Не її. Його.
Він упав на спину і зник з її поля зору.
Уже змирившись із наближенням смерті, Ріццолі не могла повірити в те, що вижила. Її думки плуталися, намагаючись охопити безліч деталей. Вона бачила, як лампочка розгойдувалась, наче яскравий місяць на мотузці. На стіні рухались якісь тіні. Повернувши голову, вона побачила, як рука Кетрін Корделл сповзла з ліжка.
Побачила, як з її руки вислизнув пістолет і впав на підлогу.
Здалеку долинало завивання сирени.
27
Ріццолі сиділа на своєму лікарняному ліжку і сердито дивилася на увімкнений телевізор. Її долоні були повністю забинтовані і скидалися на боксерські рукавиці. Біля скроні було виголено чималий шмат волосся – у тому місці лікар накладав шви на її розсічення. Вона намагалася дати собі раду з пультом від телевізора і не одразу помітила Мура, який стояв у дверях. Тоді він постукав. Коли вона повернулась і глянула на нього, на мить в її очах він побачив слабку вразливу жінку. Тоді з’явилась її звична самовпевненість і він упізнав стару добру Ріццолі, що підозріливо спостерігала за ним, коли він зайшов до палати і сів на стілець біля її ліжка.
По телевізору показували черговий набридливий серіальчик.
– Можете вимкнути цю дурню? – роздратовано кинула вона і вказала забинтованою рукою на пульт. – Мені не вдається натиснути на кнопку. Вони, певно, думають, що я можу перемикати носом чи ще чимось.
Він узяв пульт і вимкнув телевізор.
– Дякую, – буркнула вона і скривилась від болю в трьох зламаних ребрах.
Телевізор замовк, і між ними повисла довга тиша. Крізь відчинені двері вони почули, як оголосили ім’я якогось лікаря, а коридором, побрязкуючи тарілками, проїхав візок із їжею для пацієнтів.
– За вами тут добре доглядають? – запитав Мур.
– Нормально як для провінційної лікарні. Мабуть, навіть краще, ніж у місті.
У той час, як Кетрін і Гойта, зважаючи на їхні серйозні поранення, медичним гелікоптером доставили до медичного центру «Пілґрім» у Бостоні, Ріццолі привезли каретою «швидкої» до цієї невеликої місцевої лікарні. Хоча вона й розташовувалася досить далеко від міста, ледь не всі детективи Бостонського відділу розслідування убивств уже приїздили сюди, аби її провідати.
І всі приносили квіти. Букет троянд, який приніс Мур, загубився серед усіх цих кошичків і ваз, що стояли на столиках, тумбочках і навіть на підлозі.
– Нічого собі, – сказав він. – Бачу, у вас багато шанувальників.
– Ага. Ви можете в це повірити? Навіть Кроу надіслав мені квіти. Ті лілії он там. Гадаю, він намагається щось мені сказати. Хіба вони не схожі на похоронний букет? Бачите ці гарні орхідеї? Їх приніс Фрост. Чорт забирай, та це я мала б надіслати йому квіти за те, що врятував мене.
Саме Фрост зв’язався з поліцією штату і попросив про допомогу. Коли Ріццолі не відповіла на його дзвінок і вимкнула пейджер, він зателефонував Діну Гоббзу з «ФудМарту», щоб запитати, де вона, і дізнався, що Ріццолі поїхала на ферму Старді поговорити з чорноволосою жінкою.
Ріццолі далі перелічувала свою колекцію квітів:
– Ту велику вазу з тропічними рослинами надіслала сім’я Елени Ортіз. Гвоздики від Маркетта, ото скнара. А дружина Сліпера привезла вазон з гібіскусом.
Мур зачудовано похитав головою.
– Ви запам’ятали, хто приніс усі ці квіти?
– Ну, знаєте, мені ніколи не надсилають квітів. Тому я збережу цей момент у пам’яті.
Він знову помітив, як під маскою незворушності на мить показалася вразлива жінка. Та він побачив ще дещо, чого ніколи раніше не помічав, – як блищали її темні очі. Вона була в синцях, із забинтованими руками і чималою лисиною на голові, однак, якщо не зважати на недоліки її зовнішності, на квадратну щелепу і широке чоло, можна було побачити, які гарні у Джейн Ріццолі очі.
– Я щойно розмовляв із Фростом. Він у лікарні «Пілґрім», – сказав Мур. – Лікарі кажуть, що Воррен Гойт видужає.
Вона нічого не відповіла.
– Сьогодні вранці з його горла вийняли трубку для дихання. Ще одна трубка досі в його грудній клітці, бо в нього пошкоджені легені, але він уже може дихати самостійно.
– Він при тямі?
– Так.
– Говорить?
– Не з нами. Зі своїм адвокатом.
– Боже, якби в мене була можливість прикінчити того сучого сина…
– Ви б цього не зробили.
– Думаєте, я б не змогла?
– Я думаю, що ви занадто розумний коп, щоб знову припуститися такої помилки.
Вона глянула йому в очі.
– Хтозна.
«Ти й сама цього не знаєш. Ніхто не знає, доки не постане перед таким вибором».
– Я просто подумав, що ви захочете знати, – почав Мур і підвівся, щоб іти.
– Мур.
– Що?
– Ви нічого не сказали про Корделл.
Насправді він навмисне уникав цієї теми. Адже саме через Кетрін вони з Ріццолі посварилися, і він не хотів ятрити цю ще не загоєну рану в їхніх стосунках.
– Я чула, що їй уже краще, – сказала Ріццолі.
– Вона добре перенесла операцію.
– А він… Гойт…
– Ні. Він не встиг закінчити свою операцію. Ви завадили йому.
Вона із полегшенням відкинулася на подушку.
– Я зараз їду до лікарні, щоб провідати її, – мовив Мур.
– А що буде далі?
– А далі ви повернетеся на роботу і врешті самі почнете відповідати на свої кляті дзвінки.
– Ні, я маю на увазі вас із Корделл.
Він зупинився і поглянув у вікно, спостерігаючи, як сонце, що падало на вазу з квітами, ніби підпалювало пелюстки лілій.
– Я не знаю.
– Маркетт досі не дає вам спокою через цю історію?
– Він застеріг мене, щоб я не вплутував у роботу свої почуття. І він мав рацію. Не варто було цього робити. Але я нічого не міг зі собою вдіяти. Це наштовхує мене на думку, чи…
– Чи ви не такий уже й Святий Томас?
Він сумовито посміхнувся і кивнув.
– Немає нічого нуднішого за бездоганність, Мур.
Він зітхнув.
– Мені доведеться прийняти рішення. Непросте рішення.
– Важливі рішення завжди непрості.
Якусь мить він обмірковував її слова.
– Може, це й не я буду приймати рішення, – озвався Мур, – а вона.
Він рушив до дверей, а Ріццолі додала:
– Коли побачите Корделл, передайте їй дещо від мене, добре?
– Що я маю сказати?
– Наступного разу нехай цілиться вище.
«Я не знаю, що буде далі».
Він їхав на схід у напрямку Бостона, і повітря, що вривалося
