Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– Змахує на індійське кіно, – іронічно зауважив Богдан. – Колись навіть фільм такий дивився – «Запізніла розплата».
– У житті часто ще й не таке буває, – парирував психолог. – Я б не поспішав насміхатися.
– Я не збирався, – знітився Лисиця. – Вибачте! Просто згадав. Але зараз і сам подумав, що життя – сценарист набагато крутіший за всіх голлівудських разом узятих і помножених на вісім. Та й не все в житті на логіці тримається. Дивами воно теж густо приправлене.
– Добре, нехай це цигани, – здав деякі позиції Цируль. – Але чому вбили саме так, як у Донецьку? Там теж вони? Тоді яка мотивація? Тим убивством прикрити це? Мало логіки.
– А ви про донецький випадок теж у курсі? – насторожився Ігор. – Гм… Про Кречета ми теж не все знаємо. Може, там теж є «циганський слід»?
– Точно! – пожвавішав професор. – «Суто циганське вбивство». Ножем у серце й виколоти очі. Може, це їхній давній ритуал? І означає він щось зовсім інше, ніж ми можемо думати.
– Не знаю, – показав невдоволеність психолог. – Не чув. Але це не значить, що не може бути.
– А міг той його дитячий стрес, ця «дезадаптація особистості», потім позначитися на його психіці? – знову підкинув питаннячко донкор.
– Гм, – узяв паузу психолог. Ніби пішовши в себе. Де шукав відповідь на вочевидь непросте запитання. – Та він і позначився. І добре позначився. Платон практично створив таку собі матрицю. І вже тільки крізь неї сприймав світ, себе у світі і світ у собі.
– Тобто всі його вчинки змодельовані цією матрицею? – запитав Богдан, ніби теж був психологом. Не народним, а дипломованим.
– Не можна сказати, що всі, – повів розважливо Цируль. – Але більшість. Найважливіше. Те, що гніздиться довкола його «я».
– А, скажімо, випадкова зустріч із циганами? – поцікавився Ігор. – Теперішніми. Вона могла внести збій у його психіку. Чи, скажімо, трансформувати її?
– Збій – уже трансформація, – поправив палицю Дмитро Якович, і тепер «змія» почала дивитися на журналістів. – Але трансформація деструктивна… Натякаєте на появу в нас циганського табору?
– Читаєте думки, – усміхнувся Марченко. – І між думками.
– Лише газети, – усміхнувся Цируль і показав на кілька їх. Ті зім’ятою «трубочкою» лежали поруч. – «Презумпція» теж серед них.
– А я вже подумав, що треба думки фільтрувати. Як базар. – Донкор, схоже, за панібрата з Цирулем.
– Ця подія могла активувати давно притлумлені глибинні процеси, – пустився в науку Дмитро Якович, – і рецидивно детермінувати глибоку депресію. Навіть непереборну.
– Із чого міг вирости суїцидальний синдром? – докинув розумних слів Лисиця.
– Гм… – поправив кашне психолог. – Останнім часом кількість самогубств і справді різко стрибнула вгору. А в молодіжному середовищі ця цифра взагалі жахлива. Вона зросла більш ніж на сто п’ятдесят відсотків. Але… Гадаєте, через суїцидальний синдром він застромив собі в серце ножа й виколов очі? Ні. Спочатку виколов очі, а потім ударив ножем.
Іронія переросла в сарказм. Це чудово розуміли всі. Навіть не-лінгвісти. І навіть не-психологи.
– Тут інше, – почав лити світло Ігор. – Може, під впливом депресії він замовив своє вбивство?
– Ось так? – наїжачився Цируль і зачепив палицю. Та крутнулася, з’їхала – і змія вже дивилася в землю. Але «хазяїн» не звернув на неї уваги.
– Маємо підозри, – по-змовницьки повідомив Марченко.
– Гм… – Психолог показав усім виглядом, що це такі питання, над якими треба думати. Серйозно й довго. Щоб до чогось додуматись. – У Платоновому випадку – швидше так, ніж ні. Він максималіст. У палітрі, якою його свідомість малювала картину світу, – його, індивідуальну, – не було напівтонів. Це саме такий випадок. Плюс, як я казав, – його інтровертність.
– Таким людям непросто… – закивав Лисиця. – А картини ви його бачили?
– Малюнки бачив. Ще дитячі.
– І що там? – знову запитав Богдан.
– Людина, – твердо відповів Дмитро Якович. – На кожному – людина, але зображена досить цікаво. То покалічена. То загризена звіром. З відкушеними руками-ногами. То прохромлена списом, який виштовхнув із тулуба серце. І техніка незвична. Недитяча, скажемо так. Кожна частина тіла – іншим кольором. У стилістиці геометричних фігур.
– Усе це продовжилось у дорослих роботах, – сказав професор. – І що ви можете сказати про це?
– Продовжилось? – задумався на мить Цируль. – Логічно. Так відобразилася специфіка його психічної організації. Ну, тобто творчість – це і є завжди її продовження. Але я в тому сенсі, що він прагнув правильного світу. Рівного. Справедливого. Красивого. Не терпів кривизни. Нерівності. Для нього це все символізувало обман. Нещирість. А люди такі. Брехливі. Нещирі. Точніше – не такі, яких він хотів. Тому вони на картинах не цілісні. А зовсім навпаки. Світ йому здавався недоробленим. Це, звісно, річ зрозуміла, що ні людина не досконала, ні світ. І саме про це він хотів сказати малюнками. А потім – і картинами. Вони для нього – своєрідні апотропеї, талісмани, обереги. Він зображав такий собі «світ-навпаки». І хотів, щоб усе погане, негативне відбувалося на малюнках. Звідси йшло туди. І там лишалося.
– А вони мають художню цінність? – поцікавився Ігор.
– Отут, хлопці, я й не допоможу, – почав кректати по-старечому Дмитро Якович. Навмисне? Щоб повірили? – Не моя парафія. Та й важко прогнозована. Один креслить чорний квадрат – і весь світ його знає. А інший роками не вилазить із майстерні, але вмирає бідним і невідомим. Ви ж у курсі про шляхи Господні.
– Та трохи… – скупо відповів Лисиця.
– Отож, – підморгнув Цируль.
– Гаразд, дякуємо! – узявся керувати процесом донкор. – Ви нам дуже допомогли.
– Побачимо, – зітхнув чоловік. – Якби ж тільки монстра того скрутили. Платона не повернеш, але й тварюці тій гуляти серед людей не бажано… Не накоїв би нової біди.
– Усе буде добре, – підморгнув професор.
– Та нехай же ж.
Журналісти попрощалися й пішли.
Психолог розвернув палицю так, що зміїна голова стала дивитися в слід коротенькій «процесії». Далі взяв батон і знову став кришити гостинці для метушливих воркотунів.
«Нишпорки» дійшли до машини й сіли. Ігор заводити не поспішав. Заважала задумливість.
– Поїдемо додому? – спробував повернути до життя донкора Лисиця.
– Га? – аж кинувся той.
– Кажу, на Донецьк? – голосніше мовив професор.
– Ага, – коротко відбувся водій. – Треба порити біля Олександри Молоткової. Раптом, це – шанс? І текст листа дивного тямущим людям показати.
– Та й особисті справи ще є… – замріяно потягнувся Богдан.
– Це точно, – підморгнув Марченко. – Там теж роботи багато.
Лисиці це не сподобалося. І мрійливість де й ділася. Її замінила погроза. Зіграв її професор непогано. Хоча Ігорева грубуватість і справді серпом по… серцю.
– Здаюсь, – підняв руки винуватець.
– Правильно, – посварився пальцем Лисиця.
Ігор завів. Обережно рушив. За годинку вже будуть у Донецьку. Повернуться до звичного життя. Ха-ха-ха… Уже й не знаєш, яке воно, те звичне. Сповнене зустрічей, майже-допитів, пошуків, спостережень, роздумів. Але де немає результату. Чи… Точно. Яке воно інше, уже майже й забули.
Марченко увімкнув музику. «Bee Gees» почали свою «How Deep Is Your Love». Клас. Шикарна мелодія. Чудодійні ліки проти шансону з маршрутки. Бальзам!
Лисиця спробував пошукати в кріслі релаксу. Дорога попереду хоч і недалека, проте й не палицею кинути. Захотів розслабити тіло. Але спинка й пасок показали, що з розкошами перебрати не вийде. Макітра вляглася на підголовник. Погляд заковзав міськими пейзажами. Магазини, аптеки, машини, дерева. І люди, люди, люди. Десь же тут
