До стайні вели сліди від шин. Трава була прим’ятою, а це означало, що зовсім нещодавно тут проїздила автівка.
Їй залишалося перевірити ще цю стайню.
Ріццолі пройшла по слідах від шин до дверей стайні і, завагавшись, зупинилася. У неї не було ордеру на обшук, але хто про це дізнається? Вона просто зазирне всередину, аби пересвідчитись, що там немає автомобіля.
Вона взялася за ручки і відчинила важкі двері.
Усередину полилося сонячне проміння і прорізало густий морок. У зненацька зрушеному повітрі закружляли пилинки. Ріццолі заклякла і, не вірячи власним очам, витріщалася на автівку.
То був жовтий «Мерседес».
На її обличчі виступили краплинки холодного поту. Так тихо, тут було занадто тихо, лише вчувалося дзижчання мух.
Вона не пам’ятала, як витягла з кобури пістолет. Але він несподівано опинився в її руці, і вона покралася до автівки. Зазирнула на сидіння водія і побачила, що там нікого не було. Тоді уважно роздивилася салон, і її погляд привернув якийсь темний предмет, що лежав на передньому пасажирському сидінні. Перука.
«Звідки береться волосся для більшості чорних перук? З Азії».
Чорноволоса жінка.
Вона пригадала запис із камери спостереження лікарні того дня, коли вбили Ніну Пейтон. На жодній з касет вони не бачили, як Воррен Гойт прийшов до п’ятого західного відділення.
«Тому що він прийшов під виглядом жінки, а пішов уже чоловіком».
Крик.
Ріццолі розвернулася до будинку, її серце гупало в грудях. «Корделл?»
Вона миттю вискочила зі стайні, пробігла високу траву і кинулася до задніх дверей.
Зачинено.
Її легені надималися, як ковальські міхи. Вона відступила на крок, оглядаючи двері й одвірки. Аби вибити двері, не обов’язково мати гору м’язів, вистачить сильної дози адреналіну. Як новачку і єдиній жінці в команді, Ріццолі вже доводилося вибивати двері до помешкання підозрюваного. То був для неї свого роду іспит, й інші копи очікували, навіть сподівалися, що вона його провалить. Поки вони стояли обабіч і чекали, що вона зараз осоромиться, Ріццолі спрямувала всю свою лють, усі свої обрáзи на ті кляті двері. Їй вистачило двох ударів, щоб розбити їх, а тоді вона, ніби тасманійський диявол[55], кинулася всередину.
Не менший заряд адреналіну вирував у ній і зараз, коли вона направила пістолет на замок і зробила три постріли. Тоді щосили вдарила у двері ногою. Дерево затріщало. Вона вдарила ще раз. Цього разу двері розчахнулись, і Ріццолі рушила вперед. Пригнувшись, тримаючи напоготові зброю, вона оглянула кімнату. Зазирнула до кухні. Жалюзі були опущені, але світла вистачало, аби побачити, що там порожньо. Лише брудний посуд в умивальнику. І гуркотливий холодильник.
«Він тут? Чи в іншій кімнаті, уже підстерігає мене?»
Боже, краще б вона надягнула бронежилет. Але ж вона зовсім не сподівалася на таке.
Її заливав піт, затікав під її спортивний ліфчик. Вона побачила на стіні телефон. Підійшла до нього і зняла слухавку. Гудків не було. Жодної можливості викликати підмогу.
Вона залишила її висіти і боком підійшла до дверей. Зазирнула до сусідньої кімнати і побачила, що то була вітальня зі старенькою потертою канапою і кількома стільцями.
Де ж Гойт? Де він?
Ріццолі зайшла до вітальні. За кілька кроків вона скрикнула, коли раптово озвався її пейджер. Чорт забирай. Вона вимкнула його і рушила далі.
У передпокої вона зупинилась і роззирнулася. Вхідні двері були відкриті навстіж.
«Отже, він утік».
Вона вийшла на ґанок. На неї знову налетіли москіти, але Ріццолі не зважала, пильно оглядаючи подвір’я, брудну дорогу, де стояла її автівка, високу траву і невеликий лісочок, що підступав майже до самого будинку. Безліч місць, де можна сховатися. Поки вона, наче шалений бик, виламувала задні двері, він вийшов через передні і заховався в лісі.
«Корделл у будинку. Треба її знайти».
Вона повернулася назад і кинулася сходами нагору. На другому поверсі було спекотно, навіть задушливо, з неї градом лив піт, поки вона поспіхом перевіряла три спальні і ванну. Корделл ніде не було.
Господи, та тут можна задихнутися.
Вона спустилася на перший поверх, і від моторошної тиші у неї волосся стало дибки. Раптом вона зрозуміла, що Корделл мертва. Що той крик, який вона чула у стайні, був її передсмертним криком, останнім звуком, що вилетів з її перерізаного горла.
Ріццолі повернулася до кухні. Крізь вікно біля умивальника вона могла добре роздивитися стайню.
«Він бачив, як я продерлася крізь траву і пішла до стайні. Він бачив, як я відчинила двері. Він знав, що я побачу там її „Мерседес“. Він знав, що у нього обмаль часу.
Тому він закінчив свою справу. І втік».
Холодильник гуркнув кілька разів і замовк. Вона чула власне серцебиття, таке гучне, ніби хтось бив у барабан.
Озирнувшись, вона помітила двері до підвалу. Єдине місце, яке вона ще не оглянула.
Ріццолі відчинила двері і побачила перед собою непроглядну темряву. Дідько, їй це страшенно не подобалось – спускатися в цей морок, ступати цими непевними сходинками, коли вона й так знала, яке жахіття чекає на неї внизу. Їй не хотілося цього робити, але вона була переконана, що внизу лежить Корделл.
Вона сягнула до кишені і вийняла маленький ліхтарик. Освітлюючи дорогу тонесеньким промінчиком, вона ступила крок, тоді ще один. Повітря тут було прохолодним і вогким.
Їй у носа вдарив запах крові.
Зненацька щось зачепило її обличчя і вона відсахнулась. Із полегшенням видихнула, коли зрозуміла, що то лише ланцюжок для вмикання світла, який висів над сходами. Вона підняла руку і потягнула за нього. Нічого не сталося.
Доведеться обійтися ліхтариком.
Ріццолі знову спрямувала його на сходи. Однією рукою вона освітлювала собі дорогу, а в другій міцно стискала пістолет. Після задушливої спеки нагорі
