Ще один глухий кут.
Розчарований, Мур відкинувся на спинку крісла. Альбом лежав у нього на колінах і перегорнувся на сторінку, з якої всміхався декан медичної школи. Під його фотокарткою було надруковано послання випускникам: «Зцілити світ».
«Сьогодні 108 чудових молодих людей дають урочисту обітницю, яка завершує їхню довгу і непросту мандрівку. Для лікаря і цілителя ця обітниця – не пусті слова, адже вона супроводжує його до кінця життя».
Мур випростався і ще раз прочитав слова декана.
«Сьогодні 108 чудових молодих людей…»
Він підвівся і підійшов до столу Вінні.
– Місіс Блісс?
– Слухаю вас, детективе.
– Ви казали, що на першому курсі разом з Капрою навчалися сто десять студентів.
– Ми щороку набираємо сто десять студентів.
– Ось тут, у промові декана, йдеться про сто вісім випускників. Що сталося з двома іншими?
Вінні сумовито похитала головою.
– Я досі не можу оговтатись від того, що сталося з тією бідолашною дівчиною.
– Якою дівчиною?
– Лаурою Гатчинсон. Вона працювала в клініці на Гаїті. Я чула, що дороги там, м’яко кажучи, погані. Вантажівка вилетіла в кювет і перекинулась.
– Тобто, це був нещасний випадок.
– Вона їхала в кузові вантажівки. Десять годин її не могли звідти дістати.
– А що сталося з другим студентом, який не закінчив медичної школи?
Вінні опустила очі, і Мур зрозумів, що вона не хотіла говорити на цю тему.
– Місіс Блісс?
– Таке іноді трапляється, – сказала вона. – Студенти кидають школу. Ми намагаємось допомогти їм з навчанням, але в деяких із них справді є проблеми із засвоєнням матеріалу.
– То цей студент… Як його звали?
– Воррен Гойт.
– Він кинув медичну школу?
– Ну, можна і так сказати.
– Він мав проблеми з навчанням?
– Ем… – Вона роззирнулася, ніби шукала чиєїсь допомоги, але так і не знайшла її. – Гадаю, вам краще поговорити з одним із наших викладачів, доктором Каном. Він зможе відповісти на ваші запитання.
– А ви не знаєте відповіді?
– Це дещо… особисте. Вам краще поговорити про це з доктором Каном.
Мур глянув на свій годинник. Він планував сьогодні встигнути на літак до Саванни, але схоже, йому випало трохи затриматися.
– Де я можу знайти доктора Кана?
– У кабінеті анатомії.
Ще в коридорі Мур відчув запах формаліну[54]. Він зупинився перед дверима з написом «КАБІНЕТ АНАТОМІЇ» і приготувався до того, що чекало всередині. Хоча він вважав, що його ніщо не здивує, переступивши поріг, Мур на мить остовпів. Уздовж кімнати в чотири ряди було розміщено двадцять вісім столів. На столах лежали трупи на різних етапах розтину. На відміну від трупів, які Муру доводилося бачити в лабораторії патологоанатома, ці виглядали штучними, їхня шкіра скидалася на вініл, забальзамовані судини були забарвлені в синій і червоний колір. Цього дня студенти вивчали голову, розсікаючи лицьові м’язи. Біля кожного столу було по четверо студентів, а кімнату сповнював багатоголосий гомін. Хтось читав уголос із підручника, хтось ставив запитання, хтось давав поради. Якби не моторошний предмет на столі, цих студентів можна було прийняти за працівників заводу, що копирсаються в механізмах.
Якась дівчина із цікавістю глянула на Мура – незнайомця в діловому костюмі, що забрів до них на заняття.
– Ви когось шукаєте? – запитала вона, тримаючи руку зі скальпелем над щокою трупа.
– Доктора Кана.
– Він в іншому кінці аудиторії. Бачите високого чолов’ягу з білою бородою?
– Так, бачу. Дякую. – Він рушив поміж рядами столів, мимоволі дивлячись на кожен труп, який минав. Жінку зі зморщеними і сухорлявими, як гілочки, кінцівками, що лежала на холодному металевому столі. Темношкірого чоловіка із розрізом на животі, що демонстрував тугі м’язи його пресу. У кінці ряду групка студентів уважно прислухалася до схожого на Санта Клауса чоловіка, який показував їм тоненькі волокна лицьових нервів.
– Доктор Кан?
Кан підняв голову – і від Санта Клауса не залишилося й сліду. У нього були темні прискіпливі очі без жодного натяку на веселість.
– Так?
– Я детектив Мур. Місіс Блісс із відділу в справах студентів порадила мені звернутися до вас.
Кан випростався – і тепер перед Муром стояв чоловік-гора. Маленький скальпель виглядав недоладно у його величезній руці. Він відклав його і стягнув рукавички. Коли він відвернувся, аби помити руки, Мур побачив, що його біле волосся зібране у хвостик.
– То чого ви від мене хочете? – запитав Кан, простягнувши руку, щоб узяти паперовий рушник.
– Маю до вас кілька запитань про студента-першокурсника, який навчався тут сім років тому. Про Воррена Гойта.
Кан стояв до нього спиною, але Мур побачив, як його величезна мокра рука на півдороги застигла над умивальником. Тоді він шарпнув паперовий рушник і мовчки витер руки.
– Ви пам’ятаєте його? – запитав Мур.
– Так.
– Добре пам’ятаєте?
– Такого студента важко забути.
– Не хочете розказати мені більше?
– Не дуже. – Кан викинув зіжмаканого рушника до сміттєвого відра.
– У нас кримінальне розслідування, докторе Кан.
На них уже витріщалися кілька студентів. Їхню увагу привернуло слово «кримінальне».
– Ходімо до мого кабінету.
Мур пішов за ним до сусідньої кімнати. Крізь скляну перегородку вони могли бачити лабораторію і всі двадцять вісім столів. Ціле селище трупів.
Кан зачинив двері й повернувся до Мура.
– Чому ви запитуєте про Воррена? Що він зробив?
– Нічого, наскільки нам відомо. Але мені потрібно знати про його стосунки з Ендрю Капрою.
– Ендрю Капра? – пирхнув Кан. – Наш найвідоміший випускник. Далеко не той, ким може пишатися медична школа. А потім кажуть, що ми вчимо всіляких психів, як правильно потрошити людей.
– Ви думаєте, що Капра був божевільним?
– Не впевнений, що в психіатрії є діагноз для такої людини, як Капра.
– А яке враження він справляв на вас?
– Я не бачив у ньому нічого надзвичайного. Ендрю здавався мені цілком нормальним.
Опис, від якого мороз біг по спині щоразу, коли Мур його чув.
– А що ви можете сказати про Воррена Гойта?
– Чому ви запитуєте про Воррена?
– Мені треба знати, чи вони з Капрою були друзями.
Кан замислився над його запитанням.
– Я не знаю. Мені невідомо, що відбувається за стінами лабораторії. Я бачу лише те, що відбувається всередині. Студенти намагаються заповнити свої перевтомлені мізки величезними об’ємами інформації. Та не всі дають собі раду з таким стресом.
– Саме це й
