– Вовки полюють разом, – сказав Мур. – Можливо, у Капри теж був партнер.
Маркет узяв пульт дистанційного керування, відмотав запис назад і натиснув кнопку відтворення. На екрані з’явилася Кетрін, вона сиділа із заплющеними очима, її руки повисли вздовж тіла.
«Хто сказав ці слова, Кетрін? Хто сказав: „Тепер моя черга, Капра“?»
«Я не знаю. Я не знаю цього голосу».
Маркет зупинив запис, і обличчя Кетрін застигло на екрані. Він глянув на Мура.
– Минуло вже два роки після того нападу в Саванні. Якщо Хірург був партнером Капри, то чому він чекав так довго, щоб нагадати їй про себе? Чому це відбувається саме зараз?
Мур кивнув.
– Мене теж це здивувало. Але, здається, я знаю відповідь. – Він відкрив папку, яку приніс зі собою, і вийняв звідти вирізку з газети «Бостон Ґлоуб». – Ця стаття вийшла за сімнадцять днів до убивства Елени Ортіз. Тут написано про бостонських жінок-хірургів. Третину статті присвячено Корделл. Її успіхам. Її досягненням. До того ж є її кольорова фотографія. – Він передав вирізку Цукеру.
– Оце вже цікаво, – сказав той. – Кого ви бачите, коли дивитесь на це фото, детективе Мур?
– Привабливу жінку.
– А ще? Що випромінює її постава, вираз її обличчя?
– Упевненість. – Мур на мить замислився. – І недосяжність.
– Це те саме, що бачу я. Жінку на вершині п’єдесталу. Жінку, до якої нелегко підступитися. Руки схрещені на грудях, високо підняте підборіддя. Недосяжна для більшості смертних.
– До чого ви ведете? – запитав Маркетт.
– Подумайте, що збуджує нашого убивцю. Зранена жінка, осквернена зґвалтуванням. Жінка, яку символічно знищили. А тут він бачить Кетрін Корделл, яка вбила його партнера, Ендрю Капру. Вона не схожа на жертву. Ні, на цій фотографії вона виглядає переможцем. Як думаєте, що він відчув, коли побачив це? – Цукер глянув на Мура.
– Гнів.
– Не просто гнів, детективе. Бурхливу, неконтрольовану лють. Коли вона покинула Саванну, він слідом за нею приїхав до Бостона, але не може підібратися до неї, бо вона добре подбала про свій захист. Тож йому доводиться вичікувати, убиваючи тим часом інших жінок. Напевно, він уявляє Корделл травмованою, неповноцінною жінкою, яка чекає своєї черги як наступна жертва. Та одного дня він розгортає газету і бачить перед собою не жертву, а успішну сучку з виглядом переможця. – Він повернув вирізку Муру. – Хлопчина намагається стягнути її з п’єдесталу. І використовує для цього залякування.
– Яка його кінцева мета? – поцікавився Маркетт.
– Опустити її до такого рівня, коли він знову зможе з нею впоратися. Він нападає тільки на тих жінок, які поводяться як жертви. Він не боїться тільки тих жінок, яких принизили і залякали. І якщо Ендрю Капра справді був його партнером, Хірург має ще одну мотивацію. Помста за того, кого вона убила.
– То що нам робити з цією теорією про партнера? – запитав Маркетт.
– Якщо у Капри був партнер, – сказав Мур, – то це приводить нас назад у Саванну. Ми вже опитали понад тисячу свідків, але досі не маємо підозрюваного. Гадаю, варто взятися за тих, хто бодай якось був пов’язаний із Капрою. Перевірити, чи хтось із цих людей з’явився в Бостоні. Фрост уже на зв’язку з детективом Сінґером, який керував розслідуванням у Саванні. Він може полетіти туди і ще раз переглянути докази.
– Чому Фрост?
– А чом би й ні?
Маркетт глянув на Цукера.
– Ми шукаємо невидимку?
– Іноді невидимка перетворюється на справжню людину.
Маркетт кивнув.
– Гаразд, опрацюємо ще й Саванну.
Мур підвівся, щоб іти, але Маркетт зупинив його.
– Залиштеся на хвилинку. Мені треба з вами поговорити.
Вони зачекали, поки Цукер вийшов, а тоді Маркетт зачинив двері і сказав:
– Я не хочу, щоб їхав детектив Фрост.
– Можна поцікавитись, чому?
– Бо я хочу, щоб до Саванни поїхали ви.
– Але Фрост уже спакував речі. Він готовий вилітати.
– Справа не у Фрості, а у вас. Вам треба трохи дистанціюватися від цієї справи.
Мур напружено замовк, він уже зрозумів, до чого вів лейтенант.
– Ви проводили багато часу з Кетрін Корделл, – мовив Маркетт.
– Але ж вона – головна фігура в цьому розслідуванні.
– Забагато вечорів у її компанії. У вівторок опівночі ви теж були у неї.
«Ріццолі. Ріццолі знала про це».
– А в суботу ви провели у неї цілу ніч. Що, врешті-решт, відбувається?
Мур нічого не відповів. А що він міг сказати? «Так, я перейшов межу. Я нічого не міг з собою вдіяти».
Маркетт важко опустився на стілець і глянув на нього з неприхованим розчаруванням.
– Не можу повірити, що мені доводиться говорити про це з вами. Я б ніколи не міг подумати, що це будете ви. – Він зітхнув. – Вам час відступити. Нехай нею займеться хтось інший.
– Але вона довіряє мені.
– І це все, що є між вами? Довіра? Бо я чув, що все зайшло набагато далі. Гадаю, ви й самі розумієте, що це неприйнятно. Послухайте, ми обоє бачили, як схоже траплялося з іншими копами. І нічого доброго з цього не вийшло. І у вас не вийде. Зараз вона потребує вас – і ви одразу з’являєтесь поруч. Порозважаєтесь разом кілька тижнів, нехай місяць. А тоді, одного дня ви прокинетеся вранці і бац! – усе минуло. Або їй, або вам буде боляче. І ви обоє жалкуватимете, що таке взагалі сталося. – Маркетт зупинився, очікуючи відповіді.
Мур не знав, що сказати.
– Окрім особистих проблем, – продовжив Маркетт, – ваші стосунки ускладнюють розслідування. Чорт забирай, ви ще й дискредитуєте увесь наш відділ. – Він різко махнув рукою в напрямку дверей. – Їдьте до Саванни. І тримайтеся подалі від Корделл.
– Я мушу пояснити їй…
– Навіть не смійте їй телефонувати. Ми подбаємо про те, щоб її повідомили. Я призначу Кроу замість вас.
– Тільки не Кроу, – різко відказав Мур.
– Кого тоді?
– Фроста, – зітхнув Мур. – Краще Фроста.
– Добре, нехай буде Фрост. А тепер поспішайте на літак. Вам піде на користь ця поїздка, допоможе трохи охолонути. Мабуть, ви зараз страшенно сердитесь на мене. Але ви й самі розумієте, що це тільки на краще.
Мур справді це розумів, і
