«Історія мого життя. Заходять гарненькі дівчата – і я стаю невидимкою».
Вона вийшла з крамниці і підійшла до своєї автівки. Навіть за такий короткий час сонце встигло нагріти салон, тож вона відчинила дверцята і чекала, поки всередині стане трохи прохолодніше. На головній вулиці Літії було безлюдно. Вона побачила заправну станцію, крамницю з побутовою технікою, кафе, але жодної людини. Спека не випускала людей надвір, і вулицю заполонило гудіння кондиціонерів. Навіть у маленьких містечках Америки люди вже не сиділи надворі з віялами. Із винаходом кондиціонерів відпала потреба в ґанках.
Вона почула передзвін, двері крамниці відчинилися, і дві дівчини ліниво вийшли на пекуче сонце – єдині люди на всю вулицю. Вони рушили вздовж дороги, і Ріццолі побачила, як в одному з вікон розсунулися штори. У маленьких містах люди помічали все. Особливо гарненьких дівчат.
Чи помітили б вони, якби одна з них пропала?
Вона зачинила дверцята автівки і повернулася до крамниці.
Містер Гоббс був у відділі з овочами, підступно ховаючи свіжі головки капусти під зів’ялими.
– Містере Гоббз?
Він озирнувся.
– Знову ви?
– Маю ще одне запитання.
– Не факт, що я маю на нього відповідь.
– У цьому містечку живе азійка?
Такого питання він не очікував і спантеличено витріщився на Ріццолі.
– Що?
– Китаянка або японка? Може, індіанка?
– У нас тут є кілька темношкірих сімей, – зауважив він, наче вони могли зійти за азійців.
– Можливо, пропала жінка. З довгим чорним волоссям, прямим, до плечей.
– То ви кажете, що вона азійка?
– Можливо, індіанка.
Він засміявся.
– Дідько, та вона ні те, ні інше.
Ріццолі нашорошила вуха. Він знову повернувся до овочів і почав розкладати старі кабачки поверх нової партії.
– Хто вона, містере Гоббз?
– Не азійка, це точно. Та й на індіанку не схожа.
– Ви її знаєте?
– Заходила кілька разів. Вона винаймає стару ферму Старді. Висока. Не дуже гарна.
Аякже, це він добре запримітив.
– Коли ви бачили її востаннє?
Він повернувся і крикнув:
– Агов, Марґарет!
Відчинилися двері до задньої кімнати, і вийшла місіс Гоббс.
– Чого тобі?
– Ти минулого тижня відвозила продукти до ферми Старді?
– Так.
– З тою дівкою все було добре?
– Так, вона мені заплатила.
– Відтоді ви її не бачили, місіс Гоббз? – запитала Ріццолі.
– Та ні, з якого дива?
– Де ця ферма?
– Там, на Вест Форк. Останній будинок біля дороги.
Ріццолі глянула на сигнал пейджера.
– Чи можу я скористатися телефоном? – запитала вона. – Мій мобільний щойно розрядився.
– Це ж не міжміський дзвінок?
– До Бостона.
Він щось буркнув і знову повернувся до своїх кабачків.
– Платний телефон надворі.
Лаючись про себе, Ріццолі знову вийшла на спеку, знайшла телефон і закинула монетку.
– Детектив Фрост.
– Ви щойно телефонували на мій пейджер.
– Ріццолі? Що ви робите на заході Массачусетсу?
Вона роздратовано подумала, що за номером він визначив її місце перебування.
– Я вирішила трохи проїхатись.
– Ви досі ведете розслідування, хіба ні?
– Я просто трохи розпитую місцевих. Нічого такого.
– Чорт забирай, якщо… – Фрост зненацька стишив голос. – Якщо Маркетт дізнається…
– Ви ж не скажете йому, правда?
– Нізащо. Але ви мусите негайно повернутися. Він шукає вас, і він дуже злий.
– Мені треба перевірити ще одне місце.
– Послухайте, Ріццолі. Облиште цю справу, інакше вам узагалі нічого не світить у нашому відділі.
– Хіба ви не розумієте? Я вже зіпсувала все, що могла! Моїй кар’єрі й так кінець! – Стримуючи сльози, вона відвернулася до безлюдної вулиці, якою вітер гнав гарячу, як попіл, пилюку. – Хірург – це все, що в мене залишилось. Я мушу його спіймати.
– Поліцейські штату вже були там. Вони нічого не знайшли.
– Я знаю.
– То що ви там досі робите?
– Питаю про те, про що не питали вони. – Ріццолі поклала слухавку.
Тоді сіла до своєї автівки і вирушила на пошуки чорноволосої жінки.
26
Ферма Старді була єдиним будинком у кінці довгої брудної дороги. То була стара хатина з облущеною білою фарбою і ґанком, що вже прогинався під вагою навалених дров.
Ріццолі якийсь час сиділа в автівці, почуваючись страшенно втомленою і геть деморалізованою від того, що сталося з її колись такою блискучою кар’єрою. Ось де вона тепер була: самотньо сиділа в кінці брудної дороги і роздумувала про марність своїх намірів. Навіщо їй узагалі підійматися тими сходами і стукати в ті двері. Тривожити якусь спантеличену жінку, яка випадково має чорне волосся. Вона подумала про Еда Ґейґера, іншого бостонського копа, який одного дня зупинив свою автівку посеред запилюженої вулиці і вирішив, що у віці сорока дев’яти років він уже дійшов до кінця своєї дороги. Ріццолі першою приїхала на виклик. У той час, як інші копи оточили автівку із залитим кров’ю вітровим склом, сумовито хитали головою і щось бурмотіли про бідного Еда, Ріццолі майже не відчувала співчуття до цього жалюгідного полісмена, який сам прострелив собі мізки.
«Це ж так легко», – подумала вона, зненацька пригадавши, що й сама має в кобурі пістолет. Не службовий, який вона віддала Маркетту, а власний – вона прихопила його вдома. Пістолет може бути найкращим другом або найгіршим ворогом. Іноді обома водночас.
Але вона не була Едом Ґейґером. Вона не була невдахою, готовою запхати собі до рота пістолет. Вона вимкнула двигун і знехотя вийшла з автівки, щоб виконати свій обов’язок.
Ріццолі все життя прожила в місті, і довколишня тиша здавалася їй моторошною. Вона піднімалася на ґанок, а поскрипування кожної сходинки розлягалося довгою луною. Навколо неї дзижчали мухи. Вона постукала у двері й трохи зачекала. Взялася за дверну ручку і побачила, що двері замкнуто. Постукала знову і гукнула, її голос прозвучав неймовірно голосно:
– Тут є хтось?
Її вже оточили москіти. Вона ляснула рукою по обличчю – і побачила на долоні темну пляму від крові. До біса це сільське життя, принаймні в місті кровопивці ходили на двох ногах і ви могли бачити, як вони наближаються.
Вони постукала ще кілька разів, прибила ще кілька москітів і вирішила, що це марна затія. Очевидно, нікого не було вдома.
Вона обійшла будинок збоку, вишукуючи ознаки незаконного проникнення, але всі вікна було зачинено, усі москітні сітки були на місці. Вікна були розміщені занадто високо, щоб дотягнутися до них без драбини, тому що будинок стояв на високому кам’яному фундаменті.
Вона завернула за ріг, щоб оглянути задній двір. Там була стара стайня і невеличкий ставок, порослий жабуринням. Ставком ліниво плавала самотня дика качка – мабуть, відбилася від зграї. Стан городу свідчив про те,
