Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

– Не має значення, – наче прошило гнівом Степанкова.

– Добре, – спробував згладити Лисиця. – Дякуємо за пораду!

– Немає проблем. Звертайтеся. – Скрипаль думав, що аудієнція добігає фіналу. Але Марченко все зруйнував:

– А що ви знаєте про циган?

Степанков здивувався нелогічності почутого.

– Платона ж викрадали цигани, – уточнив Ігор. – У дитинстві. Така травма психологічна. Не можуть ноги рости звідси? – Питання, звісно, «пальцем у небо», але треба «надкусити» всі варіанти.

– Не думаю, – заперечно покрутив головою Тарас. – Така стара історія. Я вже й забув, якщо чесно. І від Платона давно не чув про неї. Не любив він згадувати.

– Останнім часом теж? – поцікавився Марченко.

– Угу, – впевнено відповів Степанков.

– Гаразд, – подивився на телефонний годинник донкор, – дякуємо. Урожайного дня.

– Спаси-и-ибі! – ледь усміхнувся скрипаль. – Та вже скоро скручую снасті. Треба відпочити. Поміняти «вид діяльності». А потім знову вийду.

– А як відпочивати будете? – захотілося дізнатися Богданові.

– Симфонію дописуватиму, – несміливо повідомив Тарас.

– Не дуже й поміняєте, – хмикнув здивований Ігор.

– Я на піаніно пишу, – злегка обурився Степанков.

– Тоді так, – заховав усмішку Марченко. – Нехай усе вдається!

– У вас теж… – Хлопець знову надягнув окуляри. – Знаєте, я часто думаю… Ну, чому не можна по-людськи жити? Без оцих жахливих «Надзвичайних новин» із Костянтином Стогнієм? Чому не можна вирощувати квіти, писати музику й вірші, кохати, робити добро й бажати усім щастя? – Скрипаль, притискаючи до грудей інструмент, запитував так щиро, що й Марченко, і Лисиця відчували і свій шматочок провини, що все на нашому глобусі не так. Не так, як хочеться цьому романтикові в окулярах. І не знали, що відповісти. А й справді – ЧОМУ?!!

– Запитайте щось легше, – сумно видихнув донкор.

– Ми зараз поїдемо шукати відповідь, – ляпнув Лисиця, хоч одразу ж і зрозумів, що сказане годилося більше для дитсадочка.

– Та що тут говорити…

І скрипаль знову завів красиву сумну мелодію, назви якої Богдан уже не знав. Вона полилася різко й агресивно, пробираючи до кісток. Чарівливі звуки кусючими зграйками піраній впиналися в душу і кликали її в політ над вічністю. Витримати це неможливо.

Журналісти пішли. Далі від цього гільйотинування. І від дивакуватого маестро. Який теж хотів, щоб світ був іншим. Шкода, світ до нього не дослухається.

До машини йшли мовчки. Розмова і все, що з нею пов’язане, перевернули внутрішнє догори дриґом. І ставати звичним воно не поспішало. Хоч і треба було б.

– Не подобається мені цей скрипаль, – сказав Богдан, коли сіли в «лачетті». – Таке мете. Наче своє думане-передумане смалить. Так, ніби вичитує з книжки модньої. Філософської. Дивний він.

– «Творча одиниця», – пожартував Ігор. – Йому можна.

– Гм…

– А може, і справді тут такий собі «нерівнобедрений трикутник». Де катет, довший за гіпотенузу. Викривлений «l’amour de trois»?[148] – перескочив на інше донкор. – І Чечетови прибрали перешкоду?

– А яка Платон перешкода? Ганна ж перестрибнула до «мазераті» податкового бога.

– Хтозна… Ми ж тут поки нічого не знаємо.

– Отож. Але такий варіант – теж варіант.

– Поїхали.

Ігор завів, і машина понесла охочих до чужих таємниць далі. Де таємниці розкриваються. Якщо пощастить.

Розділ 31. «Троюрідний брат Термінатора»

Бібліотека-філія № 3 Централізованої бібліотечної системи Тореза «мешкала» на проспекті Гагаріна, 19. Доїхали сюди швидко. І без жодних пригод. Ігор тільки уважно перед цим роздивився карту й накреслив оптимальний маршрут. Правда, коли їхали, Богданові здалося, що він побачив чорний «туареґ». Той уже повертав на перехресті праворуч. Власне, помітив останні дві цифри й літери держномера: «89 НА». Це могло бути збігом, але… Така машина – це не «жигулі», яких тут на кожному кроці.

Під серцем ожила п’явка розміром з пітона. Але Марченкові нічого не сказав. Обізве параноїком. Чи – подумає. А це не краще.

Припаркувалися. Зайшли. Запитали про Евеліну. Дізналися, що та працює в читальному залі. Знайшли його. Той нагадував стареньке пошарпане кафе радянських часів. От тільки столи стояли густіше, а меблям лишався всього один крок до гордої назви «антикваріат». «Коктейлі» тутешні, щоправда, мали інший смак. Хоча… теж могли п’янити.

За «стійкою» читала глянець «Viva» тутешня «офіціантка» – утомлена життям жіночка бальзаківського віку. Хоча відсутність косметики могла корегувати оцінку віку («плюс-мінус» десятка). Зробити це напевне Богдан би не ризикнув. Помилився б однозначно. Ще й людину образив би. Але найбільше насторожувало інше: він не вірив, що «бібліотечну офіціантку» звали Евеліна. На моніторному ж фото у Піменова точно не вона.

– Добрий день! – підійшов до жіночки Марченко, а за ним – і пан професор.

– Добрий! – відірвалася від «коктейлю» за «VIVA» на «офіціантка». – Ви записані?

– Не зовсім, – напустив туману донкор.

– Тобто? – підскочили брови у жінки.

– Нам потрібна Евеліна, – спростив проблему Богдан.

– Ева? – уточнила «бальзаківка».

– Мабуть, – підтвердив Ігор.

– Зараз покличу.

Вона неохоче підвелася й залишила відвідувачів без дорогоцінної себе.

Марченко дістав блокнот. Лисиця кинув оком на настінні полиці. Тематичні виставки. В основному старе. Ще радянських часів. Коли тутешні люди (як, утім, і в усьому СРСР) вважали себе «найбільш читаючою нацією». Хоча щодо нації це був перебор. Як і щодо «найбільш читаючої». Але Богдан міг помилятися. Нові ж видання траплялися нечасто.

Почулися кроки. З дверей вийшла брюнетка середнього зросту з Платонового монітора. Не можна сказати, що вона красуня, але мала в собі моторного бісика, який постійно вмикав потужний магніт для чоловічих очей. Зараз він приклеїв до неї чотири ока двох непривітних незнайомців.

– Добрий день! – сказала дівчина, і бісик повернув регулятор. Лисиці навіть здалося, що він почув, як клацнуло. – Я вас слухаю.

– Ви – Евеліна Борщевська? – голосом поганого слідчого запитав Марченко.

– Так, – насторожилася дівчина. – А ви…

– …Журналісти, з Донецька, – спробував згладити донкорів ляп професор. – Газета «Презумпція». Кримінальна хроніка.

– А-а-а, – з полегшенням протягла Ева.

– Хочемо дещо запитати, – запустив інтригу Богдан.

– Про що? – здивування прозвучало лише в голосі. На обличчі ж – повний спокій. Удаваний чи реальний – дізнайся, якщо такий розумний.

– Ви знали Платона Піменова? – далі грав роль поганого слідчого Ігор. Хоча про це й не домовлялися. Інтуїтивно відчув, як треба.

– Знала? – задумалася й обм’якла бібліотекарка. – Це неправильне слово.

– Назвіть правильне, – наставляв на правильний шлях донкор.

– Хіба це зараз має значення? – Дівчина прохромила Марченка поглядом. Очі красиві. Але прохромили так же неприємно, як і негарні. Що аж кольнуло в серці. – Його більше немає. І цього не виправити. Про що тепер можна говорити?

– Правильно, – докинув і свої три копійки Богдан, – не виправити. Але десь ходить той, хто закаламутив увесь цей жах. Хоч його місце – за важкими металевими дверима, в арештантській робі і зі «смачною» баландою на обід. Ходить і кайфує від свободи й безкарності. І не факт, що не буде нових смертей. А ось про це якраз не тільки можна, а й треба говорити.

– Мені це важко, – затрусилися губи в дівчини. – Бо це просто катастрофа.

– Розуміємо, – узяв слово донкор. – Але нам потрібна ваша допомога.

– Мені дуже боляче, – знесилено повела дівчина. – Сьогодні вранці я змогла піднятися й прийти на роботу. На таблетках. Добре, що дівчата прикрили перед начальством… А ви мене знову «туди». З головою…

Евеліна вхопилася за серце і, хитаючись, підійшла до стільця. Не сіла, а майже впала.

– Лідо! – гукнула вона у двері. Ті зреагували правильно – відчинилися. З’явилася стурбована «бальзаківка». Орієнтується в інтонаціях.

– Дай мені сумочку, – прохрипіла Ева. – Валідол.

Ліда знову зникла за дверима, але за кілька секунд винесла коричневу сумочку з видавленим написом «Gucci» над двома літерами «G» й почала шукати. Знайшла не відразу. Не те це місце, де відразу. Там же є все. Навіть ядерна боєголовка. От тільки де? Хазяйка теж не скаже.

Ева жадібно вхопила блістер, видовбала жаданий білий круглячок і запхала під язик. На обличчі намалювалася полегкість. Чи, швидше, її чекання.

«Нишпорки» спостерігали мовчки. І практично молилися Ескулапу. Сюди б когось із його нащадків, а не журналістів.

Ліда