Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
На багатьох стовпах – яскраві на оранжевому тлі афіші. Щось знайоме. Десь уже бачив такі. Розслабленість зникла. З’явилася зосередженість.
– Ану скинь газ! – наказав Ігореві. Той виконав. Лисиця почав придивлятися. – Мандрівний цирк «CIRCUS SALUTATIS», – прочитав уголос. – Ясно. Після Донецька перебралися сюди… А скільки в Торезі населення?
– Тисяч вісімдесят наче. Може, більше. – Усміхнувся. – Ще не порахував.
– Так афішами обліпили. Прийдуть. Розваг тут не так і багато… Прикольна штучка. Ми в Донецьку з Оленою ходили.
– І як? – відірвався від дороги Ігор. – Цікаво?
– Нормально. Головне, що їй сподобалось. Бо, каже, у «Космосі» вашому вже багато разів була, а в такому – жодного.
– Ви там уже по-дорослому замутили? – вирвалося у Марченка. Таки цікавить його це. Але одразу ж і прикусив язика. Це ж проблеми лише двох. Чи – може – й не проблеми зовсім…
– Та… – Богдан почервонів.
Ігор вирішив не розвивати. Можна й «вигребти». Не фізично. Та все одно «вигребти». Не хотілося.
– А що за програма? Клоуни й тваринки-звіринки?
– Ага. Плюс силовий жонглер, еквілібристи, акробати, метальник ножів…
– Метальник ножів? – Марченко застиг, але стежити за дорогою не переставав. – Він же з ножами віртуоз.
– Точно. І тонкі ножі в нього є. І в серце влучити може. Навіть з кількох метрів.
– Ого! Тепленько.
– Може бути.
Лисицю вдарило струмом. Кілька тисяч вольт. Донецьк. Убивство. Цирк… Торез. Убивство. Цирк… Орудували ножем. Професійно. Один влучний удар. А що, коли…
Руки спітніли. Спина теж укрилася мокрим. Невже? Усе так просто? І за кожною царівною ховається звичайна жаба???
Ігор теж задумався. Якийсь час їхали мовчки. Та ось Марченко пригальмував і різко розвернувся. Стало все зрозуміло. Їхнє місце зараз тут. Серед торезьких кам’яних джунглів. Де точно блукає мисливець. Мисливець на татуювальників. І вони, схоже, вхопилися за його слід.
Розділ 33. Оперативний псевдонім
Циркове містечко здавалося покинутим. Чи зачарованим. Нікого ніде. Ні звуку. Ні руху. Все завмерло. Втомилося після вчора. Набирається сили перед сьогодні.
Лисиця глянув на афішу. Знайомі рекламні гасла. «Легкі, наче хмаринки, і спритні, наче мавпи, – неперевершені Ґанґ і Ґаруда». «Суворий і нещадний приборкувач летючої смерті Айвен Вуєнс». «Могутній повелитель сили меткий Сагун». «Володарка сердець прекрасна й добра Айжана». Із них в уяві поставав і справді казковий світ. Допомагали яскраві картинки. І лише в невеликому вагончику, що нагадував дот[154], розмальованому символікою цирку і теж обклеєному афішами, запримітили живу істоту. І що б вона могла там робити, як не продавати квитки?
Підійшли. За розчиненим вікном дрімала літня жіночка з пофарбованим у незрозумілий колір волоссям. Ніби експерименти якісь. Над собою. Чи над смаком решти людства. Авангардизм! Чи навіть андеґраунд!!
– Добрий день, – ледь не спробував залізти до вікна Марченко. – А де можна побачити ваше начальство?
– А навіщо воно вам? – одразу ожила квиткарка, перетворилася на «посадову особу» і стала в захисну позу. Тільки обладунки накинути не встигла.
– Інтерв’ю взяти, – нічого оригінальнішого не вигадав Ігор.
– Багато вас тут таких… журналістів. Хочете – беріть квитки. А ні, то…
Ігор дістав посвідчення. Розгорнув. Показав:
– Ось.
– А я без окулярів нічого не бачу, – навіть не намагалася вчитатися жіночка.
– То мені ще й руку відрізати, щоб повірили? – починав повільно закипати донкор.
– Ну, що ж ви так з ходу? – залишила оборонні позиції квиткарка.
– А як іще довести? – притискав її до стіни донкор.
– Ну, хоч би газету сказали. Яка вона там у вас…
– Гм… «Презумпція», – і далі різав правду-матку Ігор.
– Серйозно? – одразу змінилася жінка, ожила остаточно й підсунулась ближче. – Це ж моя «му-у-у», – показала руками біля вуст щось на зразок повітряного поцілунку. – Я ж кожен номер купую. Там так цікаво пишуть. Майже, як детективи. Але тут не придумане. Наче в житті. Не те, що там Шилови та Донцови понабріхують. Люблю редактора, як його, Бондаренка… Ага… Сергія, по-моєму. Статті його люблю. А ще цього, Ярчука. Там про вовкулак[155] у нього було. Просто відпадно, як каже моя внучка. Не могла тоді дочекатися нової газети. А потім виявилося… Я вже й на того, і на того думала. А воно… Актора більше всіх підозрювала. А його бідненького…
– А хочете сюрприз? – примружився Ігор і хитро подивився на Богдана. Той усе зрозумів. Ідея не сподобалась. Не до рейтингів зараз особистих. Є завдання. Виконуй. Будь ласкавим.
Почувши про таку тему, жіночка заворушилася. Здавалося, що вона почне вилазити крізь «бійницю». Аби лиш одержати несподіване. Приємне ж? Чи ні?
– Ось, – показав Марченко на Богдана. – Володимир Ярчук. Як казав відомий персонаж, «собственною персоною».
– Та ви що? – розкрила рот і очі квиткарка. – Оце він такий?
– Такий, – бадьоро підтвердив Ігор. – Наша гордість. Найкращий журналіст.
– Симпатичний, – зганяла в юні роки жіночка.
Лисиця почервонів. Не очікував такого. Зникнути б. Але – ніяк. Закони фізики. Закони журналістики-криміналістики.
– А розумнющий і талановитий, – захитав головою донкор. – Удень зі свічкою такого не знайдеш.
– А можна ваш автограф? – захоплено спитала жінка.
– Ну-у-у… мо-о-ожна… – невпевнено погодився Богдан.
– Зараз тільки знайду… – зникла з бійниці «стюардеса» вагончика.
Лисиця поліз до сумки по ручку. Дістав «Parker». Клацнув. Готовий.
– Ось. – Із вікна подали свіжий номер «Презумпції».
Богдан знайшов свою статтю, традиційно підписану псевдонімом. Почав виводити (старався, щоб каліграфічно ж) побажання і підпис. Його вигадав на ходу. Літери «Я» та «В» і каракулі біля них. Жінка захоплено дивилася.
– Це просто свято… – Квиткарка пожирала «Ярчука» очима. Той почувався не у своїх санях. – Вам би в письменники.
– Та вже ж вийшла одна книжка… – почав професор, а потім і осікся. Вона ж не «Ярчука».
– Цікаво, – сплеснула долонями «фанатка». – А як називається?
– Та вона під псевдонімом, – почав «з’їжджати» професор.
– Під яким? – не відступала шанувальниця таланту.
– Богдан Лисиця, – зробив ще кілька кроків у брехню. Наче забрів до незнайомого лісу. Де за кожним деревом по вовкулаці. І вже відчував, що не вибреде.
– А як називається? – штовхала все далі квиткарка.
– «“Ґаудеамус”, виконаний смертю».
– Ого, назва яка… А про що?
– Детектив. Про пригоди українця у Франції. Із ритуалами пов’язане…
– Цікаво, мабуть, дуже? – укотре вп’ялася очима фанатка, затягнувши в «дот» несподіваний сюрприз з автографом кумира.
– Не знаю… Деяким критикам подобається… Деяким – ні.
– Знайду й почитаю… – захоплено мовила жінка. – От тільки автограф…
– На газеті ж є, – втрутився Марченко. – Перенесете на книжку. – Підморгнув.
– То ж не те, – настовбурчилась квиткарка.
– Автор проти не буде, – підморгнув Ігор, а потім до Богдана: – Ти ж не будеш? «Володимире»?
– Ні, звісно, – стенув плечима Лисиця. – Аби радість приносило. Задоволення.
– А ці вбивства з виколюванням очей, – перестрибнула на інше квиткарка. – І до нас із Донецька докотилося. Коли читала про вовкулак у Києві, здавалося, що це так далеко. А тепер ось. Поряд. Лихо таке завелося… І про вбивство Кречета читала теж. Гарно ви пишете. Справді. Знайду книжку – зачитаю до дірок. І знайомим розкажу. А ви пишіть далі. Щоб було, що читати. Не тільки ж Мариніну…
– Дякую! – закивав Богдан. – Намагатимусь. Не все так просто.
– Я розумію… А ви і наше вбивство з очима виколотими розслідуєте?
– Ну-у-у, – протягнув Богдан.
– Жах! – покрутила головою жіночка. – Шкода цього хлопця. Подруга моя його батька й матір знає. Каже – нормальні люди. І лихо таке… За що?
– Хтозна, – стенув плечима Лисиця. – Знають про це тільки там, – махнув угору. – Але навряд чи коли скажуть.
– Погано… І що ви про це думаєте? – Квиткарка сама вже перетворилася якщо не на слідчого, то на репортера. – Журналісти – вони ж як детективи.
– Та є версії, – завагався професор, думаючи, що таке «вчьоне» слово відіб’є бажання цікавитися далі. – Але їх треба ще перевіряти. Тому розголошувати поки не можемо.
– Шкода, – важко видихнула жіночка. – Але я з нетерпінням чекатиму, що ж там далі.
– Працюємо…
– А ви дуже хитрий. – Квиткарка помахала на Лисицю пальцем. –
