– Вітаю, – сказав він. – Ваша помста вдалася. Вам було приємно встромити мені ножа в спину, правда ж?
– Невже це була я?
– Ви розказали Маркетту.
– Навіть якщо й сказала, то я була не першим копом, який доніс на свого колегу.
Ця уїдлива відповідь спрацювала. Він холодно глянув на неї, мовчки розвернувся і вийшов.
Уже надворі він зупинився, підставляючи обличчя вітерцю. Його гнітила думка, що цього вечора він не побачиться з Кетрін. Утім, Маркетт таки мав рацію. Так і має бути. Так би мало бути з самого початку – він повинен триматися осторонь, не зважати на свої бажання і почуття. Але вона була такою вразливою, і він, як останній дурень, спокусився. Він стільки років тримався однієї дороги, а зараз опинився на геть незнайомій території, що нею керувала не логіка, а пристрасть. Він почувався незатишно в цьому новому світі. Але й не знав, як звідти вибратися.
Кетрін сиділа в автівці і збирала всю свою сміливість, щоб зайти до «Шредер Плаза». Весь день вона зі звичною люб’язністю оглядала своїх пацієнтів, давала поради колегам і вирішувала дрібні проблеми, які завжди виникали під час роботи. Та її усмішки були фальшивими, а під життєрадісною маскою вона ховала гіркий розпач. Мур не відповідав на її дзвінки, і вона не розуміла чому. Лише одна ніч разом, а між ними вже пробігла чорна кішка.
Врешті вона зважилася вийти з автівки і зайшла до Бостонського відділу поліції.
Хоча одного разу вона вже була тут на сеансі гіпнозу доктора Полочека, будівля все одно здавалася їй грізною фортецею, куди краще не потикатися. Це враження підсилив черговий полісмен, який сидів за столом при вході і міряв її прискіпливим поглядом.
– Чим я можу вам допомогти? – запитав він без жодних емоцій, ані вороже, ані по-дружньому.
– Я шукаю детектива Томаса Мура з відділу розслідування убивств.
– Я зателефоную нагору. Ваше ім’я?
– Кетрін Корделл.
Вона чекала у вестибюлі, поки черговий телефонував, і почувалася ніяково від помпезного вигляду лискучого граніту, від присутності всіх тих чоловіків, у формі і в штатському, що проходили повз, кидаючи на неї зацікавлені погляди. То був світ Мура, і вона була тут чужою, ніби пробралася на заборонену територію, де її розглядали суворі чоловіки з пістолетами в кобурах. Раптом вона усвідомила, що припустилась помилки, що їй узагалі не варто було приходити, і розвернулась, прямуючи до виходу. Вона якраз взялася за дверну ручку, коли її окликнув чоловічий голос:
– Докторе Корделл?
Вона озирнулась і впізнала світловолосого чоловіка з приємним і добрим обличчям, який щойно вийшов з ліфта. То був детектив Фрост.
– Чому б нам не піднятися нагору? – запропонував він.
– Я прийшла до детектива Мура.
– Так, я знаю. Я спустився, щоб забрати вас. – Він вказав на ліфт. – Ходімо?
Вони вийшли на другому поверсі, і Фрост повів її коридором до відділу розслідування убивств. Вона раніше не бувала в цьому крилі й дуже здивувалася, що приміщення нагадує звичайнісінький офіс з комп’ютерними терміналами і розділеними скляними перегородками кабінками працівників. Він підвів її до крісла і запропонував сісти. У нього були добрі очі. Він бачив, що вона почувається ніяково в цьому незнайомому середовищі, і спробував бодай якось її відволікти.
– Чашечку кави? – запитав Фрост.
– Ні, дякую.
– Чи можу я запропонувати вам щось інше? Содову? Склянку води?
– Не треба, дякую.
Він теж сів.
– Отже, про що ви хотіли поговорити, докторе Корделл?
– Я сподівалася побачити детектива Мура. Я весь ранок провела в операційній і подумала, що раптом він намагався зі мною зв’язатися…
– Насправді… – Фрост затнувся, по очах було видно, що він схвильований. – Близько полудня я залишив повідомлення вашому секретареві. Віднині з будь-якого приводу ви маєте звертатися до мене.
– Так, я отримала повідомлення. Просто мені цікаво… – Вона насилу стримувалася, щоб не розплакатись. – Мені цікаво, чому все змінилося?
– Розумієте, ем, це пов’язано із розгортанням слідства.
– Що ви маєте на увазі?
– Нам необхідно, щоб Мур зосередився на інших аспектах цієї справи.
– Хто прийняв таке рішення?
Фрост усе більше ніяковів.
– Насправді я не знаю, докторе Корделл.
– Це Мур так вирішив?
Фрост якийсь час мовчав.
– Ні.
– Тобто справа не в тому, що він не хоче мене бачити?
– Я впевнений, що ні.
Кетрін не знала, чи говорив він правду, чи просто намагався її заспокоїти. Вона помітила, що двоє інших детективів витріщалися на них зі своїх кабінок, і несподівано це її розлютило. Невже всі, крім неї, знають правду? Це часом не жалість вона побачила у їхніх очах? Весь ранок вона смакувала спогади про минулу ніч. Вона чекала на дзвінок Мура, як їй хотілося почути його голос і знати, що він думав про неї… Але він так і не зателефонував.
А опівдні їй передали повідомлення Фроста, що надалі з усіма питаннями вона має звертатися до нього.
Тепер їй залишалося хіба високо підняти голову й опанувати себе, щоб не розплакатись.
– Чи є якась причина, чому я не можу з ним поговорити?
– Боюся, зараз його немає в місті. Він поїхав сьогодні після обіду.
– Зрозуміло. – Вона втямила без зайвих слів, що він не може розказати їй більше. Кетрін не цікавилась, куди поїхав Мур, не питала, як можна з ним зв’язатися. Вона вже достатньо осоромилась, прийшовши сюди, і зараз гору взяла гордість. Протягом двох останніх років саме гордість додавала їй сили. День у день вона примушувала її рухатися вперед, забороняла приміряти на себе роль жертви. Дивлячись на неї, усі бачили холоднокровний професіоналізм та емоційну стриманість, бо вона не дозволяла їм бачити нічого іншого.
«Тільки Мур бачив справжню мене. Зранену і вразливу. І ось до чого це призвело. Тому я більше не дозволю собі такої слабкості».
Коли вона підвелася, її спина знову була прямою, погляд випромінював упевненість. Дорогою до виходу вона минула стіл Мура. Вона зрозуміла, що це його стіл, побачивши табличку з іменем. Вона затрималась на мить, щоб роздивитися фотографію в рамці –
