Вона спустилася донизу, її ноги відчули втрамбовану землю. Тут було ще холодніше, відчувався сильний запах крові. Повітря було густим і вогким. Тиша, непорушна, як сама смерть. Найгучнішим звуком було її власне дихання, що зі свистом виривалося з легень.
Ріццолі присвітила ліхтариком вгору і ледь не скрикнула, побачивши власне відображення. Вона стояла з пістолетом напоготові і дивилась на те, що вихоплював із темряви ліхтарик.
Скляні банки. На полиці рядочком стояли великі аптечні банки. Їй не треба було дивитися, що плавало всередині, вона й так знала.
«Його сувеніри».
На полиці стояло шість банок, на всіх були етикетки з іменами. Виявляється, жертв більше, ніж було відомо поліції.
Остання банка була порожньою, однак на етикетці уже було написано ім’я. Вмістилище чекало свій приз. Найкращий з усіх.
«Кетрін Корделл».
Ріццолі повернулась, її ліхтарик пробігся стелею, минаючи масивні колони і камені фундаменту, і різко зупинився в дальньому кінці. На стіні була якась темна пляма.
Кров.
Вона опустила ліхтарик, і світло впало прямісінько на тіло Корделл. Її зап’ястя і щиколотки були прив’язані скотчем до ліжка. На боці виблискувала свіжа, ще тепла кров. На її білому стегні виднівся червоний відбиток долоні, ніби Хірург притиснув руку, аби залишити на ній свій слід. Біля ліжка стояла таця з хірургічними інструментами. Знаряддями тортур.
«Господи, я ж могла тебе врятувати…»
Не тямлячи себе від гніву, Ріццолі посвітила ліхтариком уздовж заляпаного кров’ю тіла Корделл і зупинилася на її шиї. Вона не побачила зяючої рани, він не завдав їй смертельного удару.
Світло раптом затремтіло. Ні, не світло, це здійнялися груди Корделл!
«Вона ще дихає».
Ріццолі зірвала з її рота скотч і відчула на своїй долоні її теплий подих. Побачила, як ворушаться повіки.
«Дякувати Богу!»
Вона раділа, однак її не покидало якесь незрозуміле відчуття, що тут щось було не так. Та в неї не було часу про це думати. Вона мала витягти звідси Корделл.
Тримаючи ліхтарика в зубах, вона швиденько перерізала скотч, який утримував її руки, і нащупала пульс. Слабенький, але він був.
Та їй ніяк не вдавалося позбутися відчуття, що тут щось не те. Навіть коли вона взялася перерізати скотч на правій щиколотці Корделл, а потім потягнулася до її лівої ноги, у неї в голові безперестанно спрацьовував сигнал тривоги. Аж раптом вона збагнула, у чому річ.
Крик. Вона почула крик Корделл аж зі стайні.
Але знайшла її із заклеєним ротом.
«Він зняв скотч. Він хотів, щоб вона кричала. Він хотів, щоб я почула її крик.
Це пастка».
Її рука миттю кинулася до пістолета, який вона поклала на ліжко. Але так і не дісталася до нього.
Шматок дошки ударив її у скроню. Удар був такої сили, що Ріццолі полетіла обличчям на землю. Вона спробувала звестися на коліна.
Він знову замахнувся дошкою і вдарив її у бік. Вона почула, як тріснули ребра, і зі свистом видихнула. Перекотилася на спину, але біль був такий нестерпний, що вона не могла вдихнути і відчула, що задихається.
Він увімкнув світло, однісіньку лампочку, що розгойдувалась у неї над головою.
Він навис над нею, у скупому світлі його обличчя було темним овалом. Хірург дивився на свою нову здобич.
Ріццолі перекотилась на свій неушкоджений бік і спробувала відштовхнутися рукою від землі.
Він копнув її руку, і вона знову впала на спину, приземлившись на свої поламані ребра. Вона скрикнула від страшного болю і більше не могла поворухнутися. Навіть тоді, коли він наблизився до неї. Навіть тоді, коли побачила, як він заніс дошку для наступного удару.
Він став черевиком на її зап’ястя, втискаючи його в землю.
Вона закричала.
Він потягнувся до таці з інструментами і взяв скальпель.
«Ні. Господи, тільки не це».
Він сів навпочіпки, досі притискаючи її руку черевиком, заніс скальпель і безжалісно опустив його до її руки.
Ріццолі пронизливо скрикнула, коли сталь протнула її плоть і пришпилила долоню до земляної підлоги.
Він взяв із таці ще один скальпель. Схопив її праву руку, знову став на зап’ястя своїм черевиком. Знову заніс скальпель. Знову опустив його, пронизуючи наскрізь долоню аж до самої землі.
Цього разу її крик був слабким. Крик переможеного.
Він випростався і якусь мить стояв над нею, розглядаючи з такою насолодою, як колекціонер розглядає нового метелика, якого щойно пришпилив до дошки.
Він пішов до таці з інструментами і взяв третій скальпель. Ріццолі лежала розпластана на землі, її руки були прибиті до підлоги, і єдине, що їй залишалося, – спостерігати і чекати фінального акту. Він обійшов її і сів навпочіпки біля її голови. Схопив за волосся і щосили потягнув, щоб випнулась її шия. Вона дивилася прямісінько на нього, але не могла розгледіти його обличчя, воно й далі скидалося на темний овал. Чорну діру, що поглинула все світло. Вона відчувала, як з кожним ударом серця пульсує її сонна артерія. Кров давала життя, вона текла її артеріями і венами. Вона подумала про те, як довго залишатиметься при тямі після того, як лезо зробить свою справу. Чи смерть буде поступовим зануренням у темряву. Вона розуміла, що приречена. Усе своє життя вона боролася, ніколи не приймала поразки, але зараз її перемогли. Її шия вигнулась, її горло було відкритим для останнього удару. Вона бачила, як блищало лезо, як воно наближалося і торкнулося її шкіри.
«Боже, нехай усе швидко скінчиться».
Вона почула, як він втягнув повітря, його рука сильніше натягнула її волосся.
Оглушливий звук пострілу приголомшив її.
Ріццолі розплющила очі. Він досі сидів біля неї навпочіпки, але вже не тримав її за волосся. Скальпель випав з його руки. Щось тепле тоненькою цівкою полилося їй на
