Кров дає життя, це дивовижна рідина, яка живить нас. Але кров Сьюзан Кармайкл обернулася проти неї, вона тече її жилами, ніби отрута.
Я знаю всі ці подробиці її життя, а мені навіть не довелося з нею зустрічатися.
Я негайно передаю результати факсом її лікарю, відкладаю аркуш до кошика з доставкою, і беру інший зразок. Ще один пацієнт, ще одна пробірка з кров’ю.
Зв’язок між кров’ю і життям був відомий людям ще з прадавніх часів. Стародавні люди не знали, що кров виробляється у кістковому мозку і переважно складається з води, однак звеличували її силу в ритуалах і жертвопринесеннях. Ацтеки використовували кістяні свердла та голки з агави, щоб проколювати свою шкіру і випускати кров. Вони проколювали губи, язики або шкіру на грудях, і кров, що витікала, була їхнім особистим підшошенням для богів. Сьогодні такі ушкодження власного тіла вважалися б збоченими, таких людей нарекли би психічно хворими.
А от мені цікаво, що б ацтеки подумали про нас.
Ось я сиджу в стерильному приміщенні, одягнений у все біле, на моїх руках рукавички, що захищають від випадкових бризок крові. Наскільки ми віддалилися від своєї природи. Хтось може знепритомніти від самого вигляду крові, люди квапляться заховати її від чужих очей, вимивають тротуари, на яких вона пролилася, затуляють дітям очі, коли по телевізору показують сцени насильства. Люди втратили зв’язок із собою, забули, ким вони є насправді.
Утім, не всі.
Ми ходимо поміж іншими людьми і фактично нічим від них не відрізняємося. Мабуть, ми навіть нормальніші за інших, адже не дозволяємо загорнути себе в стерильні бинти цивілізації, не даємо перетворити себе на мумій. Ми бачимо кров і не відводимо погляду. Ми бачимо її блискучу красу, ми відчуваємо її первісний поклик.
Усі, хто, минаючи місце аварії, шукає очима кров, зрозуміють це. За відразою, за бажанням відвернутися ховається і пульсує велика сила. Потяг.
Кожен хоче подивитися. Але не кожен визнає це.
Мені дуже самотньо ходити поміж зазомбованих людей. Вечорами я гуляю містом і вдихаю повітря, таке густе, що я майже бачу його. Воно наповнює теплом мої легені, наче підігрітий сироп. Я вдивляюся в обличчя людей і гадаю, хто із них може бути моїм близьким братом по крові, яким колись був ти. Чи є тут ще хтось, кому вдалося зберегти зв’язок із тою древньою силою, що тече в наших жилах? Мені цікаво, чи зможемо ми впізнати одне одного, якщо зустрінемось, і я боюсь, що не зможемо, бо ми занадто глибоко заховали свою справжню природу, натягнувши маски нормальних людей.
Тому я йду на самоті. І думаю про тебе, єдиного, хто мене розумів».
17
Як лікар Кетрін уже не раз зустрічалася зі смертю, тож їй було не звикати. Їй доводилося бачити, як життя повільно покидає очі пацієнтів, як вони стають пустими і скляними. Їй доводилося бачити, як шкіра набуває землистого кольору, як душа витікає з тіла, ніби кров із рани. Медицина пов’язана зі смертю не менше, ніж із життям, і Кетрін уже давно познайомилася зі Смертю, споглядаючи разом з нею застигаючі тіла своїх пацієнтів. Вона не боялась покійників.
Та все ж, коли Мур звернув на вулицю Олбані і вона побачила цегляну будівлю моргу, у неї спітніли долоні.
Він поставив автівку на стоянці позаду будинку, поряд із білим фургоном з написом «Штат Массачусетс. Управління судово-медичної експертизи». Вона не хотіла виходити з автівки, і лише тоді, коли Мур підійшов, щоб відчинити їй дверцята, вона нарешті спромоглася вийти.
– Ви готові? – запитав він.
– Не те, щоб мені дуже хотілося, – зізналася Кетрін. – Але краще якнайшвидше з цим покінчити.
Хоча вона бувала на десятках розтинів, Кетрін не була цілком готова до запаху крові та розкладання, що вдарили в ніздрі, коли вони з Муром зайшли до лабораторії. Уперше за всю свою медичну практику доктор Корделл подумала, що її може вивернути від вигляду мертвого тіла.
До них повернувся літній чоловік у пластикових окулярах, що служили йому для захисту очей. Вона упізнала патологоанатома, доктора Ешфорда Тірні, з яким бачилась на конференції судово-медичних експертів півроку тому. Після невдалих операцій хірургів пацієнти зазвичай опинялися на столі доктора Тірні, і востаннє вона розмовляла з ним близько місяця тому щодо незрозумілих обставин смерті дитини внаслідок розриву селезінки.
Лагідна усмішка доктора Тірні викликала дисонанс із його заплямованими кров’ю рукавичками.
– Радий знову вас бачити, докторе Корделл. – Він замовк, збагнувши іронію своїх слів. – Хоча краще б ми зустрілися за приємніших обставин.
– Ви вже почали розтин, – схвильовано зауважив Мур.
– Лейтенант Маркетт вимагає негайних результатів, – сказав Тірні. – Самі розумієте, журналісти напосідаються на нього щоразу, коли поліцейські стріляють.
– Але я зателефонував заздалегідь, щоб домовитися про нашу зустріч.
– Доктор Корделл уже бувала на розтинах. Тут для неї немає нічого нового. Дозвольте мені закінчити цей надріз, і вона зможе подивитися на його обличчя.
Тірні повернувся до черевної порожнини чоловіка. Він відрізав скальпелем тонкий кишечник, вийняв петлі кишок і кинув їх до металевого таза. Тоді відійшов від столу і кивнув Муру.
– Прошу.
Мур торкнувся руки Кетрін. Неохоче вона наблизилась до трупа. Спершу її погляд привернув розріз. Відкрита черевна порожнина була їй знайомою, органи і шматки тканин були безликими, вони могли належати будь-кому. Органи не мали емоційного забарвлення, не несли жодної інформації про свого власника. Вона могла холоднокровно вивчати їх як професіонал і помітила, що шлунок, підшлункова залоза і печінка досі були на місці й чекали своєї черги для видалення одним блоком. Y-подібний розріз, що проходив від горла до
