– Я не могла повірити своїм вухам, коли два роки тому мені зателефонували з поліції Саванни, – вона граційно примостилася на свій стілець. – Я сказала їм, що це якась помилка. Я щодня бачила Ендрю, коли він приходив забирати свою пошту, і він був дуже приємним юнаком. Завжди ввічливий, жодного разу не чула від нього лайливих слів. Знаєте, я завжди дивлюся людям в очі, детективе Мур, щоб вони зрозуміли, що я бачу їх. В очах Ендрю я бачила гарного хлопця.
«Ось вам і свідчення того, – подумав Мур, – як легко нас можна обдурити».
– За ті чотири роки, поки Капра тут навчався, чи пригадуєте, щоб у нього були якісь близькі друзі? – запитав Мур.
– Ви маєте на увазі, чи була у нього дівчина?
– Ні, мене цікавлять його друзі-чоловіки. Я говорив із жінкою, яка здавала йому квартиру в Атланті. Вона казала, що час від часу його відвідував якийсь молодий чоловік. Вона подумала, що він теж був студентом-медиком.
Вінні підвелася, підійшла до картотечної шафи і вийняла звідти роздрукований з комп’ютера документ.
– Це список студентів з курсу Ендрю. Тут сто десять осіб, і половина з них чоловіки.
– Серед них у нього були якісь близькі друзі?
Вона проглянула три сторінки з іменами і похитала головою.
– Мені шкода, але я не пригадую, щоб хтось із них був із ним у близьких стосунках.
– Тобто у нього не було друзів?
– Я лише кажу, що не знаю, хто міг бути його другом.
– Можна мені подивитися цей список?
Вона передала йому документ. Мур переглянув усі імена, але не знайшов жодного знайомого, окрім імені Капри.
– Ви знаєте, де зараз мешкають усі ці студенти?
– Так. Я оновлюю їхні поштові адреси для розсилання листівок випускникам.
– Чи хтось із них мешкає поблизу Бостона?
– Зараз гляну. – Вона повернулася до комп’ютера, і клавіатурою застукотіли її нігті, вкриті рожевим лаком. Своєю простодушністю Вінні Блісс скидалася на жінку з якоїсь минулої епохи, і йому навіть здалося дивним, що вона так вправно користується комп’ютером. – Так, один зі студентів живе у Ньютоні, штат Массачусетс. Це близько до Бостона?
– Так. – Мур подався вперед, його пульс раптово пришвидшився. – Як його звати?
– Це не він, а вона. Латіша Ґрін. Дуже мила дівчина. Вона завжди приносила мені солодощі. Це, звісно, було нечесно з її боку, адже вона добре знала, що я стежила за фігурою, але, думаю, вона просто любила пригощати інших. Така вже була в неї вдача.
– Вона заміжня? Може, у неї є хлопець?
– Ой, у неї дивовижний чоловік. Я таких високих ще ніколи не бачила. Понад шість футів заввишки, з такою гарною чорною шкірою.
– Чорною, – повторив Мур.
– Так. Лискучою, як лакована шкіра.
Мур зітхнув і знову глянув на список.
– Тобто ви більше не знаєте, хто ще з колишніх однокурсників Капри зараз мешкає поблизу Бостона?
– Якщо вірити моєму списку, то ні. – Вінні повернулася до нього. – Ох, ви виглядаєте розчарованим. – Вона сказала це замученим голосом, ніби відчувала провину за те, що нічим не змогла йому допомогти.
– Останнім часом мені не щастило натрапити бодай на якусь зачіпку, – зізнався він.
– Ось, візьміть цукерку.
– Ні, дякую.
– Ви також стежите за фігурою?
– Я не дуже люблю солодощі.
– Тоді ви справді не південець, детективе.
Він не міг стримати усмішки. Вінні Блісс, з її великими очима і лагідним голосом, просто зачарувала його, як, без сумніву, й усіх студентів, хлопців і дівчат, які заходили до її кабінету. Він перевів погляд на стіну за її спиною, де висіло кілька групових фотографій.
– Це тутешні студенти-медики?
Жінка обернулася до стіни.
– Мій чоловік робить такі фотографії на кожному випускному. Їх усіх, звісно, нелегко зібрати докупи. Це ніби скликати зграю котів, як любить казати мій чоловік. Але мені хочеться мати такі фотографії, і я примушую їх згуртуватися. Вони всі тут такі милі, хіба ні?
– А де курс Ендрю?
– Я покажу вам альбом. Там також є імена. – Вона підвелася і підійшла до заскленої книжкової шафи. Трепетно вийняла з полиці тоненький альбом і лагідно провела рукою по його палітурці, наче змахувала пилюку. – Це випускний альбом однокурсників Ендрю. Тут є фотографії всіх студентів, а також зазначено, куди їх направили для проходження інтернатури. – Вона зупинилась, а тоді простягнула альбом Муру. – Це мій особистий примірник. Тому, будь ласка, подивіться його тут, добре?
– Я сяду он там у куточку і не буду вам заважати. А ви зможете приглядати за мною, домовились?
– Ой, та я не кажу, що не довіряю вам!
– А даремно, – мовив Мур і підморгнув їй. Вінні зашарілася, як школярка.
Він узяв альбом і сів у кутку, поряд із кавником і тарілочкою печива. Вмостився на старенькому, але дуже зручному кріслі, і розгорнув випускний альбом студентів медичної школи університету Еморі. Був якраз полудень, і до кабінету потягнулася вервечка молодих людей у білих халатах, які хотіли забрати свою пошту. Відколи це діти стали лікарями? Він би нізащо не довірив своє уже немолоде тіло цим юнакам і дівчатам. Він помічав їхні зацікавлені погляди, чув, як Вінні шепотіла: «Це детектив з відділу розслідування убивств, з Бостона». Так, оцей-от підстаркуватий чоловік, що сидів у кутку.
Мур втиснувся в крісло і зосередився на фотографіях. Біля кожної фотокартки було ім’я студента, рідне місто і заклад, куди його чи її прийняли на інтернатуру. Він дійшов до фотографії Капри і затримався. Капра дивився прямісінько в камеру. Усміхнений молодий чоловік із серйозним поглядом, якому нічого приховувати. Саме це й стривожило Мура найбільше – хижак, який ходив поряд зі своєю здобиччю і, фактично, нічим від неї не відрізнявся.
Поряд з іменем Капри було зазначено місце його інтернатури. «Хірургія, медичний центр „Ріверленд“, Саванна, штат Джорджія».
Тоді Мур почав шукати тих студентів, які разом з Капрою проходили інтернатуру в Саванні, які разом з Капрою жили в тому місті, коли він жорстоко
