Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

У професора в основному – офіційні. З кількох банків («Правекс», «Місто-банк», «Ощадбанк», «Терра-банк», «Овідіополь») – нічого цікавого. Рішення суду. У справі Мокієнка. Пробігся очима – теж ні за що не зачепився. Кілька листів – рахунки від Інтернет-провайдера «Іltanet». Далі лист із Росії. Із Зеленограда Московської області. Від такого собі Сотникова Сергія Олександровича. Запрошення на тату-конвенцію «GreeNRelaY». На розцяцькованому бланку – демонстрація великої пошани до Платона. З Харкова запрошували на виставку картин всесвітньо відомого художника Гелія Паперного. Далі – ще один приватний. Цікава зворотна адреса: Донецьк і номер абонентської скриньки – 349. Богдан дістав складений учетверо листок. Букви вирізані з газети. «Що за “Собака Баскервілів”?» – подумав професор і почав читати: «Троянду вашу продати можна треба її назва де росте фото гонорар штука баксів якщо підходить зв’язок старим каналом».

«Що за фігня? – розірвало Богдана. – До чого тут троянда? Платон же не займався розведенням квітів…»

– Тут я ще одну історія згадав, – порушив тишу батько. – Платоша, коли навчався в універі, працював на виборах у команді козла одного. Кандидата в депутати донецької міськради Ковшова. Юрія, по-моєму. Бізнесмена крутого, що ховайся. Скандал там у них вийшов. Коли бос приїхав до їхнього штабу, Платон і виклав йому всю правду-матку. Що тут ніхто не працює, а лише пиячать та гроші просаджують. І окозамилювання процвітає. Платону таке не подобалося. Працювати – значить працювати. Він звик так. Ковшова це зачепило. Він був упевненим, що в штабі – виключно його надійні люди. І він повірив їм, а не Платону. Його ж узяв та й вигнав. Ще й погрожував, що за брехню той дорого заплатить.

Лисиця і донкор перезирнулися. Ковшов. Випадок чи щось таки є?

– Це добре, що ви згадали, – узявся за блокнота Ігор. Він уже впорався зі своєю порцією. І ручка почала фіксувати почуте.

Богдан тим часом теж закінчив і підвівся.

– А з ким Платон близько спілкувався, дружив? – подивився уважно на Піменова-старшого він. Треба поставити всі питання, які думав. Відчував: аудієнція скоро закінчиться. – Знаєте, друг-не-розлий-вода. Кому довіряв найбільші таємниці?

– Тарас Степанков. Однокласник це Платошин. Спочатку в нашій школі, тут недалеко. А потім – у Донецьку. В сімдесятій гімназії. Теж хороший хлопчик. Ми раділи їхній дружбі. Інтелігентна сім’я. І сам вихований. Музикант. Платоша закинув. А Тарасик і далі займається. Казав, що без музики не може.

Слова «Донецьк» і «сімдесята гімназія» боляче штрикнули професора. Неочікувано.

– А де він живе? – поцікавився Ігор.

– Тут недалеко, на Чайковського. Будинок вісімнадцять, квартира двадцять шість. Шостий поверх.

Марченко знову записав.

– Дякуємо! – сказав за обох Богдан. – Ви нам дуже допомогли. І, дасть Господь, ми допоможемо вам. Ну… Хоч трохи…

– Це вам спасибі, – тремтливим голосом зізнався Тимофій Леонтійович. – Трошки розвіявся. Знаєте, з людьми воно веселіше. Бо коли сам… Ще поки день, то й нічого. А коли вже ніч… «Феназепам» не бере вже. І коли темніє, починається паніка. Ех… Якби ж знайти того виродка, я б його своїми руками. Може, хоч спати став би краще.

– Не думаю, що на нарах це робити зручніше, – розбив усю романтику донкор. – Суду плювати на емоції. Він дивиться тільки на факти. Краще того нелюда знайдемо ми. І передамо в руки закону. А ви прийдете на суд.

– Може, й правильно, – здався Піменов-старший.

– А що з оком? – запитав Богдан.

– Судина лопнула зовсім недавно. Перенапруга. Та ще й тиск скакнув. А, фігня то все, як казав Платоша. Загоїться… А ось тут, – показав на серце, – вже ніколи…

– Добре, – сказав Марченко. – Ми підемо. Тримайтеся!

– Нехай вам пощастить.

– Спасибі, – знову подякував професор.

Піменов випустив журналістів у коридор. Клацнув замок. Лисиця інстинктивно озирнувся. Крізь вічко за ними стежили.

«Дурниці, – подумав Богдан. – Людина просто подивилася. Бачила ж нас уперше. Цікавість ніхто не скасовував. А тобі вже скрізь ввижається…»

Але Ігореві нічого не сказав. І так у головах катавасія після щоденника. На тиждень вистачить переварювати.

Надворі, коли йшли до машини, професор запитав:

– Ти помітив, що Піменов теж навчався в сімдесятій гімназії? Як і Кречет.

– Угу, – покивав Ігор насмішкувато. – Сидір бабі тітка… Зв’язок ну дуже віддалений. Притягнутий за вуха. У Донецьку вони теж обидва жили. Хто менше, хто більше. Піменов же й в універі там навчався. Та й Олена твоя теж у сімдесятій гімназії працювала. Лаборантом в хімкабінеті. Одразу після школи. Не вступила до нашого юрінституту.

– Ні, – зупинився й ледь не «вдарив копитом» Лисиця. – Усе-таки треба перевірити. Мені здається, це може бути цікавим.

– Та тут цікавого – хоч греблю гати, – роздратовано відповів Ігор. – І книжки, і щоденник, і картини, і Ковшов.

– Ага. І купа нових головоломок.

– Угу. І купа нових головоломок.

– І ось одна з них.

Богдан розказав про дивний лист. І озвучив його з пам’яті. Марченко став записувати.

– Гм, – відірвався від блокнота він. – І справді дивний лист. Ніби від приватного детектива.

– Чи кілера.

– Точно. І детективу, й кілеру потрібна точна інфа про «об’єкт».

– Якщо це детектив, то за ким йому треба стежити? Кохана? Співробітник? Конкуренти?

– А якщо кілер? Кого «мочити»?

– Легших питань у тебе немає?..

– У-у, – покрутив головою донкор, – тільки такі.

Машина пікнула. Заховала в себе «донецьких слідопитів». І лягла на новий курс.

Розділ 30. Вівальді. «Шторм»

Перепливли на вулицю Чайковського. До будинку вісімнадцять. Піднялися на шостий поверх. Удома застали тільки матір Степанкова. Та розповіла, що Тарас зараз на площі Ілліча. «Несе мистецтво в маси», як він каже. І заробляє. Небагато, правда. Але… Це краще, ніж нічого. А людям подобається. Слухають. А що музикантові треба? Оплески й увага. Там він усе це має. А іноземці, як пощастить, то й долари кидають… Хоча… Всякого буває. Може й десятки не заробити. А день цілісінький простоїть… А питали ж чому? Розслідування смерті Піменова? Ясно. Це добре. Якби швидше впіймали того монстра. Он що з дитини зробив…

Подякували й подалися.

Недовгий шлях привів до площі Ілліча. Припаркувалися неподалік. Пішли. Он він. Під двома сизими ялинами напроти масивного електростовпа вигравав тонкий вуличний скрипаль. Вигравав майстерно. Зачаровував грою.

Підійшли ближче. Зупинилися. Худий молодий чоловік в окулярах-хамелеонах, одягнутий у сіре (вузькі штани, куртку-піджак і класичні черевики) з електроскрипкою. Позаду в нього – акустична колонка. Під лівою ногою – рожева педаль для керування колонкою і звуковими спецефектами. Під акомпанемент фонограми-мінусовки скрипаль натхненно виводив шикарну мелодію. Вівальді. «Шторм». Справді, класно. Лисиця кинув до відкритого футляра десять українських грошей. Марченко також не жався. Теж відстебнув десятку. Заробіток двома махами збільшився на двадцять гривень. Та музикант того не помічав. Він і далі стояв і, похитуючись у такт, народжував магічне плетиво звуків. Робив це вміло. Професійно. Віртуозно. Неначе й створений для цього…

Ударна група чітко відбивала ритм, шматуючи звуковий простір. Скрипка вела мелодію точно і впевнено. Соло-гітара проривалася агресивними пасажами. Ніби й справді ти на кораблі. А довкола вирує всесильний морський апокаліпсис. Який безцеремонно стукає тобі в душу… Бо тіло вже приречене. І шансів серед усього цього рівно нуль. Тепер черга доходила душі… Щоб уже все.

«Нишпорки» завмерли. Ніби й стежили за «об’єктом». Наче й прийшли з питаннями. Але більше кайфували. Потрапили в полон. До мелодії. Автора. Виконавця. І хоч звучав сучасний варіант, це нічого не змінювало. Шедевр усе одно лишається шедевром. Бо шедевр – це на віки… Вічні…

Люди, що йшли повз, не звертали жодної уваги ні на скрипаля, ні на його майстерність, ні на закам’янілих роззявляк. У них – свої маршрути. І плани. На сьогодні. Та й на все життя. І по цимбалах їм і далекий Вівальді зі своїм «Штормом», і цей чувак, що ніяк не перепиляє смичком шматок рожевого пластику,