Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– А що це за портрет? – напівобернувшись до дівчини, запитав ошелешений Лисиця.
– Подобається? – тепліше заговорила вона. – Це Платошина робота. «Троюрідний брат Термінатора» називається. Класна вона, правда? Я кожного дня милуюся. Яка експресія… Яка техніка… Які виразні лінії…
– А якого це Термінатора? – упав на мороз Марченко.
– Ну як якого? – почала гніватися, але зовсім без зла, по-дівочому, бібліотекарка. – Хіба ви фільмів не дивилися? Андроїда ж того. Що великий Арні грав, ну, Шварценеґґер, качок же американський.
– Це не той Шварценеґґер, який щодня відвідував спортзал, а в суботу й неділю, коли тренажерка була зачинена, залазив через драбину крізь вікно і все тренувався й тренувався? – пожартував професор.
– Мабуть, – з меншим ентузіазмом відповіла Евеліна. – Я його біографію не вивчала. Хоча, мені здається, обличчя не дуже схоже.
– Звісно, – усміхнувся Ігор. – Брат же лише троюрідний.
– Гм, – уважно придивилася, підійшовши до «лінії спостереження», дівчина. – Мабуть, так і є… Платоша подарував цю картину на ювілей бібліотеки. Шикарна…
– Так, шикарна, – погодився Богдан, хоча його «шикарність» приклеїлася зовсім не до картини. Вона «витанцьовувала» довкола зовсім іншого Термінатора. Ні разу не Шварценеґґера. Значно реальнішого «андроїда», ніж великий Арні.
– Талант він у вас, – підтримав «тональність» ситуації донкор. – Від Бога.
– Так, – важко видихнула Евеліна. – Від Бога.
– А ви не можете дати свій номер телефону? – запитав Богдан.
– Думаєте, знадобиться? – здивовано-насторожено поцікавилася дівчина.
– Усяке може бути, – розпливчасто відповів професор.
– Гм… Пишіть.
Марченко швидко занотував.
Усю дорогу до машини Лисиця мовчав. Заговорив, коли опинилися в салоні. Але спочатку вмостився й пристебнувся. Марченко запустив двигун.
– Отже, пункт перший. Як тобі красуня?
– Яка з них? – хмикнув Ігор.
– Логічно, – усміхнувся Лисиця. – Спочатку Ева.
– Переживає. Це для неї трагедія. Наче щиро. Але якщо грає, то крута. Одне слово, я повірив. А ти?
– Мені теж здалося, що не гра. Хоча… Жінки – актриси ж іще ті. Такого напоказують. Мене більше Ліда бентежить.
– Тобто? – напружився Ігор.
– А це вже пункт другий, – закусив губу професор. – Олена розповідала, що 1968 року в Ясинуватій одного чоловіка застрелили в очі й відрізали язик. Звали вбитого Кисельов Дмитро Володимирович. Знайшли його в лісосмузі прив’язаним до дерева. Очі прострелені з ТТ. Стріляли зблизька. Цей Кисельов оббрехав такого собі Горобця Миколу Гнатовича, звичайного роботягу. Водія. Звинуватив у зґвалтуваннях. Суд повірив. Горобця – за ґрати. Але ж Господь діє через людей. Подейкували, що брат Горобця це зробив. Але нічого не довели. Така історія.
– Думаєш, тут є зв’язок? – увімкнув передачу Ігор і почав плавно виїжджати на дорогу.
– Поки бачу тільки натяк. Але треба перевірити. Усяке може бути. Диявол ховається в деталях.
– Щось ти і Господа, й сатану згадав. В одному контексті.
– Так життя ж таке. Їхнє одвічне суперництво…
– Ого! – зробив великі очі донкор. – Поїхали переїмо, бо тебе вже в матерії високі понесло.
– Поїхали! – відчув шлунків «меседж» Лисиця. Ідея непогана. – Але слухай пункт третій. Картини. Якщо й справді у Піменова талант, таки можливо, що мутять із його «шедеврами». Така смерть художника – шикарний піар. Кращого годі й придумувати. І коштує недорого. За бугром на таке западають.
– Варіант слабуватий, але нехай буде. Ну, і пункт четвертий – це «Троюрідний брат Термінатора»? Угадав?
– Так. Картина й справді шикарна. А те, що на ній, шикарне у квадраті. Плюс череп із порожніми очними ямками. Мені здається, щось тут дуже близьке…
– Поспішаєш…
– Не думаю. Якщо додати сюди те, що я майже бачив чорний «туареґ» з відомим тобі донецьким номером.
– Що значить «майже бачив»?
– Промайнув на перехресті. Помітив лише останню частину номерів.
– А чому ж раніше не сказав?
– Не впевнений був. Хоч і зараз ще думаю, що обізнався. «Містер Збіг». Не більше. Та й боявся, щоб параноїком не обізвав.
– Ой, здається мені, що тут не все збіги. Але не будемо перед трапезою. Поговоримо після. Коли сало зав’яжеться.
– Мудрий, полководець.
– Станеш тут з вами.
Розділ 32. Гаджо
Після трапези в кафе «У Макса» зібралися до психолога. Хоч і треба б почекати трохи, щоб шлунки впоралися з роботою. Але не до цього.
Марченко знову подивився на карту, уважно проклав маршрут, записав усе в блокноті. Методика надійна. Перевірено. Що, звісно ж, додавало впевненості. Тут. У Торезі. У зовсім чужому місті.
Ігор передав блокнот Лисиці. Той знову за штурмана. Орієнтир – вулиця Леніна. Потім через Пролетарський провулок на Байкальську, а далі – Степова, двадцять п’ять, до перетину з Байкальським провулком. Такі ось зиґзаґи долі. І вулиць. Ними й рушили.
Дороги не такі, як хотілося б. Але цим автолюбителям ніколи не догодиш. Усе їм не таке. Може, їм навіть і самі вони не такі.
Ігор уміло минав усі негаразди, щедро розкидані провулками й вулицями. Не пхався в ями. Гальмував і плавно проходив кожну нову неприємність тутешнього асфальтового «рельєфу». Беріг підвіску. Поводився з машиною, ніби з найкоштовнішою річчю, яку ніс у надійних руках. Просто таким він був. Не жмотом. Не жлобом. Дисциплінованим і акуратним кермокрутом.
У дворі побачили кілька вільних місць. Запаркувалися. Піднялися на другий поверх. І Марченко подзвонив у не старі ще броньовані двері, оббиті темно-сірим дерматином. Трохи зачекали. Лисицина думка вимальовувала поважного сивого мудреця, який зрадіє, привітається, запросить до квартири й розповість усе, про що б ці «прилипали з диктофонами» не запитали. Але відбулося інше. Двері відчинила… Лисиця аж відсахнувся. Від несподіванки ледь не сів на п’яту точку. Такого фокуса не очікував. Перед ними з’явилася… енергетична харизматична Незнайомка бальзаківського віку з красивою фігурою. Її одразу згадав. Це вона виходила із сімдесятої гімназії в Донецьку, коли Богдан чекав донкора в перший же день свого приїзду. Таке ж неможливо забути. Та одразу й пролягла пряма «Кречет – Піменов – Незнайомка». Чітка. Яскрава. Виразна. Без «ліворуч-праворуч». Ну, і – гімназія. Саме довкола неї пішла ця шалена свистопляска… І, до речі, хто для психолога ця жінка? Дружина? Донька? Подруга? Просто колега, що заїхала в гості?
– Добрий день! – сказав Марченко жінці, яка здивувалася не менше, ніж Лисиця.
– Добрий день! – відповіла насторожено вона, розглядаючи двох незнайомців. – Чим можу допомогти?
– Нам потрібен пан Дмитро Цируль, – дипломатично пояснив донкор.
– А його зараз немає, – теж почала грати в дипломатію жінка.
– Шкода, – сказав Ігор. – Нам він дуже потрібен. Ми – журналісти. Газета «Презумпція». Збираємо матеріали про вбивство Платона Піменова. Він свого часу був підопічним пана Дмитра.
– Було таке, – підтвердила незнайомка. – Я його донька. Олександра.
– Дуже приємно, – перетворювався з дипломата на людину донкор. – Ігор Марченко, а це – Богдан Лисиця.
– Радий знайомству, – офіційно мовив професор.
Жінка уважно подивилася. Впізнала чи ні – ніхто, крім неї, звісно ж, не знав. Але зовні ніяких змін не відбулося.
– Я теж, – відповіла Олександра. – А Дмитро Якович гуляє в скверику. Недавно подався. Тут недалеко. Доїдете майже до кінця нашої, Степової, до повороту направо, на Сорок років Жовтня, а там – ліворуч на Байкальську й до кінця. Він аж туди сяк-так пішки ходить. Я ж йому казала, що відвозитиму, коли тут буваю. Я ж у Донецьку живу. Але сюди частенько навідуюсь. А він – ні за які гроші. Каже, у формі себе тримає. Яка вже там
