Вона їхала додому, до Бек-Бей, і всю дорогу всміхалася.
«Деякі чоловіки заслуговують на довіру», – якось сказав їй Мур.
«Так, але які? Я ніколи не знаю».
«Ти й не дізнаєшся, доки не опинишся у скруті. Саме тоді такий чоловік буде поряд».
Як друг чи коханець Пітер точно буде поряд.
Скинувши швидкість на Коммонвелс-авеню, вона під’їхала до свого будинку і натиснула на кнопку пульта, щоб відчинити гаражні двері. Вони із гуркотом піднялися, і Кетрін заїхала всередину. У дзеркалі заднього огляду вона побачила, як двері опустилися. Лише після цього вона зупинилася на своєму звичному місці. Вона завжди була обачною і ніколи не забувала про цю свою звичку. Вона оглянула ліфт перед тим, як зайти всередину. Роздивилася коридор перед тим, як вийти. Замкнулася на всі замки, щойно переступила поріг своєї квартири. Її дім був її фортецею. Лише після цього вона дозволила собі розслабитись.
Кетрін стояла біля вікна і маленькими ковтками пила холодний чай, насолоджуючись прохолодою своєї квартири, і дивилася вниз, на людей, що проходили вулицею – у всіх на чолі блищали краплинки поту. З останніх тридцяти шести годин вона спала тільки три. «Я заслужила на цей відпочинок, – подумала Кетрін і притисла прохолодну склянку до щоки. Я заслужила на те, щоб лягти спати раніше і нічого не робити всі вихідні». Вона вирішила не думати про Мура, вона вирішила, що не дозволить собі страждати. Тільки не зараз.
Вона допила чай і поставила склянку на стільницю, як раптом подав сигнал її пейджер. Їй тільки бракувало повідомлення з роботи. Вона набрала оператора лікарні «Пілґрім» і не могла приховати роздратування у голосі:
– Це доктор Корделл. Ви щойно надіслали повідомлення на мій пейджер, але зараз не моя зміна. Насправді я збираюся негайно його вимкнути.
– Дуже шкода, що довелося вас потурбувати, докторе Корделл, але нам телефонував син містера Ґвадовскі. Він наполягає, щоб ви зустрілися з ним сьогодні ввечері.
– Це неможливо. Я вже вдома.
– Так, я казав йому, що ви вже пішли і будете аж у понеділок. Але він сказав, що це його останній день у місті й він хоче побачитися з вами до того, як піде до свого адвоката.
Адвоката?
Кетрін втомлено прихилилася до стільниці. Боже, вона не мала сили займатися ще й цим. Тільки не зараз. Не тоді, коли вона була така втомлена, що в неї плуталися думки.
– Докторе Корделл?
– Містер Ґвадовскі казав, о котрій годині хоче зустрітися?
– Він казав, що чекатиме на вас у лікарняному кафетерії до шостої.
– Дякую. – Кетрін поклала слухавку і безсило дивилася на стіну, викладену лискучою білою плиткою. Як же ретельно вона мила цю плитку, щоб та завжди сяяла! Та хай які зусилля вона докладала, хоч як старанно намагалася організувати кожнісінький аспект свого життя, вона аж ніяк не сподівалась, що їй траплятимуться такі, як Іван Ґвадовскі.
Вона взяла сумочку і ключі від автівки і знову залишила свою безпечну квартиру.
Вже в ліфті вона глянула на годинник і не на жарт стурбувалася, коли побачила, що уже за чверть шоста. Їй ніяк не вдасться приїхати вчасно, і містер Ґвадовскі подумає, що вона його проігнорувала.
Сівши до «Мерседеса», Кетрін одразу схопила автомобільний телефон і набрала оператора лікарні.
– Це знову доктор Корделл. Мені потрібно зв’язатися з містером Ґвадовскі й попередити, що я спізнюся. Ви знаєте, звідки він телефонував?
– Зараз перевірю… Ось воно. Він телефонував не з лікарні.
– То, може, з мобільного?
Повисла пауза.
– А це вже дивно.
– Що таке?
– Він телефонував із того ж номера, що й ви зараз.
Кетрін заклякла, їй за плечима пробіг мороз. «Моя автівка. Телефонували з моєї автівки».
– Докторе Корделл?
Вона побачила його у дзеркалі, він, наче кобра, підіймався із заднього сидіння. Вона вдихнула повітря, щоб закричати, але горло їй обпекло різким запахом хлороформу.
Слухавка випала з руки.
Джеррі Сліпер чекав на нього на узбіччі біля відділу видачі багажу. Мур закинув свою валізу на заднє сидіння, сів до автівки і щосили з ляскотом зачинив дверцята.
– Ви знайшли її? – Було його перше запитання.
– Ще ні, – відповів Сліпер, рушаючи з місця. – Її «Мерседес» зник, а у квартирі немає жодних слідів злому. Хай би що це було, усе сталося дуже швидко і, ймовірно, біля або всередині її автівки. Останнім її бачив Пітер Фалько, приблизно п’ятнадцять по п’ятій, на стоянці лікарні. Десь за півгодини на її пейджер зателефонував оператор лікарні, а потім Корделл розмовляла з ним по телефону. Потім вона знову зателефонувала йому вже з автівки. Ця розмова майже одразу обірвалася. Оператор стверджує, що спершу з того номера телефонував син Германа Ґвадовскі.
– Є підтвердження?
– О дванадцятій дня Іван Ґвадовскі був у літаку до Каліфорнії. Він не телефонував до лікарні.
Обоє без зайвих слів зрозуміли, хто телефонував оператору. Мур схвильовано вдивлявся в червоні вогні задніх фар, що мигтіли в темряві, ніби хтось висипав жменю яскравих пурпурових намистин.
«Вона у нього ще з шостої вечора. Хтозна, що він міг зробити з нею за ці чотири години».
– Я хочу подивитися, де мешкає Воррен Гойт, – сказав Мур.
– Ми якраз їдемо туди. Ми знаємо, що його зміна в лабораторії «Інтерпас» закінчилася сьогодні о сьомій ранку. О десятій він зателефонував своєму керівнику і сказав, що у нього якісь сімейні проблеми і він не зможе вийти на роботу щонайменше протягом тижня. Відтоді його ніхто не бачив. Ні в квартирі, ні в лабораторії.
– І що це за сімейні проблеми?
– У нього немає родичів. Його єдина тітка померла в лютому.
Вогні задніх фар злилися в суцільну червону смугу. Мур закліпав і відвернувся, щоб Сліпер не побачив його сліз.
Воррен Гойт жив у Північному районі. То був вигадливий лабіринт вузеньких вуличок і будиночків з червоної цегли і вважався найстарішим районом Бостона. Цю частину міста називали досить безпечною – дякувати Богу, що там мешкали і вели бізнес пильні італійці. Ось тут, на вулиці, де без тіні страху прогулювалися туристи і місцеві, жив монстр.
Квартира Гойта розташовувалася на третьому поверсі старого цегляного будинку. За
