– Хіба ви не ведете записів таких завдань?
– Ні. – Кан замовк, а тоді додав: – Хоча я пригадую одного. Дівчину. – Він підійшов до комп’ютера і знайшов списки своїх студентів-першокурсників. На екрані з’явився список однокурсників Воррена Гойта. Кілька секунд Кан читав імена, а тоді мовив:
– Ось вона. Емілі Джонстон. Я пам’ятаю її.
– Чому?
– Ну, по-перше, вона була дуже гарненька. Схожа на Мег Райан. По-друге, після того як Воррен пішов, вона хотіла знати чому. Я не хотів називати їй причину. Тоді вона підійшла до мене і запитала, чи це якось пов’язано з жінками. Здається, Воррен переслідував її і вона його боялась. Не варто й казати, що вона втішилася, коли він пішов зі школи.
– Як гадаєте, вона пам’ятає своїх партнерів?
– Цілком можливо. – Кан узяв слухавку і набрав номер відділу у справах студентів. – Слухайте, Вінні, у вас є контактний телефон Емілі Джонстон? – Він узяв олівця, записав номер і поклав слухавку. – Вона працює в приватній лікарні в Г’юстоні, – сказав він, знову набираючи номер. – У них зараз одинадцята, тому вона має бути на роботі… Вітаю, Емілі?.. Це голос з твого минулого. Доктор Кан з Еморі… Так, заняття з анатомії. Давно це було, еге ж?
Мур подався вперед, його пульс пришвидшився.
Коли Кан врешті поклав слухавку і глянув на нього, Мур побачив відповідь у його очах.
– Вона справді пам’ятає двох своїх інших партнерів, – підтвердив Кан. – Однією була дівчина на ім’я Барб Ліппман. А іншим…
– Капра?
Кан кивнув.
– Четвертим партнером був Ендрю Капра.
22
Кетрін зупинилася на порозі Пітерового кабінету. Він сидів за столом, навіть не здогадуючись, що вона дивиться на нього, його ручка шкряботіла в чиїйсь медичній картці. Вона ніколи не спостерігала за тим, як він працює, і те, що вона бачила, викликало в Кетрін легеньку усмішку. Він був зосереджений на роботі, і його можна було б назвати зразковим лікарем, от тільки була одна дещо незвична деталь: на підлозі лежав паперовий літачок. Пітер і його любов до літальних апаратів.
Вона постукала по одвірку. Він глянув поверх окулярів і був неабияк здивований, побачивши її.
– Чи можу я з тобою поговорити? – запитала Кетрін.
– Звісно. Проходь.
Вона опустилася на стілець навпроти нього. Він мовчав, терпляче чекаючи, поки вона заговорить. У Кетрін склалося враження, що, хай би скільки часу їй знадобилося, Пітер був готовий чекати навіть цілу вічність.
– Останнім часом у нас були… певні непорозуміння, – почала вона.
Він кивнув.
– Я знаю, що це непокоїть тебе так, як і мене. А для мене це дуже неприємно, тому що ти завжди мені подобався, Пітере. Може, збоку це виглядає по-іншому, але я кажу правду. – Вона перевела подих, намагаючись дібрати потрібні слова. – Ці непорозуміння, вони не мають до тебе жодного стосунку. Це все через мене. Зараз у моєму житті відбувається стільки всього, і мені важко це пояснити.
– Ти не повинна нічого пояснювати.
– Просто я бачу, що наші стосунки розвалюються. Не тільки наше партнерство, але й дружба. Дивно, що я ніколи не замислювалася про нашу дружбу. Ніколи не розуміла, якою важливою вона є для мене, доки все не почало мінятися. – Вона підвелася. – Хай там що, мені дуже шкода. Ось що я хотіла сказати. – Вона обернулася, щоб іти.
– Кетрін, – лагідно мовив він, – я знаю про Саванну.
Вона озирнулась і глянула на нього. Він не відвів очей.
– Мені розказав детектив Кроу, – додав Пітер.
– Коли?
– Кілька днів тому, коли я розпитував його про незаконне проникнення до твого кабінету. Він думав, що я все знаю.
– Ти нічого не казав.
– Я вважав, що не варто запитувати тебе про таке, і чекав, поки ти будеш готова сама про все розповісти. Я знав, що тобі потрібен час, і був готовий чекати, скільки знадобиться.
Вона різко видихнула.
– Тоді ти знаєш про мене все найгірше.
– Ні, Кетрін. – Він підвівся. – Я знаю про тебе найкраще! Я знаю, яка ти сильна і хоробра. Увесь цей час я й гадки не мав, що тобі доводилося переживати кожного дня. Треба було сказати мені. Ти могла мені довіритись.
– Я думала, що після мого зізнання наші стосунки зіпсуються.
– Чого б це?
– Я не хочу, щоб ти мене жалів. Я не хочу нічиєї жалості.
– Жалів? За те, що ти не здалася? За те, що вижила наперекір усьому? З якого б це дива я мав тебе жаліти?
Вона змахнула сльози.
– Інші чоловіки жаліли б.
– Тоді вони тебе зовсім не знають. Принаймні так, як я. – Він вийшов з-за столу і став перед нею. – Ти пам’ятаєш той день, коли ми зустрілися?
– Я тоді прийшла на співбесіду.
– Що тобі пригадується?
Вона спантеличено похитала головою.
– Ми говорили про медичну практику. Про те, що я буду тут робити.
– Тобто, у твоїх спогадах це лише ділова зустріч.
– А хіба це було щось інше?
– Дивно. Бо мені все пригадується зовсім по-іншому. Я майже не пам’ятаю ні своїх, ні твоїх запитань. Але добре пам’ятаю ту мить, коли підняв очі і побачив, як ти заходиш у двері. Я був приголомшений. Я не міг придумати, що сказати, на язиці вертілися різні банальності й дурниці. Я подумав: «Ось жінка, у якої є все. Вона розумна, красива. І вона стоїть прямісінько переді мною».
– О Боже, як ти помилявся. У мене не було всього. – Вона знову змахнула сльози. – Ніколи не було. Я ледве тримаю себе в руках…
Без зайвих слів він обійняв її. Усе сталося так природньо, так легко, що жоден з них не почувався ніяково. Він просто обіймав її, не вимагаючи нічого взамін. Один друг заспокоював іншого.
– Скажи, чим я можу допомогти? – запитав Пітер. – Я зроблю що завгодно.
Вона зітхнула.
– Я так втомилася, Пітере. Можеш провести мене до автівки?
– І все?
– Це те, чого я зараз потребую. Щоб хтось, кому я довіряю, провів мене до автівки.
Він випустив її з обіймів і всміхнувся.
– Ти звернулася за адресою.
П’ятий ярус лікарняної стоянки пустував, і бетон відлунював їхні кроки, ніби шурхіт двох привидів. Якби Кетрін була сама, вона б усю дорогу озиралася. Але поряд ішов Пітер, і вона нічого не боялася. Він провів її до самого «Мерседеса». Почекав, доки вона сяде за кермо. Тоді зачинив її дверцята і вказав на замок.
Кивнувши, вона натиснула кнопку і почула заспокійливе клацання, коли всі дверцята автівки замкнулися.
– Я зателефоную пізніше, – сказав Пітер.
Вона від’їжджала і бачила
