі, — сказав він, трохи її відсунувши. — Як справи?

— Багато роботи, — відповіла Холлі.

Кентавр нахмурився.

— Щось ти схудла.

— Ти, як не дивно, теж, — розсміялася Холлі.

Відколи вона його востаннє бачила, Фоулі дійсно схуд. І шкіра в нього стала сяючою і доглянутою.

Холлі потріпала його по спині.

— Гм-м, — пробурмотіла вона, — Ти користуєшся кондиціонером, не носиш капелюшки з фольги, що захищають мозок... Тільки не кажи, що в твоєму житті з’явилася якась кентавриха.

Фоулі почервонів.

— Іще рано говорити, але я сподіваюся.

Кімната від стелі до підлоги була набита електро­нікою. Деякі прибори були вбудовані і в підлогу, і в стелю, як, наприклад, велетенський газовий екран чи напрочуд реалістичне цифрове небо.

Фоулі дуже пишався тим, що тут було.

— У Восьмої Секції непоганий бюджет. Я отри­мую все найкраще.

— А як твоя стара робота?

Кентавр спохмурнів.

— Я намагався працювати із Сулом, але нічого не вийшло. Він зруйнував усе, що збудував командир Рут. Восьма Секція завербувала мене на вечірці для самотніх сердець. Вони зробили мені пропозицію, і я її прийняв. Тут мене обожнюють, не кажучи вже про велику зарплатню.

Мульч сунув свого носа в кожну шпаринку в кім­наті та розчаровано помітив, що в ній немає і кри­хітки їжі.

— І на мишаче каррі ти не витрачаєш жодної ко­пійчини?

Фоулі скептично оглянув вкритого брудом гнома.

— Ні. Але в нас є душ. Ти ж знаєш, що це таке, Мульче?

У гнома аж борода наїжачилась.

— Знаю. І можу зрозуміти, що переді мною ві­слюк, щойно його побачу.

Між ними встала Холлі.

— Заспокойтеся обидва. Навіщо починати те, що лишилося в минулому? Давайте утримаємося від традиційних образ, доки не дізнаємося, де ми і чому ми тут.

Мульч задоволено опустився на кремову кушет­ку, прекрасно усвідомлюючи, що від брудного одягу на оббивці лишаться плями. Холлі сіла поруч, але не дуже близько.

Фоулі активував монітор на стіні і легенько торк­нувся до нього, щоб відкрити потрібну програму.

— Подобаються мені ці газові екрани, — фиркнув він. — Електричні імпульси нагрівають частки до різ­ної температури, і гази змінюють колір, утворюючи зображення. Звісно, усе набагато складніше, але я ж простим злодіям пояснюю.

— З мене зняли усі звинувачення, — заперечив Мульч, — як тобі добре відомо.

— Звинувачення не зняли, — вказав Фоулі. — їх просто визнали недоведеними. А це зовсім різні речі.

— Такі ж різні, як і кентавр із віслюком.