Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
Дівчина тим часом заспокоїлась. Трохи. Хоча це «трохи» й зовсім невеличке.
– Платон був світлою людиною, – почала Ева. – Для мене. Але трошки із замкненим серцем. І ключа нікому не давав. А може – його й не було зовсім.
Видно, що їй важко. Кожне слово – ніби плита десятитонна. І вона затягує її. Нагору. На піраміду Хеопса.
– Я його кохала, – прохрипіла. – Ви чоловіки. Ви від цього далекі… Може, й сло́ва такого не знаєте… Він був добрий і талановитий. Ні. Геніальний. Ви бачили його картини?
– Угу, – мугикнув Марченко.
– Їх скоро на аукціонах за мільйони великі купуватимуть.
«Звідки така впевненість? – подумав Богдан. – Маячня якась. Чи справді? А раптом… Та ні. Дурня… Піменова вбили, бо знали справжню вартість його картин? Слабувато віриться… Гм… А потім додати смерть митця… Створити таку собі легенду на крові й виколотих очах. Хо-хо… Десь у Парижі лохам добряче поїздять по вухах такими несамовитими байками – і картини підуть на ура. Ось так. Усе зростається? Смерть художника як піар-хід? Та ще й так “технічно” обставлена. Та ні. Дурня ж… Гм, може, й дурня. А перевірити треба. Та й за всіма замашками цей Платон і справді тягнув на генія. Біла ворона посеред звичайної сірості. Чи навіть чорноти. І ця дівчина в курсі. Чи вона лише повторює його слова? Це він так про себе говорив? Гм… Цілком можливо… У тих геніїв чого тільки не буває…»
– Але тепер…
Ева закрилась руками. Посиділа так трохи. Поборолася з плачем. Хоча – краще б поплакала. Кажуть, стає легше.
– Вибачте. – Евеліна відвернулася, дістала дзеркальце й почала наводити лад.
Журналісти опинилися ні в сих ні в тих. Кепська ситуація. Лишалося тільки чекати.
Та ось «кепськість» ситуації попустила. І дівчина може говорити.
– А ворогів у нього не було? – запитав про око людське «поганий слідчий». – Ну, таких, хто б хотів його смерті? Заздрісники там. Конкуренти.
– Не знаю, – задивилася «крізь» Евеліна. – Він нічого не говорив. А я не запитувала. Та я про таке й не думала ніколи… Закохані ж ніби про інше говорять. Чи ви не в курсі?
Глузування це чи захисна реакція – точно не скажеш. У її стані – швидше, друге. Але Богданові здалось, що таки перше.
– Та звідки ж? – відгукнувся донкор. – Ми ж якщо й знали колись, до нашої ери, то вже точно забули. Навіть і приблизно не пам’ятаємо. Хіба розкопками зайнятися…
Дівчина холодно подивилась, але нічого не сказала.
– А планами він ділився? – долучився до розмови «добрий слідчий».
– Планами? – чмихнула Ева й виплюнула з очей таку зневагу, ніби це Лисиця зруйнував Платонове життя, як мінімум тричі ударивши ножем. – Їх пробили разом із Платоновим серцем.
– Хто б це міг зробити? – не проґавив своєї миті «поганий слідак».
– Мало на світі дебілів? – відповіла питанням дівчина.
– Немало, – погодився Марченко. – Але тут ситуація пікантна. Це не просто вбивство.
– Тобто? – виструнчилася бібліотекарка.
– Ця трагедія один в один повторює випадок у Донецьку, – подався в професори Лисиця.
– У Донецьку? – напружено перепитала дівчина. І страх почав вибиратися назовні.
– Це вам щось говорить? – ухопився за зміни донкор.
– Ні… ні, – захвилювалася Евеліна. – Просто дивно, що там так. І тут.
– Це тут так, як там, – підправив професор. – Там раніше. А ви нічого не чули?
– А там усе так само? – стривожилася дівчина.
– Ага, – кивнув Лисиця. – Абсолютно. Наче під копірку.
– І що це може бути? – тривога посилювалася.
– Оце й намагаємося зрозуміти, – пояснив Ігор.
– А міліція не поспішає… – додала задумливість Ева.
– З вами ще не бесідували? – запитав Богдан.
– Ні. – Тривога із задумливістю розмішалися «п’ятдесят на п’ятдесят».
– Запросять, – пустився ванґувати Марченко. – У них там свої плани. Оперативно-розшукових заходів.
– Знаємо, як вони шукають, – обурливо мовила дівчина. – Тільки й бликають, де б урвати. А решта – вовк траву їж.
– Не все так сумно, – подався в «опоненти» професор. – Дещо таки робиться.
– Дав би Господь, – закивала у все тій же тривожній задумливості бібліотекарка. – Щоб знайшли і причинили того монстра.
У дверях з’явилася Ліда. Зосереджена. Стурбована. У легкій кремовій куртці, із сумкою.
– Я вискочу, – кивнула на вихід і швидко пішла.
– Лети, горобчику! – видихнула Ева. – Але ж не надовго. Знаєш же, як самій.
– Так у тебе ж он компанія яка, – усміхнулася «бальзаківка», озирнувшись.
– Знущайся, – відповіла дівчина, але усмішку витворити так і не змогла.
Журналістам не сподобалось. Ніби ляпаса вліпили. І луна ще не стихла. Та й щока палає.
Ліда гупнула дверима.
Лисиця запитав:
– А як прізвище колеги?
– Горобець, – здивувалася Ева. – А що?
Справжня жінка. Без питання не обійшлася.
– Нічого, – стенув плечима задумливий професор. – Сподобалась.
Евеліна подивилася з недовірою, але промовчала. Хоча слова́ на язиці не те що крутилися. Витанцьовували бразильський карнавал. Марченко теж засік цей погляд.
– То все ж таки: які плани були у Платона? – повернувся до важливого «поганий слідчий».
– «Studio Tattoo-Tor» хотів розкрутити, – почала гортати сторінки вчорашнього щастя Евеліна. – Планував відкрити ще аерографію, перманентний макіяж, пірсинг. Виставку своїх картин провести. Спочатку тут. Потім у Донецьку. Платон казав, що вже мав домовленість з одним із крутих донецьких галеристів. А там і до Києва та Москви дотягнутися. Він же постійно працював. То з татухами вовтузився, то з картинами. Гуляли ми рідко. Були разом, коли він творив і я не на роботі. Я так любила дивитися, як він писав. У цьому було щось божественне. І тепер… І тепер усе це закінчилося.
Дівчину стрімко атакували сльози. За всіма правилами військового мистецтва. «Противник» оговтатися не встиг. І сльози покотилися щоками.
«Нишпорки» знову поставили ситуацію на паузу. Та й обирати тут шансів не було. Якщо хочете в кишеню результат. А не дулю. Без маку.
– А про самогубство він нічого не говорив? – обережно запитав Ігор, коли побачив, що можна. – Ну, там, словом як прохопився?
– Та ну що ви? – злякалася бібліотекарка, витираючи хустинкою майже сухе обличчя. – З такими планами – і руки на себе? Дурня́. Навіть думати про таке не хочу.
Професор почав іти паралельно:
– А друзі його? Знайомі? Які вони? Підозрілих серед них не було?
– В основному творчі люди, – почала згадувати дівчина. – Татуювальники… Художники… Музиканти… Однокласник серед них. Скрипаль він. Тарас наче. Платоша знайомив…
– А ще кого знаєте? – легко підштовхнув Лисиця.
– Барда, цього, як його, Дигала. Концерт недавно в нього був. Ми ходили… Репер Пана-Дол. На виступ у «Максимум» запрошував. Це нічний клуб наш, на Енґельса. Але не потрапили. У Платона робота термінова була. Він його часто в майстерні слухав. У Пана-Дола тексти суперові. А мелодія ж у реперів не головне…
– Ніяких суперечок у Платона з ними не було? – приготувався записувати Ігор.
– Платон же хлопчик чемний. Він із людьми умів… – ледве вдихнула, – умів сходитися.
– А що там за історія з циганами? – підкинув наступний пункт професор.
– Тобто? – вкотре насторожилася Ева.
– Він вам нічого не розповідав? – щиро здивувався Богдан. Хоча щирості в цьому здивуванні – відсотків шістдесят. Решту доповнив грою.
– Ні. А що то за історія? – У дівчини «домішок» набагато менше. Чи, швидше, – і зовсім немає.
– Та… тепер це вже не важливо, – увімкнув задню Лисиця.
– Чому? – не погодилася дівчина. – Він для мене живий. І завжди буде живим.
– Та то і справді не важливо, – переконував професор. – Дякуємо! Приємно було спілкуватися.
– Вибачайте, коли щось не так, – підвелася бібліотекарка. – Знаєте, як воно, коли втрачаєш…
– Це ви нас вибачте… – засвітив дипломатичну посмішку донкор. – Рани ж іще свіжі… Розуміємо.
Очі Еви знову змокріли. Губи затремтіли. Руки не знали, куди дітися. Знову взялася за блістер з валідолом. Ще одна «лікувальна цукерка» залягла під язиком.
Журналісти не йшли. Затрималися, щоб перестрахуватися. Не дай Боже що…
– Як ви? – уважно подивився на «пацієнта» Богдан.
– Та добре… не звертайте уваги…
– Вас можна залишати саму? – допитував професор, ніби хотів гарантій.
– Усе буде добре, – спробувала усміхнутися дівчина. – До побачення.
– Бувайте! – сказав професор.
– Тримайтеся! – підбадьорив Ігор.
«Нишпорки» розвернулися й пішли, але посеред кімнати зупинилися. Те, що побачили на стіні, увімкнуло екстрені
