Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

Номер Один дуже сумнівався в цій історії. Щоб пережити повну деформацію, потрібно кілька годин, а Аббот хоче, щоб вони повірили, ніби все це сталося за лічені секунди. Дурниці. Втім, усі інші бісенята ловили кожне слово цієї легенди.

— З усіх демонів, що билися під Тайллтом, — бу­бонів Аббот. Мабуть, він уважав, що саме так, моно­тонно, і потрібно викладати історію, але у Номера

Один від нудьги аж вуха в трубочку поскручували­ся, — лишився тільки я, Леон Аббот.

«Зручно, — подумав Номер Один. — Ніхто не може заперечити. — І ще: — Ти таки виглядаєш на свій вік, Леоне. Забагато свинячого жиру».

Не в доброму гуморі Номер Один був злим.

Така вже сила позачасового закляття — процеси старіння дуже уповільнені. Коли цілителі підняли Гібрас над часом, Аббот був іще дуже молодим, тож закляття у поєднанні із гарними генами подарувало довге життя йому і його величезному его. Може, ти­сячі років. Звісно, мова йшла про тисячі років нор­мального життя. На Гібрасі тисячоріччя майже нічо­го не значило. Два століття пролітали за одну мить. Можна було прокинутися якось уранці і зрозуміти, що ти еволюціонував. Не так давно всі демони і бісе­нята на Гібрасі прокинулися з короткими хвостами замість чудових довгих, які мали до цього. І ще дуже довго найпоширенішими звуками на острові були зойки демонів, що падали і піднімалися, проклина­ючи все на світі.

— Після тієї великої битви в лавах Ельфійської Армії, в якій батальйони демонів були найхоробрішими і найлютішими, — продовжив Аббот, і бісеня­та схвально засвистіли, — ми програли через зраду і боягузтво. Ельфи не билися, гноми не копали паст­ки. Нам нічого не лишилося, як накласти закляття і відступити, доки не настане слушна година.

Знову свист і тупотіння.

«І так щоразу, — подумав Номер Один. — Невже це обов’язково? Ці бісенята так поводяться, немов ніколи не чули цієї історії. Коли вже хтось встане і скаже: “Вибачте. Це старі новини. Ходімо далі”?»

— І ми почали розмножуватися. Ми розмножува­лися і міцнішали. Тепер у нашій армії понад п’ять тисяч воїнів, і ми точно переможемо людей. Я знаю, бо я, Леон Аббот, був у світі та повернувся до Гібраса живим.

Це була Абботова золота жила. Хто б зараз не ви­ступив проти нього, його б розтерли на порох і розві­яли за вітром. Аббот потрапив на Гібрас не відразу, як усі інші. З якоїсь причини його закинуло в людське майбутнє і лише потім засмоктало до Гібрасу. Він по­бачив людські табори і приніс це знання додому. Як це сталося, зовсім неясно. Згідно з Абботом, сталася велика битва, він переміг десь із п’ятдесят осіб, а тоді таємничий цілитель знову підняв його над часом. Але він устиг прихопити із собою кілька речей.

Оскільки цілителі раптово зникли з восьмого сі­мейства, ніхто магію більше не згадував. Пересічні демони власної магії не мали. Вважалося, що всіх ці­лителів затягнуло до космосу під час переміщення Гібрасу із Землі в Чистилище, але Аббот стверджу­вав, що один вижив. Цей цілитель перейшов на бік людей і погодився допомогти ватажку демонів, лише коли той пригрозив каліцтвом.

Номер Один ставився до такої версії з чималим скепсисом. По-перше, тому що про події розповідав Аббот, а по-друге, тому, що цілителів знову зобра­жували в поганому світлі. Демони, здається, забули, що якби не цілителі, на Гібрасі і досі б царювали люди.

Сьогодні Номер Один відчував особливу симпа­тію до цілителів, і йому не хотілося, аби пам’ять про них паплюжив такий хвалько. І дня не минало, щоб Номер Один не молився про повернення таємничо­го цілителя, що допоміг Абботу. А тепер, коли він переконався, що в його жилах також тече магія, він молитиметься ще гарячіше.

— Під час цієї великої подорожі місяць розлучив мене з островом, — продовжив Аббот, закотивши очі, немов от-от знепритомніє від спогадів. — Я не зміг устояти перед його чарами. І довелося мені по­дорожувати в просторі та часі, доки я не знайшов притулку в новому світі. Тепер це світ людей. Люди закували мої ноги в срібло, змушували їм підкорити­ся, але я не здався. — Аббот розправив широкі плечі і рикнув у стелю: — Бо я демон! А ми ніколи не під­коряємось!

Навіть і говорити не потрібно, що бісенята немов сказилися. Аж кімната здригнулася від їхніх криків. На думку Номера Один, уся вистава Аббота була дуже нудною, не сказати гірше. Пісня «Ми ніколи не підкоряємося» була найстарішою в репертуарі ва­тажка демонів. Номер Один потер скроні, намага­ючись угамувати головний біль. Найгірше іще по­переду. Спочатку книга, потім арбалет, якщо Аббот не відхилиться від сценарію. Навіщо б йому відхиля­тися? Відколи він повернувся з нового світу, такого ще жодного разу не трапилося.

— І я бився! — вигукнув Аббот. — Скинув кайда­ни, і Гібрас покликав мене додому; але до того як по­кинути ненависних людей, я пробився до їхнього ві­втаря і вкрав дві священні для них речі.

— Книгу й арбалет, — пробурмотів Номер Один, закотивши свої руді очі.

— Скажіть, що ви вкрали, — хором заблагали бі­сенята, немов не знали.

— Книгу й арбалет! — заявив Леон Аббот, витягу­ючи речі з-під плаща, як справжній чарівник.

«Чарівник, — подумав Номер Один. — Але не справжній, бо тоді Аббот був би цілителем, а бути ним він аж ніяк не може, бо він уже пережив дефор­мацію, а цілителі через, деформацію не проходять».

— Тепер ми знаємо, як думають люди, — помахав Аббот книгою. — І як вони б’ються, — підняв він ар­балета.

«Ані на мить у це не повірю, — думав Номер Один. — І не повірив би, якби тут були ці “миті”. От якби мені опинитися на Землі, поруч із тим останнім цілителем. Тоді б нас було двоє, і я б дізнався, що ж відбулося насправді».

— І, озброєні цими знаннями, ми можемо повер­нутися, коли скінчиться позачасове закляття, і захо­пити стару країну.

— Коли? — заверещали бісенята. — Коли?

— Скоро, — відповів Аббот. — Скоро. І людей вистачить на нас усіх. Ми розтопчемо їх, як траву під ногами. Зітнемо їм голови, як квітки куль­бабою

«О, будь ласка, — крутилося в голові у Номера Один. — Годі рослинних метафор».

Цілком можливо, що Номер Один — єдине створіння на Гібрасі, що знало людське слово «ме­тафора». Скажи він його вголос, одразу отримав би стусана. Якби інші бісенята знали, що до його