Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

Мульч Діггумс, бо то, звісно, був він, повернувся в тунель, прихопивши із собою бідолашного піксі. Дуда, треба зауважити, мав уже не такий задерикува­тий вигляд, як секунду тому.

— Г-г-гном? — пробелькотів він. — Я думав, ви не поважаєте закон.

— Зазвичай не поважають. Але Мульч — виня­ток. Не ображайся, що він сам тобі не відповідає, бо може випадково відкусити тобі голову.

Дуда здригнувся.

— Що це він робить?

— Схоже, облизує тебе. Слина гномів твердішає на повітрі. Щойно він випустить тебе з рота, ти опи­нишся в твердій шкаралупі, як курча в яйці.

Мульч підморгнув Холлі. Більшого зараз він до­зволити собі не міг, але Холлі знала, що протягом іще кількох днів він вихвалятиметься своїми надзви­чайними талантами.

Гноми можуть рити багатокілометрові тунелі. Гноми можуть випускати гази і користуватися ними, як реактивним двигуном. Гноми можуть ви­робляти два літри слини за годину. А що можеш ти? Тільки і маєш, що відоме обличчя, яке заважає нам працювати.

Холлі зазирнула в діру, зачепившись пальцями на ногах за краї.

— Чудово, партнере. Гарна робота. А тепер чи не міг би ти виплюнути нашого втікача?

Мульч із радістю послухався. Він виплюнув Дуду на асфальт, вибрався сам і закрив щелепи.

— Це огидно, — простогнав Дуда, закутий у сли­ну. — Так смердить.

— Гей, — образився Мульч. — Сморід — не моя провина. Якби ти орендував свій барліг на чистішій вулиці...

— Хіба? А мені здається, що смердить саме від тебе. — Дуда спробував відтворити рукою образли­вий жест, але на щастя, рука вже не ворушилася.

— Годі вам уже. Припиніть, — утрутилася Хол­лі. — У нас тридцять хвилин на те, щоб передати цього хлопця в ЛЕП, доки слина не почала м’якшати.

Мульч оглянувся через плече і раптом зблід. Це було помітно навіть під шаром вологої землі. Волос­ся на бороді нервово заворушилося.

— Знаєш, партнере, — сказав він. — Гадаю, нам ці тридцять хвилин не знадобляться.

Холлі відвернулася від полоненого. Вулицю перекривало з півдюжини ельфів. ЛЕП чи щось таке. Одяг у них був простий, без жодних розпізнаваль­них знаків. Проте вони були представниками влади. Важка артилерія вже зайняла потрібну позицію. Холлі з полегшенням помітила, що зброя була наці­лена не на неї і не на Мульча.

Один із ельфів зробив крок уперед і підняв візор шолома.

— Вітаю, Холлі, — сказала ельфійка. — Ми тебе весь ранок шукаємо. Як справи?

Холлі майже радісно зітхнула. Командир Вінйайа, давня підтримка Холлі і Джуліуса Рута. Вінйайа від­крила жінкам дорогу в поліцію. За п’ятсот років своєї кар’єри вона пройшла шлях від групи захвату до тем­ного боку Місяця, до вирішального голосу в ельфій­ській Раді. На додаток, в Академії вона була інструк­тором Холлі з польотів.

— Добре, Командире, — відповіла Холлі.

Вінйайа кивнула на затверділу грудку слини.

— Бачу, ти просто так не сидиш.

— Так. Це Дуда Дей. Контрабандист. Непоганий вилов.

Командир спохмурніла.

— Доведеться тобі його відпустити, Холлі. На нас чекає більша риба.

Холлі поставила ногу на груди Дуди. Не хотілося їй стрибати крізь кільце ЛЕП, навіть за наказом.

— Що за риба?

Вінйайа спохмурніла ще більше. Між бровами утворилася глибока складка.

— Ми можемо поговорити про це в машині, капі­тане? Загін уже прямує сюди.

Капітане? Вінйайа звернулася до неї за старим званням. Що відбувається? Якщо загін — це ЛЕП, то хто ж тоді ці ельфи?

— Я вже не довіряю силам так, як раніше, коман­дире. Спочатку ви маєте пояснити хоч щось.

Вінйайа зітхнула.

— По-перше, капітане, ми не сила. Принаймні, не та, якою ви нас уважаєте. По-друге, хочете, щоб я щось пояснила? Скажу вам лише два слова. Не здо­гадуєтесь, що то за слова?

Холлі відразу все зрозуміла. Відчула.

— Артеміс Фаул, — прошепотіла вона.

— Саме так, — підтвердила Вінйайа. — Ну а тепер ви і ваш партнер готові йти з нами?

— Де ви припаркувалися? — запитала Холлі.

Вінйайа та її загадкова команда явно мали серйоз­ний бюджет. Це було зрозуміло лише тому, що в них була не зброя, а витвори мистецтва. Транспорт у них був на порядок кращим за звичайні засоби пересу­вання ЛЕП. Холлі з Мульчем звільнили Дуду Дей, приліпили йому до чобота маячок і за кілька секунд уже були пристебнуті ременями безпеки на задньому

сидінні броньованого автомобіля. Полоненими вони не були, але Холлі не могла позбутися враження, що більше своєю долею вона не розпоряджається.

Вінйайа зняла шолом, тряхнула довгим срібляс­тим волосся. Холлі здивувалася.

Командир посміхнулася.

— Подобається колір? Мало не померла, поки по­фарбувала.

— Вам дуже личить.

Мульч підняв палець.

— Вибачте, що перериваю салонну бесіду, але що це за люди? Ви не ЛЕП, можу присягнутися клапа­ном на своїх штанях.

Вінйайа повернулася до гнома.

— Що ти знаєш про демонів?

Мульч заглянув до холодильника і знайшов там половину курчати і кропив’яне пиво. Звільнив із крижаного полону їх обох.

— Про демонів? Небагато. Ніколи жодного не бачив.

— А ви, Холлі? Що ви пам’ятаєте про них зі школи?

Холлі була заінтригована. Куди веде ця розмова? Це якась перевірка? Вона пригадала уроки з історії в Поліцейській Академії.

— Демони. Десята родина дельфійського Народу. Десять тисяч років тому, після битви Тайлта вони від­мовилися спускатися під землю, і вирішили розташу­вати свій острів поза часом і жити там в ізоляції.

Вінйайа кивнула.

— Дуже добре. Отже вони зібрали коло зі своїх цілителів і наклали закляття на острів Гібрас.

— Вони зникли з лиця землі, — процитував Мульч, — і більше ніхто їх не бачив.

— Не зовсім так. Дехто інколи з ними зустрічався. Один раз зовсім нещодавно. Здогадуєшся хто?

— Артеміс, — в один голос сказали Холлі з Муль­чем.

— Саме так. Якось йому вдалося передбачити те, що не вдавалося нам. Ми знали коли, але трохи не вгадали де. Помилилися на кілька метрів.

Холлі так і подалася вперед. Зацікавлена. Готова повернутися до гри.

— Чи вдалося зняти Артеміса?

— Не зовсім, — загадково відповіла Вінйайа. — Якщо ви не проти, я залишу пояснення знанішому фахівцеві, ніж я. Він розкаже все спочатку.

Більше вона нічого так і не сказала. Не дуже при­ємно.

Великим терпінням Мульч не відрізнявся.

— Що? Ви так просто підете подрімаєте? Ну ж бо, Вінйайа, розкажіть нам, що утнув малий Арті?