– Може, я щось не так сказала? Не так зробила?
– Послухайте, ви вже закінчили свою роботу?
– Це все через Мура, хіба ні? Ось у чому причина.
Ріццолі стисла зуби.
– Особисте життя детектива Мура мене аж ніяк не стосується.
– Але ви цього не схвалюєте.
– Його ніколи не цікавила моя думка.
– Ваша думка й так зрозуміла.
Ріццолі дивилася на неї з неприхованою ворожістю.
– Раніше я захоплювалася Муром. Я думала, що він не такий, як усі. Коп, який ніколи не переходить межі. Але виходить, що він нічим не кращий за інших. От тільки ніяк не можу повірити, що все це сталося через жінку.
Кетрін зняла хірургічну шапочку і кинула її до смітника.
– Він знає, що це була помилка, – сказала вона і, різко відчинивши двері операційного відділення, вийшла в коридор.
Ріццолі пішла за нею.
– Відколи це?
– Відтоді, як він, не сказавши ні слова, поїхав з міста. Гадаю, я була для нього лише тимчасовим винятком із його правил.
– А ким він був для вас? Винятком із ваших правил?
Кетрін стояла в коридорі, щосили намагаючись не заплакати. «Я не знаю. Я не знаю, що й думати».
– Здається, ви потрапили у вир подій, докторе Корделл. Ви ніби на сцені, в центрі уваги. І Мура, і Хірурга.
Кетрін розгнівано глянула на Ріццолі.
– Ви думаєте, я цього хочу? Я ніколи не напрошувалася бути жертвою!
– Однак це сталося і ніяк не дає вам спокою. Між вами і Хірургом існує якийсь незрозумілий зв’язок. Спершу я цього не помічала. Я думала, що він убив тих жінок, аби задовольнити якісь свої хворі фантазії. А тепер я упевнена, що це стосується вас. Він ніби кіт, який убиває пташок і приносить своїй господині, щоб довести, який він управний мисливець. Ті жертви були для вас, щоб справити на вас враження. Чим більше він вас лякає, тим упевненішим стає. Саме тому він відклав убивство Ніни Пейтон, аж доки її привезли до лікарні, під вашу опіку. Він одержимий вами. І я хочу знати чому.
– На це запитання може відповісти тільки він.
– А ви не знаєте?
– Звідки? Я навіть не знаю, хто він.
– Він був у вашому домі разом з Ендрю Капрою. Якщо, звичайно, ви розповіли правду під час сеансу гіпнозу.
– Тієї ночі я бачила тільки Ендрю. І тільки Ендрю… – Кетрін затнулася. – Може, насправді він одержимий не мною, детективе. Ви ніколи про це не думали? Може, він одержимий Ендрю.
Ріццолі насупилась, захоплена зненацька таким припущенням. Несподівано Кетрін зрозуміла, що так воно й було. Центром Усесвіту Хірурга була не вона, а Ендрю Капра. Чоловік, якого він наслідував, а може, навіть звеличував. Партнер, якого Кетрін забрала у нього.
Вона стрепенулася, коли почула своє ім’я, що прозвучало з найближчого гучномовця.
– Докторе Корделл, вас негайно викликають до відділення швидкої допомоги. Докторе Корделл, вас негайно викликають до відділення швидкої допомоги.
«Господи, невже мені ніколи не дадуть спокій?»
Вона натисла кнопку виклику ліфта.
– Докторе Корделл?
– У мене немає часу на ваші запитання.
Двері ліфта відчинилися, і Кетрін зайшла всередину – втомлений солдат, якого знову викликали на передову.
– Моя зміна тільки розпочинається.
«Я упізнаю їх за їхньою кров’ю.
Я дивлюся на штативи з пробірками, як дивляться на цукерки в коробці, гадаючи, котра з них смачніша. Наша кров така ж особлива, як і ми самі, і навіть неозброєним оком я розрізняю безліч її відтінків – від яскраво-червоного до темно-вишневого. Я знаю, від чого кров забарвлюється в таку палітру кольорів. Я знаю, що червоною кров робить гемоглобін із різним ступенем насичення киснем. Жодних фокусів, це проста хімія, і саме ця хімія може вас шокувати або налякати до смерті. Ми всі небайдужі до вигляду крові.
Хоча я й бачу її щодня, вона завжди мене збуджує.
Я пожадливим поглядом вивчаю пробірки. Їх доставляють мало не з усього Бостона, привозять з лікарських кабінетів, клінік і сусідньої лікарні. У нас найбільша діагностична лабораторія в місті. Хоч би де ви були у Бостоні, підставивши свою руку під голку лаборанта, можете навіть не сумніватися, що ваша кров, найімовірніше, потрапить сюди. До мене.
Я перебираю пробірки на першому штативі. Усі вони мають етикетки з іменами пацієнтів та їхніх лікарів і датою здачі аналізу. Біля штатива лежать стоси супровідних скерувань. Я беру ці скерування і читаю написані на них імена.
Десь на середині стосу я зупиняюся. Я дивлюся на скерування для Карен Собел, двадцятип’ятилітньої жінки, що мешкає за адресою Кларк Роуд, 7536, у Брукліні. Біла, неодружена. Усі ці відомості я читаю на скеруванні. Там також зазначений її ідентифікаційний код, місце роботи та номер страховки.
Її лікар замовив два аналізи крові: на ВІЛ та сифіліс.
У графі „Діагноз“ написано „Зґвалтування“.
Я знаходжу на штативі пробірку з кров’ю Карен Собел. Вона темно-багряного кольору – кров пораненої тварини. Я тримаю її в руці, кров ще тепла в моїй долоні, і я бачу її, відчуваю її, цю жінку на ім’я Карен. Зламану і нажахану. Вона чекає, поки я по неї прийду.
Зненацька я чую голос, який вириває мене із задуми.
Щойно до моєї лабораторії зайшла Кетрін Корделл.
Вона стоїть так близько, що я можу її торкнутися, варто лише простягнути руку. Я приголомшений, я не очікував побачити її тут, особливо в таку пізню годину – між темрявою і світанком. Лікарі нечасто спускаються до нашого підземного світу, і, побачивши її тут, я відчув раптове
