Другий удар припав на щоку, і вона відчула, як тріснула кістка.
Вона не пам’ятала, як випустила скальпель.
Коли Кетрін знову прийшла до тями, її обличчя пульсувало від болю і вона не могла розплющити праве око. Вона спробувала поворушити кінцівками, але зап’ястя і щиколотки знову були прив’язані до билець ліжка. Та він ще не заклеїв їй рота. Вона могла говорити.
Він нависав над нею. Вона розгледіла плями на його сорочці. Його кров, зловтішно подумала Кетрін. Його здобич відбивалася і пролила його кров. «Йому не вдасться здолати мене так легко. Він живиться страхом, та я не покажу йому, що боюсь».
Він узяв скальпель і наблизився до неї. Хоч її серце виривалося з грудей, Кетрін лежала нерухомо, вона дивилася прямісінько йому в очі. Ніби глузувала, ніби кидала йому виклик. Вона знала, що тепер ніщо не врятує її від смерті, вона змирилась і більше не відчувала страху. Мужність приреченої. Два роки вона ховалася від світу, як поранена тварина. Два роки вона дозволяла привиду Ендрю Капри отруювати їй життя. Досить.
«Ну ж бо, ріж. Але ти все одно не переможеш. Я помру нескореною».
Він торкнувся лезом її живота, і вона мимовільно напружила м’язи. Він чекав, він хотів побачити її страх.
Та її очі кидали йому виклик.
– Ти не можеш зробити цього без Ендрю? – сказала Кетрін. – У тебе навіть не встає без нього. Це Ендрю ґвалтував. А ти стояв і дивився.
Він притиснув скальпель, розтинаючи її шкіру. Незважаючи на біль, незважаючи на перші краплі крові, по виступили з рани, вона не відводила свого погляду від його очей, не показувала йому страху, позбавляла його задоволення.
– Ти навіть не міг нікого зґвалтувати! Ні, усе мав робити твій герой Ендрю. Але не забувай, що він був невдахою.
Скальпель здригнувся у його руці. Він підняв його. Кетрін бачила його над собою, у відблисках тьмяного світла.
«Ендрю. Вся справа в Ендрю. Він його кумир. Його бог».
– Невдахою. Ендрю був невдахою, – сказала вона. – Ти знаєш, чого він приходив до мене того вечора? Він приходив благати мене.
– Ні. – Це слово було тихішим за шепіт.
– Він благав мене не виганяти його. Він молив мене. – Вона засміялась. Різкий і несподіваний звук у цьому місці смерті, що поринуло в морок. – Це було жалюгідно. Ось який він, Ендрю. Твій герой. Благав мене допомогти йому.
Він стиснув скальпель. Лезо знову торкнулося її живота, з рани витекла нова цівка крові. Кетрін насилу стримала тремтіння і крик болю. Замість цього вона продовжувала говорити, її голос був твердим і упевненим, ніби це вона тримала скальпеля.
– Він розказував мені про тебе. Ти не знав, правда ж? Він казав, що ти не міг навіть заговорити з жінкою, ось який ти боягуз. Він мусив шукати їх для тебе.
– Ти брешеш.
– Ти був для нього ніким. Простим паразитом. Черв’яком.
– Ти брешеш.
Лезо заглибилося в її шкіру і, хоч вона й стримувалась з усіх сил, з її горла вирвався стогін. «Ти не переможеш, покидьку. Тому що я не боюся тебе. Я не боюся нічого».
Вона широко розплющила очі, які горіли презирством, а він продовжував різати її тіло.
25
Ріццолі дивилася на полиці з пудингами і думала, у скількох із них уже завелися черв’яки. «Гоббз ФудМарт» був старою затхлою бакалійною крамницею, типовим сімейним бізнесом, якщо уявити, що його власники – дивакуваті чоловік із дружиною, які продають школярам зіпсоване молоко. «Чоловіком» був Дін Гоббз, старий янкі з підозріливим поглядом, який прискіпливо розглядав отримані від покупців двадцятки, перш ніж прийняти їх до оплати. Він знехотя простягнув два пенні решти і захряснув шухляду касового апарату.
– Я не слідкую, хто там що знімає в тому банкоматі, – сказав він у відповідь на питання Ріццолі. – Це банк його там почепив для зручності моїх покупців. Я не маю до нього ніякого стосунку.
– Готівку знімали в травні. Двісті доларів. У мене є фото чоловіка, який…
– Я вже казав тим копам зі штату. То було в травні. А зараз серпень. Ви думаєте, я пам’ятаю покупця, який приходив кілька місяців тому?
– Тут була поліція штату?
– Сьогодні вранці, питали про те саме, що й ви. Хіба ви, копи, не говорите одне з одним?
То виходить, що цю операцію з банкоматом уже перевіряли, але не бостонські копи, а поліція штату. Дідько, вона марнувала тут свій час.
Раптом погляд містера Гоббза метнувся до підлітка, який розглядав полиці із солодощами.
– Агов, ти. Збираєшся платити за цей «Снікерс»?
– Ем… так.
– То витягни його з кишені, чуєш?
Хлопець поклав батончик назад на полицю і миттю вилетів з крамниці.
– З тим малим завжди якісь проблеми, – буркнув Дін Гоббз.
– Ви знаєте його? – запитала Ріццолі.
– Знаю його батьків.
– А як щодо інших ваших покупців? Ви знаєте більшість із них?
– Ви бачили місто?
– Мигцем.
– Так, мигцем якраз і вистачить, щоб побачити всю Літію. Тисяча двісті людей. І нема на що подивитися.
Ріццолі вийняла фотографію Воррена Гойта. Це найновіша, яка у них була, зроблена два роки тому для його водійського посвідчення. Він дивився прямо в камеру, чоловік з вузьким обличчям, акуратно підстриженим волоссям і дивною посмішкою. Хоча Дін Гоббз уже бачив її, вона ще раз простягнула йому фотокартку.
– Його звуть Воррен Гойт.
– Так, я вже це бачив. Поліція штату показувала його фотографію.
– Ви не впізнаєте його?
– Не впізнав його вранці. Не впізнаю зараз.
– Ви впевнені?
– А я говорю впевнено?
Таки так. Він говорив як чоловік, який ніколи не змінює свого рішення, хай там що.
Задзвеніли дзвоники, відчинилися двері, і до крамниці зайшли дві дівчини-підлітки з русявим волоссям і довгими засмаглими ногами в коротеньких обтислих шортиках. Вони миттєво прикували до себе погляд Діна Гоббза, коли минули прилавок і, хіхікаючи, пішли у дальній кінець крамниці.
– Оце вони підросли, – зачудовано пробурмотів чоловік.
– Містере Гоббз.
– Га?
– Якщо побачите чоловіка на фото, прошу негайно мені зателефонувати. – Вона простягнула йому свою візитку. – Можете телефонувати в будь-який час. На пейджер або мобільний.
– Так, так.
Дівчата, тримаючи в руках пакет картопляних чіпсів і ящичок із шістьма банками дієтичної пепсі-коли, підійшли до каси. Вони стояли у всій своїй юній красі – без ліфчиків, їхні соски проступали під тоненькими майками. Дін Гоббз мав на що подивитися, і Ріццолі подумала, що він, мабуть,
