Ми пов’язані навіки, як двоє коханців. Вона відчуває мої фантазії, що постійно кружляють навколо неї. Вона ніколи не зможе вирватися з моїх пут.
У камері вимикають світло. Починається довга ніч, сповнена відлуннями сплячих у клітках чоловіків. Їхнього хропіння, кашлю і дихання. Їхнього бурмотіння уві сні. Та щойно все стихає, у моїх думках уже не Кетрін Корделл, а ти. Ти – причина мого найглибшого болю.
Аби втамувати його, я б залюбки напився з Лети, джерела забуття. Аби лише стерти зі своєї пам’яті нашу останню ніч у Саванні. Останню ніч, коли я бачив тебе живим.
Переді мною проносяться картини, вони вперто лізуть мені в очі, коли я вдивляюся в темряву своєї камери.
Я дивлюся на твої плечі, милуюся твоєю засмагою, що так контрастує з її білою шкірою, захоплююся тим, як напружуються м’язи твоєї спини, коли ти раз за разом входиш у неї. Я спостерігаю, як ти оволодіваєш нею, як до цього оволодівав іншими жінками. Коли ти закінчуєш, коли твоє сім’я проникає в неї, ти обертаєшся до мене і всміхаєшся.
І кажеш:
– Ось і все. Тепер вона твоя.
Але дія наркотику ще не скінчилася, і коли я притискаю лезо до її живота, вона лише легенько здригається.
Без болю нема задоволення.
– У нас іще вся ніч попереду, – кажеш ти. – Трохи почекаємо.
Мені хочеться пити, тож ми йдемо до кухні і я набираю в склянку води. Ніч щойно розпочалась, і мої руки тремтять від приємного передчуття. Думка про те, що буде далі, збуджує мене, і я потягую воду, нагадуючи собі, що треба розтягнути своє задоволення. У нас попереду ціла ніч, і ми хочемо, щоб вона тривала якомога довше.
Ти завжди казав: „Дивись і повторюй за мною“. Ти пообіцяв, що цього разу довіриш скальпель мені.
Але мене мучить спрага, і я затримуюсь на кухні, а ти повертаєшся до спальні, щоб перевірити, чи вона вже прийшла до тями. Я стою біля умивальника, аж раптом лунає постріл.
Час зупиняється. Я пригадую, яка тоді запала тиша. Її розривало лише цокання годинника на кухні. І стук мого власного серця, що відлунював у вухах. Я прислухаюся, намагаючись розчути кроки. Чекаю, що ти скажеш мені якнайшвидше ушиватися звідси. Я боюсь поворухнутись.
Нарешті я примушую себе вийти в коридор і зайти до її спальні. Я зупиняюся на порозі.
Я не одразу усвідомлюю, що сталося щось жахливе.
Вона лежить, перехилившись через край ліжка, намагаючись вибратися назад на матрац. Пістолет випав з її руки. Я підходжу до ліжка, хапаю ретрактор і завдаю їй удар у скроню. Вона вже не ворушиться.
Я розвертаюся і кидаюсь до тебе.
Твої очі розплющені, ти лежиш на спині і дивишся на мене. Під тобою розпливається калюжа крові. Твої губи ворушаться, але я не чую жодного слова. Ти не рухаєш ногами, і я розумію, що куля пошкодила твій хребет. Ти знову намагаєшся щось сказати, і цього разу я розумію, що ти кажеш:
– Зроби це. Давай.
Ти говориш не про неї, а про себе.
Я хитаю головою, нажаханий твоїм проханням. Я не можу. Будь ласка, не проси мене зробити це! Я метаюся між твоїм відчайдушним проханням і панічною потребою негайно втекти.
Зроби це, зараз, благають твої очі.
– Доки вони не прийшли.
Я дивлюся на твої нерухомі ноги, розпластані на підлозі. Я уявляю, який кошмар чекає на тебе, якщо ти все-таки виживеш. Я можу позбавити тебе всіх страждань.
– Будь ласка.
Я дивлюсь на жінку. Вона не рухається, вона не знає про мою присутність. За те, що вона зробила з тобою, мені хочеться схопити її за волосся, задерти голову, вигнути її шию і встромити лезо глибоко в її горло. Але вони мають знайти її живою. Тільки тоді я зможу втекти непоміченим.
Мої руки спітніли в латексних рукавичках, і коли я беру пістолет, він незграбно лежить у моїй руці.
Я стою біля самого краєчка червоної калюжі і дивлюся на тебе. Я думаю про той чарівний вечір, коли ми прогулювались околицями храму Артеміди. Усе навколо було оповите туманом, й у вечірніх сутінках я бачив лише твій силует, що час до часу вигулькував поміж дерев. Раптом ти зупинився і посміхнувся мені. І наші погляди зустрілися на тому рубежі, що розділяє світ живих і світ мертвих.
