«Одна людська волосина, з голови, світло-каштанового кольору, А0 (завиток), довжина стрижня: 5 сантиметрів. Фаза телогену. Виявлено вузлувату трихоклазію. Походження невідоме».
«Вузлувата трихоклазія». Бамбукове волосся.
Там був Хірург.
Вражений, Мур відкинувся на спинку крісла. Раніше того дня він читав результати аналізів у справах Фокс, Ворхез, Торреґросси та Корделл. На жодній зі сцен злочину не було виявлено волосся із вузлуватою трихоклазією.
Але партнер Капри увесь цей час був там. Він був невидимкою, не залишав сперми чи інших зразків свого ДНК. Єдиним свідченням його присутності була ця волосина і згадка про його голос, захована десь у закутках пам’яті Кетрін.
«Їхнє партнерство розпочалося при першому убивстві. Ще в Атланті».
20
Пітер Фалько був по лікті в крові. Він підняв очі на двері, коли Кетрін увірвалась до операційної. Непорозуміння, які між ними виникали, і навіть та ніяковість, що її Кетрін відчувала у його присутності, – усе відійшло на другий план. Зараз вони були двома професіоналами, які разом боролися за людські життя.
– Зараз привезуть ще одного! – сказав Пітер. – Це вже четвертий. Вони досі вирізають його з автівки.
З розрізу бухнула кров. Він схопив з таці затискач і встромив його до черевної порожнини.
– Я допоможу, – сказала Кетрін і надірвала стерильну упаковку хірургічного халата.
– Не треба, я впораюсь. Ти потрібна Кімбаллу. Він у другій операційній.
Ніби на підтвердження його слів навколишній гамір пронизало виття сирени «швидкої».
– Цей пацієнт для тебе, – сказав Фалько. – Розважайся.
Кетрін побігла до вантажної платформи, куди під’їжджала карета «швидкої». Доктор Кімбалл і дві медсестри вже були там, чекаючи, поки вона зупиниться. Вони почули страшні крики пацієнта ще до того, як Кімбалл відчинив задні дверцята автомобіля.
Там був молодий чоловік, його руки і плечі були вкриті татуюваннями. Він кидався і лаявся, коли його виносили на ношах. Кетрін глянула на просочене кров’ю простирадло, що накривало нижню частину його тулуба, і зрозуміла, чому він так кричав.
– Ми ще на місці дали йому величезну дозу морфію, – сказав один з медиків «швидкої», поки вони везли його на каталці до другої травматології. – А йому хоч би що!
– Скільки? – запитала Кетрін.
– Сорок-сорок п’ять міліграмів внутрішньовенно. Ми припинили вводити, коли в нього почав падати тиск.
– Перекладаємо за моєю командою! – гукнула медсестра. – Один, два, три!
– Ісус, клятий, ХРИСТОС! БОЛЯЧЕ!
– Я знаю, любий, я знаю.
– НІЧОРТА ви не знаєте!
– За хвилину тобі стане краще. Як тебе звати, синку?
– Рік… О Боже, моя нога…
– А прізвище?
– Рональд!
– У тебе є на щось алергія, Рік?
– Люди, та що ви, В БІСА, собі думаєте?
– Які у нас життєві показники? – перебила його Кетрін, натягуючи рукавички.
– Тиск сто два на шістдесят. Пульс сто тридцять.
– Десять міліграмів морфію, внутрішньовенно, – скомандував Кімбалл.
– ДІДЬКО! ДАЙ СТО!
Поки інші брали кров на аналіз і ставили крапельницю, Кетрін підняла закривавлене простирадло. Їй перехопило подих, коли вона побачила кровоспинний джгут, накладений на кінцівку, у якій важко було розпізнати ногу.
– Дайте йому тридцять, – сказала Кетрін.
Нижня частина лівої ноги трималася на кількох шматках шкіри. Майже відірвана кінцівка перетворилася на закривавлене місиво, а ступня взагалі була вивернута в інший бік.
Вона торкнулася його пальців і відчула, що вони холодні. Воно й не дивно, кров сюди вже не доходила.
– Мені казали, що кров з артерії била фонтаном, – сказав медик зі «швидкої». – Перший коп, який прибув на місце аварії, наклав йому джгут.
– Цей коп врятував йому життя.
– Ввели морфій!
Кетрін направила лампу на рану.
– Схоже, перерізало підколінний нерв і артерію. Кров не доходить до судин. – Вона глянула на Кімбалла, і обоє зрозуміли, що мають робити.
– Треба перевезти його до операційної, – сказала Кетрін. – Його стан стабільний, можна транспортувати. А тут з’явиться вільне місце.
– Якраз вчасно, – зауважив Кімбалл, коли вони почули протяжне виття ще однієї карети «швидкої». І він розвернувся, щоб вийти їй назустріч.
– Стій. Стій! – Пацієнт схопив Кімбалла за руку. – Ти хіба не лікар? Чорт забирай, мені боляче! Скажи цим сучкам, нехай щось роблять!
Кімбалл скоса глянув на Кетрін і мовив:
– Хлопче, поводься гарно. Ці сучки рятують тебе.
Рішення про ампутацію завжди давалося Кетрін нелегко. Якщо кінцівку можна було врятувати, вона робила для цього все, що могла. Однак, коли півгодини по тому вона стояла в операційній зі скальпелем у руці і дивилася на те, що залишилось від правої ноги її пацієнта, рішення було очевидним. Литка перетворилася на криваве місиво, велика і мала гомілкові кістки були роздроблені. Судячи з уцілілої лівої ноги, права колись була гарно сформованою і мускулистою, вкритою бронзовою засмагою. На босій стопі – дивовижно, що вона не була пошкоджена, навіть попри те, що її неприродньо вивернуло, – виднілися незасмаглі смужки від ремінців сандалій, а під нігтями був пісок. Їй не подобався цей пацієнт і те, як від болю він лаявся та ображав її й медсестер, але, проникаючи скальпелем у плоть, обрізаючи шматки шкіри, підпилюючи гострі краї розтрощених кісток, Кетрін сумувала і жаліла його.
Медсестра забрала зі столу ампутовану кінцівку і накинула на неї простирадло. Нога, яка нещодавно ступала по нагрітому сонцем піску, незабаром мала перетворитися на попіл, її мали спалити разом з іншими видаленими органами й ампутованими кінцівками.
Після операції Кетрін почувалася виснаженою і пригніченою. Коли врешті стягнула з себе рукавички і халат і вийшла з операційної, вона геть не втішилась, побачивши Джейн Ріццолі.
Кетрін підійшла до умивальника і змила зі своїх рук запах тальку і латексу.
– Уже за північ, детективе? Ви що, ніколи не спите?
– Мабуть, не більше, ніж ви. У мене є до вас кілька запитань.
– Я думала, що ви більше не ведете це розслідування.
– Я ніколи не полишу цього розслідування. Хай би хто що там говорив.
Кетрін витерла руки і повернулася до Ріццолі.
– Я вам не дуже подобаюся, правда?
– Подобаєтесь чи ні,
