Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– Накинемо мішок на голову – все розкаже, – усміхнувся Богдан. – От тільки де мішка взяти?
– Знайдемо, – невдоволено бовкнув донкор.
Задзвонив його телефон. Ігор глянув, хто, і відповів:
– Привіт. Ага… Ага… Та-а-ак… Ого… Класно… Ага… Добре, давай. Дякую.
Марченко дав відбій.
– Що там? – втупився в нього очима Богдан.
Ігор задумався.
– Та мент знайомий подзвонив. Каже, що в обох убивствах фігурує в журналах запису клієнтів на тату те саме прізвище. Але – різна адреса. В Донецьку – донецька, в Торезі – торезька. Хоча за обома такої людини ніколи не було. І прізвище цікаве: Чевченко Андрій Миколайович.
– Чевченко?! – вибухнув професор.
– Угу…
– Прикол…
– У чому?
– А тобі це не нагадує «Шевченко Андрій Миколайович»?
– Що???
– Так його називають за кордоном.
– Бляха, точно!
– А тепер давай подумаємо, хто так міг представитись?
– Оперативний псевдонім…
Розділ 34. Шпики
Наступного дня, з раннього ранку, – у машині спостережний пункт. Припаркувалися так, щоб усе циркове містечко – як на долоні. Запаслися їжею. Тепер хоч цілий день можна сидіти. Курчат висиджувати. Чи щось серйозніше. І миша не прошмигне.
Ледь чутно звучав Фаусто Папетті, непогано вписуючись у ситуацію. Його щирий сакс під оркестровий супровід заповнював салон і робив нудну шпигунську роботу не такою сумною. Це трошки рятувало. Бо німе кіно без тапера[156] не таке цікаве. Хоч був у ньому свій шарм. Можна додумувати самому, що означав кожний новий кадр.
Так минула година.
«На екрані» з’явилися «білі гімнасти». Він і вона. Ґанґ і Ґаруда. Вийшли з циркового містечка. Одягнуті в цивільне. Схожі на звичайних людей. Так і не скажеш, що це ті, які майже щодня ризикують життям, витворяючи під шатром таке, від чого – хочеш чи не хочеш – перетворюєшся на амебу. Від страху. За цих сильних і відважних людей. Для яких ризик став роботою.
– До речі, – схаменувся Богдан. – У цього Ґанґа обоє плечей у татухах. А в неї є невеликий малюнок на лівому передпліччі.
– І що? – іронічно поцікавився Ігор. – Он у Катерини, сестри Насті моєї, теж татуха. Її теж будемо в цей казан?
«Таки подумає про параною», – промайнуло в Лисиці, але одразу його змінило інше. Вибухнуло.
– Точно, – напружився Богдан. – У Катерини тату, і вона із сімдесятої гімназії.
– Ну? – гальмував Марченко.
– Ханьки мну![157] – випалив професор спересердя. – Знову гімназія.
– Та ну, – відмахнувся, як від надокучливої мухи, донкор. – Де Катерина, а де вбивства?
– Ніколи не кажи «ніколи»…
– Не казатиму…
Далі знову чекання. Під музику Роберта Майлза.
– А ось і він! – видав напружено Ігор, коли минуло ще хвилин із сорок.
Метальник вийшов із циркового містечка. Поволі обвів поглядом навколо. Подивився на все, ніби підозрював у замаху на себе. Чи сприймав як пастку. Запхнув руки до кишень легкої короткої куртки й повагом рушив. Ішов легко, але й сторожко. Як це йому вдавалося – не зрозуміло. Але вдавалось. Ніби всередині одночасно звучала легка ексцентрична мелодія і симфонія № 13 «Тривога».
Лисиця з Ігорем вибралися з машини. Марченко замкнув, і «нишпорки» теж рушили. Тепер тільки пішки. Невідомо ж, куди він намилився.
Ішли, виказуючи дилетантів. Ступали, наче мінним полем. Яке забули розмінувати. Коли Метальник зупинявся, ледь не притискалися до стін того, що траплялося поруч. Якщо траплялося… Якби «об’єкт» озирнувся, одразу б попалив «саморобних шпиків». Але він тепер ішов швидко, ніби кудись запізнювався. Здолавши ще кілька кварталів, Метальник кинув якоря на тролейбусній зупинці. «Служба зовнішнього спостереження» зупинилася біля кіоску з пресою й почала розглядати товар.
Метальник озирнувся, але, швидше, просто так, аніж вишукуючи хвоста. Хоча… Може, остерігався Белли?
Тролейбуса не було хвилин із десять. Уже встигли вивчити всі назви журналів і газет. Перейшли на коробки з конструкторами. Та ось «зраджений дружиною автобус» чеського виробництва, але з українськими написами, підповз до зупинки.
Метальник зайшов через другі двері. Зробив це повагом. Ніби піднімався на борт власного океанського лайнера. «Нишпорки» ж миттю облишили вивчення преси й застрибнули до останніх дверей. Головне – побачити, коли вийде. Навряд чи в тролейбусі робитиме щось цікаве. Умостилися. Стежать.
Людей не так і багато. Територія доволі легко «прострілюється» очима. Усе під контролем.
Метальник почувався спокійно. Ніби рухався звичним маршрутом. Мирно дивився у вікно. Кілька разів передав гроші на квиток. Гм… Правила знає. Не вперше їде? Дочекався квитків і передав назад. Два пробив компостером, бо попросили. Коли на черговій зупинці зайшла симпатична дівчина, почав на неї побликувати. І тепер усе решта для нього перестало існувати. Тільки вона.
Минуло ще кілька хвилин, а він усе невідривно пожирав красуню очима. Дівчина, хоч і не відразу, але помітила це. І демонстративно повернулася до вікна. Зрозуміло. «Герой не її роману».
Коли з динаміка прозвучала назва наступної зупинки («Кошового»), Вуєнс почав пробиратися до дверей, якими зайшов. І наступив на ногу жінці далеко не бальзаківського віку. Далеченько. Але, судячи з крику, ще доволі міцній. Завелася, наче якісне авто, – відразу. Голова з фарбованим у рудий колір волоссям вклала у голос всю себе і весь назбираний за недовге сьогодні гнів:
– Очі роззуй! Зранку залив уже? Чи ще звечора не просихаєш? Танкіст! Преться…
Метальник реально злякався. А хто б не злякався? Лисиця навіть співчувати почав.
– Вибачте! – винувато сказав він з акцентом. – Я не хотіть.
– Запхай свої вибачення знаєш куди? – шаленіла жінка. – Досинячився, що й говорити розучився. Алкоголік…
Агресія заповнила все довкола «джерела конфлікту». І зникати нікуди не збиралася. Вуєнс, очевидно, зрозумів, що найкращий варіант – це чимшвидше накивати п’ятами. Але обережно. І справді – «роззувши очі». Не факт, що наступні феміни не такі. Приб’ють іще…
Сяк-так діставшись дверей, «алкоголік-недоріка» з полегшенням випурхнув на волю. Про це говорила окриленість, з якою рушив тротуаром.
Навчені гірким досвідом, Ігор з Богданом (наскільки це можливо) випхалися акуратно. Ці теж відчули полегкість. Кіоску з пресою не було. Зате стояли: один з кормом для тварин, другий «Усе по 10 гривень» і третій під умовною назвою «Що в хазяїна є». Про всяк випадок наблизились. Треба буде – почнуть розглядати нехитрий крам. Але краще – хай не треба. Тут повторення – поганий прийом. Подивилися на Метальника. І таки не треба. Той рухався із «середньою швидкістю». І окриленість, схоже, не минала. Він не намагався стати гепардом, але й черепасі шансів на мрії не лишав. «Нишпорки» обрали таку ж «середню швідкість». «Об’єкта» видно – наче живого.
Але ось він озирнувся. Людей позаду багато. Он хлопчик років дванадцяти несе яскравий салатовий портфель з темнішими вставками. Он дідусь із маленьким вередливим онуком, що канючить про шоколадку. Он чоловік із дружиною сваряться на ходу (вдома їм мало цього екстриму). Он два безтурботні приятелі років по сорок неголосно спілкуються про щось і усміхаються. Он дві матусі везуть у візочках свої «скарби». Он молодик у джинсовому костюмі веде на повідку німецьку вівчарку. І кожний зайнятий своїм. А світ тут – необов’язкова декорація.
Але насправді у «двох безтурботних приятелів» думки роїлися лише навколо «об’єкта». А той, спокійно діставшись перехрестя, повернув ліворуч, зникнувши за рогом будинку.
Переслідувачі стрепенулися. Безтурботність лизнув лизень, а потім і злизав зовсім. Пішли швидше. А далі – ще й побігли.
Біля того будинку повернули собі і швидкість, і безтурботність. Але серця заспокоїти й не намагалися. За ріг зайшли ті ж самі щасливі друзі, світу для яких не існувало. І знову побачили «об’єкта». Від серця відлягло. Усе нормально. І може – це лише поки, однак воно, це «поки», теж подобалось.
Метальник ішов, як і раніше, – з тією ж «середньою швидкістю». Ішов, ніби в житті все встиг зробити. І будинок, і сина, і дерево. А зараз цим насолоджувався. Жодного разу не озирнувся. Але це могло статися
