Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

– Так у вісімдесят вона ще більше й потрібна, – ніби пожартував Богдан, хоча для нього це була чистісінька правда. Він думав, що й у вісімдесят, і навіть у дев’яносто, бігатиме вранці, дружитиме з турніком і гантелями. І теж буде у формі.

– Може, й так, – стенула плечима жінка. – Ви його впізнаєте легко. У нього картатий капелюх із вузькими крисами і таке ж картате кашне.

– Дякуємо! – мовив Ігор. – На все добре!

– До побачення! – сказав професор і востаннє глянув на Незнайомку. Знову побачив нестримну харизму. Як і тоді в Донецьку.

«Воно або є, – подумав, коли спускався сходами за донкором, – або немає. У цієї – повні жмені».

Вийшли на вулицю. Лисицю постійно муляло. Гімназія… Гімназія… Гімназія… Біля машини підняв голову на вікна Цирулевої квартири. Вони ж наче мають бути там… Помітив, як смикнулася штора. Стежить? Жіноча цікавість чи?..

– У тебе є на телефоні Інтернет? – запитав Богдан, коли сіли в «лачетті».

– Угу.

– Зайди.

Ігор слухняно виконав.

– Давай, – знову скомандував професор.

Донкор ще раз послухався. Коли телефон опинився у Лисиці, той одразу ж узявся «шаманити». Забив у пошуковець потрібні слова й заходився керувати вже ним. Той теж слухався, як і Марченко. Передалося? Гм, у Лисиці інакше ж не можна! Він пройшовся вниз вишикуваною шеренгою знайдених результатів і натиснув. Знову покрутив. Знову натиснув. Потягав картинку вгору-вниз.

– Опа! – видав малозрозуміле.

Ігор дивився на цей «театр одного актора» й уперто чекав пояснень. Щось же цей киянин там мутить?

– А ти знаєш, хто нам відчиняв двері? – нарешті сказав «один актор». Уже без «театру».

– Невже мадам Олександра, донька психолога? – Марченко не розумів, чому його запитують, скільки буде два плюс два.

– Ага, – закивав задоволено Лисиця. – Донька психолога. Який «витягував» малого Піменова… Мадам Олександра Дмитрівна Молоткова працює практичним психологом у сімдесятій гімназії міста Донецька. Де навчався Костянтин Кречет. А пізніше – і сам Платон Піменов, а також його друг Тарас Степанков. Може, усе ось так просто?.. І ось вона, та ниточка, яку так довго й безуспішно шукали. Зв’язала двох татуювальників? Гм… Не може бути… Чи може? Перепробували стільки, що нарешті вже мусило? І таки зв’язалося? Чи це знову тільки один з варіантів?

– А от зараз поговоримо з Цирулем. Там і побачимо. – Ігор поки не дуже вірив у Лисицин здогад. Хоча думка приваблива. Непогано б уже й ухопитися за хвіст того, хто наробив такого.

– Може, – навів ясність Лисиця. – Слухай, – чкурнув у себе він. – А там же сестра твоєї працює. Катерина, здається.

– Точно, – підвів голову Ігор, глянув на «пасажира», узяв телефон і набрав. – Алло, Кет? Привіт! Як здоров’я?.. О, чудово, буду пишатися. Молодець! Слухай, а ти знаєш Олександру Дмитрівну Молоткову, практичного психолога вашого?

Лисиця завмер. Шкода, не може чути відповідей. Ігор же останні три хвилини тільки агакав та угукав. Із цього багато не візьмеш.

– Я-а-асно, – вийшов на фінішну пряму донкор. – Дякую! Дивися, щоб тебе вистачило ще хоча б на тиждень. Угу. Угу. Ясно. Ясно. Давай!

Богдан не зводив очей із Марченка. Зараз почує цікаве. Або ні.

– Молоткову там не дуже люблять, – почав звітуватися Ігор. – Кажуть, зарозуміла дуже. Ходить – до землі не торкається. Ділова ковбаса. Закрита штучка. Мало з ким спілкується. Погремуха[149] в неї – Німа. Якось учителька музики не дуже схвально бовкнула про її прикид. То потім лікті кусала. Ніби перестріли її в темному провулку й відгепали. Довго в окулярах темних на роботу ходила. Бланшики[150] ховала. Що й до чого – і досі ніхто не розібрався. Але після того побоюватися її стали. І тепер усі з нею «на “ви” й пошепки».

– Психолог… психолог… психолог… – став повторювати Лисиця, поки донкор дістав карту, прилаштував на кермі, поклав на коліна блокнот. Перевіряв, чи правильно розповів дорогу «усний навігатор». А професор зосереджено повів: – Такі два жорстокі вбивства. Гм… У вбивці однозначно проблеми із психікою. А психолог – це ж повелитель для психіки і… для психів. Там де психолог, там і псих може топтатись недалеко. Скільки ж таких проходить через їхні руки? А що, коли «психологічна доця» так вишукано мстить татуювальникам? Знайшла зомбі. І смикає його за мотузочки. Натискає на потрібні кнопки. А той слухняно все й робить. От тільки навіщо це їй? – Професор задумався. – Гм… Знати б.

– А може, ця чарівна жінка такий психологічний монстр лише у твоєму «казанку»? – відірвався Ігор від «геодезії і картографії», щоб постукати по своїй «верховній раді». – А насправді – чесна, порядна і добра людина. Якою можна рани заживляти. І лікувати люмбаго.

– Може, – трошки послабив хватку професор. Йому теж здалося, що він трохи перегнув. Чи тут винен дідуня Фройд?

– Трима-а-ай, – знову нагородив Богдана штурманством донкор. Тепер уже слухняним став професор. Такий собі внутрішньомашинний бартер.

– А чи не забагато збігів? – не так активно, та все ж продовжив міркувати в тому ж напрямку «штурман».

– Збігів забагато не буває, – голосом істини в останній інстанції відповів Марченко, запустив двигун і почав виїжджати. Новий маршрут звав.

Зі «штурманством» Богдан упорався «на відмінно». Ігор замкнув машину, і «нишпорки» подалися далі. Нишпорити.

Пан Дмитро Цируль сидів неподалік від дороги, що пролягала вздовж посадки. Картаті капелюх і кашне помилитися не дали. Спершись на палицю, «голову» якої вінчала гадюка, що вигнулася в коло і пащекою охопила рівну частину, він кидав голубам невеликі шматочки батона. Кидав і мрійливо дивився, як птахи радо клопоталися галасливою процесією. Ніби життя ціле готувався до цієї ось щасливої миті. Та й давалося воно йому, власне, саме заради неї.

За модою явно не стежив. «Прикид» однозначно з минулого століття. Навіть тисячоліття. Однак усе було припасовано й відпрасовано. І що таке стиль, йому відомо непогано. Хоча це менше всього зараз цікавило «цих двох».

Підійшли ближче. Чоловік важко та голосно дихав.

Привіталися. Цируль звів здивовані очі й, уважно подивившись на «прибульців», запитав:

– Чим можу допомогти?

«Гм, – подумав Лисиця. – А запитав, як доця».

– Ми журналісти, – почав, як і завжди, донкор, для певності показавши ксиву. – Із Донецька. Збираємо матеріали про вбивство Платона Піменова. Ви ж його знали? – підкинув і цьому нескладну головоломку.

– Знав? – відповів питанням на питання Дмитро Якович. – Та ні. Знати – це дуже мало. Я з ним дуже довго працював. – Задумався й годувати «воркотунів» перестав. – Складний випадок. Майже безнадійний. Хлопець упав у таку психологічну прірву, що витягти його звідти було практично нереально. Я ледве-ледве зміг. І зараз не втямлю, як це вдалося… Він потрапив до мене в повній прострації[151]. Плюс дуже сильний переляк.

– А що викликало такий стан? – вступив у розмову професор, хоча й знав відповідь. Але зараз хотілося «соло для психолога». Один із пунктів плану.

– Гм… – задумався Цируль і відклав понівичений батон. – Дезадаптація особистості[152]. Його ж викрали. Цигани. Збулася одна з найжахливіших дитячих лякалок. А ще й до всього Платоша – типовий інтроверт[153]. От і загинайте пальці. Все докупи.

– А як ви думаєте, викрадачі могли помститися йому через стільки років? – запитав Ігор.

– Ось так? – Дідусь уважно подивився на журналістів, а потім розпочав лекцію: – Гм… Циганський соціум своєрідний. Тримається на непорушних традиціях. І закони свої вони свято шанують. Якщо хочуть помститися, то, швидше, проклянуть «до сьомого коліна», нашлють уроки, хворобу. Гм… Але заперечувати варіант із помстою я б не став. Зараз часи змінилися. Традиції потроху забуваються. То там, то ще десь можна прочитати про жахливі речі, які виробляють роми. Хтозна ж, що там у головах їхніх. Та й не все я знав, коли працював із Платоном, про його пригоди в циган. Розповідав, що вдень його змушували жебракувати. А на ніч – прив’язували, ніби собаку. Він же «гаджо», ну, «нециган». А в гаджо не може бути «романіпе». Так вони