Кан повернувся до скляної перегородки і задумливо дивився на лабораторію.
– Ви ніколи не думали, звідки у нас беруться трупи?
– Перепрошую?
– Звідки вони беруться в медичних інститутах? Як вони опиняються на цих столах, щоб потім їх розтинали?
– Гадаю, що люди самі заповідають свої тіла медицині.
– Саме так. Кожен із цих трупів був людиною, яка прийняла надзвичайно шляхетне рішення. Вони заповіли свої тіла нам. Замість того, щоб цілу вічність лежати у труні з червоного дерева, вони вирішили віддати свої останки для корисної справи. Вони навчають наступні покоління цілителів. А це неможливо без справжніх трупів. Студенти мають бачити у трьох вимірах усі варіації людського тіла. Зі скальпелем у руці вони мають досліджувати сонну артерію і лицьові м’язи. Звісно, щось із цього можна вивчати і на комп’ютері, але це не те саме, що власноруч розрізати шкіру. Витягати тонесенькі волокна нервів. Тут не обійтися без людського тіла. Потрібні люди, неймовірно щедрі і благородні, які погодились пожертвувати найособистіше – своє власне тіло. Я вважаю, що кожен із тих трупів був надзвичайною людиною. Я ставлюся до них з повагою і вимагаю, щоб мої студенти теж їх поважали. Ніяких жартів і дурощів у тій кімнаті. Вони мають ставитися з повагою до тіл і всіх їхніх частин. Коли розтин завершено, останки кремують і ховають з відповідними почестями. – Він повернувся і глянув на Мура. – Такі порядки в моїй лабораторії.
– Який це має стосунок до Воррена Гойта?
– Прямий.
– Через це він покинув медичну школу?
– Так. – Кан знову повернувся до скляної перегородки.
Мур дивився на широку спину професора і чекав, поки той добере потрібні слова.
– Розтин, – сказав Кан, – це тривалий процес. Деякі студенти не встигають закінчити його протягом заняття. Хтось потребує додаткового часу, щоб добре вивчити складну анатомію людини. Тому я дозволяю їм у будь-який час приходити до лабораторії. У кожного студента є ключ, тому, якщо треба, вони можуть приходити навіть уночі. Дехто так і робить.
– Воррен теж приходив?
Кан якийсь час мовчав.
– Так.
Мур відчув, як від жахливої підозри його пробирає холодом.
Кан підійшов до картотечної шафи, витяг одну із забитих ущерть шухляд і почав перебирати якісь папери.
– Це було в неділю. Цілі вихідні мене не було в місті, тому я мусив уночі прийти до лабораторії, аби підготувати екземпляр для понеділкового заняття. Ви ж знаєте, якими бувають ці діти, більшість із них незграбно поводиться зі скальпелем і перетворює свої екземпляри на фарш. Тому я завжди маю один хороший експонат, щоб показати їм ті частини тіла, які вони могли зіпсувати на своїх трупах. Ми якраз проходили репродуктивну систему, і студенти вже почали вивчати ці органи. Я пригадую, що було досить пізно, уже за північ, коли я заїхав на подвір’я школи. Я побачив світло у вікнах лабораторії і подумав, що це якийсь дуже старанний студент, який вирішив обігнати своїх однокурсників. Я зайшов до школи, пройшов коридором і відчинив двері лабораторії.
– Там був Воррен Гойт, – здогадався Мур.
– Так. – Кан знайшов те, що шукав у шухляді. Він витяг папку і повернувся до Мура. – Коли я побачив, що він робив, я… ну, я втратив самовладання. Я вхопив його за барки і швиргонув до умивальника. Я поводився грубо, визнаю, але я був такий лютий, що не тямив себе. Я досі лютую, від самої лише думки про це. – Він важко перевів подих, але навіть зараз, сім років по тому, не міг заспокоїтись. – Після… після того, як я викричався на нього, я притягнув його сюди, до свого кабінету. Посадив за стіл і примусив написати заяву про те, що наступного ранку о восьмій він забере документи з медичної школи. Я не вимагав, щоб він називав причину, але він мав забратися звідси, інакше б я написав доповідь про те, що бачив. Він, звісно, погодився. У нього не було вибору. Утім, складалося враження, що все це його аніскільки не хвилювало. Ось це й здалося мені дуже дивним – виключення зовсім його не хвилювало. Він поставився до цього спокійно і розсудливо. Але це був Воррен. Завжди розсудливий. Ніколи нічим не переймався. Він був наче… – Кан зупинився. – Наче робот.
– Що ви побачили? Що він робив у лабораторії?
Кан передав папку Муру.
– Усе написано тут. Я тримав її в себе всі ці роки на випадок, якби Воррен подав до суду. Знаєте, сьогодні студенти можуть за будь-що подати на вас до суду. Якби він спробував поновитися в медичній школі, у мене напоготові були б ці документи.
Мур узяв папку. Вона називалася просто: «Гойт Воррен». Всередині було три друковані аркуші.
– Воррен працював із трупом жінки, – сказав Кан. – Він разом з партнерами почав розтин малого таза для вивчення сечового міхура і матки. Органи не підлягали видаленню, їх потрібно було просто роздивитися. Тієї недільної ночі Воррен прийшов, щоб закінчити роботу. Але навчальний розтин перетворився в розчленування. Ніби він узяв у руку скальпель і втратив контроль. Він не просто надрізав шкіру, щоб можна було роздивитися органи, він вирізав їх. Спочатку він видалив сечовий міхур і помістив його між ногами трупа. Тоді вирізав матку. Він робив це без рукавичок, ніби хотів відчути органи на дотик. Ось на цьому я й застав його. В одній руці він тримав закривавлений орган, а другою… – Від огиди Кан замовк.
Те, що Кан не міг примусити себе сказати, було надруковано на сторінці, яку читав Мур. Він закінчив речення за нього.
– Він мастурбував.
Кан підійшов до столу і важко опустився на стілець.
– Ось чому я не міг дозволити йому залишитись. Господи, яким би лікарем він став? Якщо він зробив таке з трупом, боюся навіть уявити, що він міг зробити з пацієнтом.
«Я знаю, що він робить. Я на власні очі бачив його роботу».
Мур дійшов до третьої сторінки і прочитав останній абзац, написаний доктором Каном.
«Містер Гойт погодився добровільно забрати документи зі школи завтра о восьмій ранку. Натомість я зобов’язуюсь зберігати конфіденційність стосовно даного інциденту. Оскільки труп було пошкоджено, його партнери за столом 19 будуть розподілені до інших команд для проведення цього етапу розтину».
Партнери.
Мур глянув на Кана.
– Скількох партнерів мав Воррен?
– За кожним столом закріплено четверо студентів.
– Хто були ці троє інших студентів?
Кан насупився.
