Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
Піменов-старший відвернувся й затулив обличчя руками. Зрозуміло. Не доведи, Господи, пережити таке. Краще вже з мосту та у воду…
За хвилину чоловік опанував себе. Витер очі долонями. Кашлянув і повернувся до розмови:
– Його випадково впізнала сусідка, коли їздила до Ростова. У брудному обірваному жебраченяті… Як ми тоді зраділи. Цілували куди могли. Я почав вірити в Бога. Стільки молитов прочитав. Хоч і партійним був…
– Довго тоді до тями приводили? – Марченко знову в темі.
– Та було трохи. – Спогади, схоже, гріли чоловікові серце. Це єдине, що могло його зараз відірвати від жахливих думок. Які завжди з тобою. – У психолога майже оселилися. Задовбали його, бідолагу. Випив він тоді з нами. Але Платончика таки поставив на ноги. Ми йому дякували все життя. І зараз вдячні.
– А психолог той живий? – поцікавився Лисиця.
– Так. Тільки старенький уже. Ледве ходить. Якось бачив не так давно. Сидів на лавці у скверику. І милиці поряд.
– Адресу дасте? – одразу «застовпив тему» Ігор.
– Так. Тільки треба зайти до квартири.
Піменов-старший запросив красномовним жестом. Переступили поріг. Опинилися в невеликому холі-коридорі. Ліворуч – двері до кухні. Далі – теж ліворуч – кімната. Прямо – ванна. Праворуч – двері до ще однієї кімнати. Ось і всі хороми. Без вишуканостей. Усе просто і скромно. Чисто. Зі смаком. Ремонт робили не так давно. Однак багато не вкладали. Точно економили для дачі.
– Чай будете? – видав звичне господар, питально втупившись у гостей.
– Дякуємо! – відгукнувся Марченко. – У нас іще свій у термосі хлюпочеться. В машині. Іншим разом.
– А ми можемо подивитися Платонову кімнату? – несподівано випалив Богдан.
– Можемо, – стенув плечима Піменов-старший. Сьогодні питання він розумів не з першого разу. Але тут усе просто. – Зараз тільки адресу в записнику знайду.
Записником виявився переконливий ґросбух-фоліант, пошарпаний часом і руками шукачів «адресних самородків». Його доволі давно голубі, а зараз майже облисілі палітурки прикрашала масивна назва «Книга», під якою порожніли кілька горизонтальних ліній. І тільки на другій чітко виведено «1980». Рукою дисциплінованої людини.
– Це ще з тих часів? – вирвалося в Лисиці, який із захватом дивився на «том перший». Цікаво, а «том другий» є?
– Так, – не без гордості підтвердив Тимофій Леонтійович. – Тут майже пів-Союзу «прописано». – Спроба жалюгідної посмішки. Цього разу теж мимо.
– Ого, – ледь не свиснув Ігор, – ЦРУ від заздрощів застрелиться! Продати не пропонували?
– Пам’ять не продається, – голосом філософа, що пізнав останню істину в житті, відповів господар.
Марченко з розумінням покивав:
– Респект!
Піменов-старший став гортати. Лисиця й донкор – роздивлятися довкруги. Богдан зупинився на великому плакаті Мадонни. Кляте бабище! От не беруть її роки – і все. Невже й замість неї портрет старіє? Гм… Там де жінка – ще й не таке може бути. Але вона точно не закінчить, як Доріан Ґрей[147]. Жінка ж розумніша. І точно перехитрить долю…
– Ось, – сказав Тимофій Леонтійович, відриваючись від ґросбуха. – Є. Записуйте.
Лисиця спритно добув блокнот і клацнув ручкою.
– Вулиця Степова, двадцять п’ять, – почав читати, ніби учневі, Піменов, – квартира тридцять два, Цируль Дмитро Якович. Тільки не знаю, чи допоможе він чим. Старенький же.
– Навіть якщо й нічим не розживемося, – повів голосом профі Ігор, – закриємо можливий варіант. Це теж крок до відгадки. А кожен крок у потрібному напрямі наближає кінцеву мету. Аксіома.
– Гм, – узявся за бороду, а потім і почухав її Піменов. – Може…
– А де Платонова кімната? – почав підганяти Богдан.
– Он там, – махнув Тимофій Леонтійович на дальні двері й повів процесію.
Шпонований прямокутник відкрив перед «нишпорками» домашній світ Піменова-молодшого. Кімната невелика. З дерев’яним вікном. Штори підібрані в тон зеленавому кольору оформлення й оббивки меблів. Це давало м’якість. Заспокоювало. Чудове місце для релаксу. Все облаштовано правильно. На стіні проти дивана – LED-телевізор. Діагональ не менше 42. Праворуч від вікна – комп’ютерний стіл з монітором дюймів на двадцять. Книжкова шафа забита книгами. Лисиця почав удивлятися в корінці: Толкін «Володар Перснів»; Говард «Конан-варвар», «Конан, варвар із Кіммерії», «Конан Безсмертний», «Конан і чотири стихії», «Час Дракона»; Лайбер «Відьма», «Надходь, темряво!», «Усі ви – самотні», «Зелене тисячоліття», «Привид блукає Техасом», «Срібні яйцеголови»; Муркок «Амулет безумного бога», «Береги смерті», «Повернення мертвого бога», «Дочка викрадачки снів», «Кристал, що несе смерть», «Коли боги сміються», «Повелитель Павуків»; Желязни «Хроніки Амбера», «Підмінений», «Долина прокльонів», «Двері його обличчя, ліхтарі його губ», «Тут бувають дракони», «Острів Мертвих», «Одержимий магією», «Померти в Італбарі»; Силверберґ «Повстання на Альфі-С», «Хазяїн життя і смерті», «Вторгнення з Землі», «Чужинці з космосу», «Володарка гріха», «Розпусна богиня», «Планета смерті»…
Ясно. В основному фентезі й наукова фантастика. І ще багато відомих авторів. Ага, ось апокаліптичний роман жахів Брукса «Світова війна Z». Далі – Теркель «Хороша війна: Усні історії про Другу Світову Війну», Мортимер «Середньовічна Англія. Гід мандрівника в часі». Кілька історичних альбомів («Римські легіонери», «Воїни Спарти», «Даки», «Історія цивілізацій», «Світове образотворче мистецтво»). Кілька – з історії зброї (Карман «Історія вогнепальної зброї. З найдавніших часів до XX століття», Шокарєв «Історія зброї. Луки та арбалети», «Ілюстрована історія зброї. Всесвітня енциклопедія»).
«Серйозна бібліотечка, – подумав Лисиця. – І все це прочитав чи тільки для понту? Навряд. Усе дібране з любов’ю. Відчувається. Більш схоже, що читав»
Кілька альбомів для марок. Цікаво. Лисиця глянув на Піменова-старшого.
– А в Платоновій колекції марок не було часом дорогих, рідкісних? – поцікавився.
– Думаєте, це причина? – Тимофій Леонтійович уважно подивився спочатку на Богдана, а потім і на Ігоря. – Ні. Це він збирав ще коли до школи ходив. Дороге й рідкісне ми дозволити собі не могли. Жили ж тільки на зарплату. Намагалися чесно. Це зараз міліціонери – олігархи.
– Тоді теж такі були, – навів «історичну справедливість» донкор. – Тільки менше. І ховалися вміло.
– А чим він цікавився, коли перестав збирати марки? – допитував далі Марченко.
– Ну, з марками він зав’язав не зовсім. Просто перестав стільки часу приділяти. Потім перекинувся на книги. Цими, як їх, фентезі. Потім перейшов на таємниці. Зацікавився конспірологією.
– А дівчина в нього була? – настала черга питати Богданові.
– Такої, щоб уже до весілля, – ще ні. Так, дружба-поцілунки-кохання-зітхання.
– Ну і з ким він дружив-цілувався? – перехопив ініціативу Марченко.
– З Евеліною. Евеліною Борщевською.
– Хто вона?
– Дівчина як дівчина. Звичайна. З нормальної родини. Батьки вчителі. Працює бібліотекарем. Не красуня, але ніби щира й порядна. Хоча… Це лише перший погляд. А що там далі…
– Контакти маєте?
– Знаю, де живе. І адресу бібліотеки.
– А телефон?
– Я не записував, а Платончиків пропав. Оперативники його в салоні не знайшли. Такий великий. Дорогий.
– Кажіть адресу, – знову клацнув ручкою Лисиця.
Піменов продиктував з пам’яті. Богдан записав.
– А в Платона тільки цей комп’ютер? – кивнув на «апарат» Лисиця.
– Ні. Був ще ноутбук. Але теж пропав. Разом із телефоном.
Богдан з донкором перезирнулись. Ставало цікаво.
– А цей можна увімкнути? – почав роздивлятися монітор Марченко.
– Звісно.
– Пароля немає?
– По-моєму, є.
– Знаєте?
– Ні-і-і-і, – здивовано-розчаровано протягнув Тимофій Леонтійович. Зробивши неприємне відкриття.
– Це погано, – насупився Марченко. – Але… Ще не дозрів той горіх, який би не розкололо щире бажання. – І підняв угору вказівний палець. – Можна спробувати?
– Будь ласка, – стенув плечима Піменов.
«Хакер» вмостився до крісла. Спинка рипнула. Запустив системника. Той став розганятися, слухняно зарокотівши. На моніторі почало розгортатися звичне для початку роботи «слайд-шоу», в якому Лисиця нічого не розумів. Коли китайська грамота відтанцювала, екран залило синім, а біля іконки посередині з’явилося вікно для введення
