Маятник Фуко - Умберто Еко
Зустріч з настоятелькою террейру була спокійна, сердечна, цивілізована і насичена фольклором. То була велика негритянка з зубосяйною усмішкою. На перший погляд вона здавалась домогосподаркою, але коли ми розпочали розмову, я зрозумів, чому такі жінки зуміли здомінувати культурне життя Салвадору.
«А ці орішас — це особи чи сили?» запитав я її. Mãe-de-santo відповіла, що це, звичайно, сили — вода, вітер, листя, веселка. Але як можна заборонити простим людям бачити в них воїнів, жінок, святих Католицької Церкви? А хіба ви, сказала вона, не поклоняєтеся космічній силі у формі пречистих дів? Найважливішим є поклоніння силі, а вже її вигляд повинен пристосовуватися до можливостей розуміння кожного.
Відтак вона запросила нас вийти у задній сад, щоб перед початком ритуалу відвідати каплиці. У саду були розташовані домівки орішас. Зграйка дівчат-негритянок у байянських строях весело метушилися навколо останніх приготувань.
Домівки орішас були розміщені по садку, наче каплиці на якійсь Кальварії, а ще й кожна мала назовні образок відповідного святого. Всередині було гамірно від насичених барв квітів, статуй, недавно звареного і принесеного в жертву богам харчу. Білий колір для Ошалá, блакитний і рожевий — для Єманжá, рожевий і білий — для Шанґó, жовтий і золотистий для Оґуна… Втаємничені ставали навколішки, цілуючи поріг і торкаючися свого чола і місця за вухом.
«То врешті-решт, — запитав я, — Єманжа — це Пречиста Діва Непорочного Зачаття чи ні? А Шанґó — святий Ієронім?»
«Не ставте недоречних запитань», порадив мені Альє. «В умбанді все це більше заплутане. Святий Антоній і святі Кузьма та Дем’ян належать до лінії Ошала. До лінії Єманжа належать сирени, русалки, духи моря та рік, мореплавці та провідні зірки. Лінія Сходу — це індуси, лікарі, учені, араби та марокканці, японці, китайці, монголи, єгиптяни, ацтеки, інки, мешканці Карибів та римляни. По лінії Ошосі лежать сонце, місяць, духи водоспадів і духи чорношкірих. До лінії Оґуна належать Оґун Бейра-Мар, Ромпе-Мату, Яра, Меже, Наруее… Словом, усе залежить від погляду».
«Господи Ісусе», ще раз промовила Ампаро.
«Слід казати ‘Ошала!’», прошепотів я, ледь торкаючись вустами її вуха. «Не хвилюйся, вони не пройдуть».
Ялоріша показала нам кілька масок, які вносило у храм кілька вірних. Це були велетенські солом’яні машкари чи каптури, що в них поступово мали б одягатися, впадаючи в транс, заполонені божеством медіуми. Це своєрідне почуття сором’язливости, сказала вона нам, у деяких террейру обранці богів танцюють з відкритим обличчям, демонструючи присутнім свої переживання. Але до втаємничених треба ставитися з пошаною, оберігати їх від цікавости невтаємничених чи будь-кого, хто не може зрозуміти їхнього внутрішнього тріумфу та благодаті. Це звичай цього террейру, пояснила вона нам, і тому сюди неохоче впускають сторонніх. Але хтозна, може, колись, додала вона. Це ж лише перша наша зустріч.
Однак вона не хотіла відпускати нас, не почастувавши на спробу деякими з comidas de santo, не з кошиків, адже вони мають залишатися неторканими аж до кінця ритуалу, а зі своєї кухні. Вона повела нас у задню частину террейру, де нас чекало барвисте свято маніоки, перцю, коки, фісташок, рибних страв, ватапа, раків з травою ефу, каруру, чорної квасолі з маніоковим борошном посеред м’якого аромату африканських спецій, солодкавих і сильних тропічних запахів, якими ми насолоджувалися зі скрухою, знаючи, що споживаємо їжу стародавніх суданських богів. Правильно, сказала нам Ялоріша, адже кожен із нас, не відаючи про це, є сином одного з орішас, і часто можна сказати, кого саме. Я відважно запитав, чий я син. Ялоріша спершу ухилялася, кажучи, що це неможливо визначити з певністю, але зрештою погодилася роздивитись мою долоню, провела по ній пальцями, глянула мені в очі й сказала: «Ти син Ошала».
Я запишався. Ампаро, розслабившись, натякнула, що добре було б визначити, чий син Альє, але той сказав, що воліє не знати цього.
Коли ми повернулися додому, Ампаро сказала мені: «Ти бачив його долоню? Замість лінії життя у нього цілий ряд поламаних ліній. Наче струмок, який, наштовхнувшись на камінь, обтікає його і продовжує текти на метр далі. Це лінія людини, яка не раз помирала».
«Міжнародний чемпіон з переселення душ на довгих дистанціях».
«No pasaran», засміялася Ампаро.
29
З огляду на той простий факт, що вони змінюють і приховують свої імена, обманюють щодо свого віку і, за їхнім визнанням, приходять невпізнані, жодна логіка не може заперечити, що вони конче мусять існувати.
(Heinrich Neuhaus, Ріа et ultimissima admonestatio de Fratribus Roseae-Crucis, nimirum: an sint? quales sint? unde nomen illud sibi asciverint, Danzig, Schmidlin, 1618 — ed. fr. 1623, p. 5)
Діоталлеві говорив, що Хéсед — це сфіра благодаті та любови, білий вогонь, південний вітер. Того вечора у перископі я думав, що останні дні, прожиті з Ампаро у Байї, цілком відповідали цьому знакові.
Я пригадував собі — скільки всього згадуєш, чекаючи годинами у темряві — один з останніх вечорів. Від тривалого ходіння вуличками і площами у нас боліли ноги, і ми рано лягли у ліжко, але спати не хотілося. Скрутившись калачиком у положенні ембріона, Ампаро сперлась об подушку і вдавала, що читає одну з моїх брошурок про умбанду, дивлячись поверх дещо розставлених колін. Іноді вона ліниво лягала навзнак, розхиливши ноги і поклавши книжку на живіт, і слухала мене. Я читав книгу про розенкройцерів і намагався заінтригувати її своїми відкриттями. То був погідний вечір, як написав би виснажений літературою Бельбо у своїх файлах, — не чутно було навіть найменшого вітерця. Ми дозволили собі добрий готель, з вікна виднілося море, а з освітленої кухонної ніші мене тішив вигляд кошика з тропічними фруктами, придбаними того ранку на ринку.
«Він каже, що 1614 року в Німеччині виходить анонімний твір під назвою Allgemeine und general Reformation, тобто Всезагальна й генеральна реформа всього всесвіту, з додатком Fama Fratemitatis Всечесного Братства Розенкройцерів, звернена до всіх мудреців і повелителів Європи, разом з короткою відповіддю пана Газельмайєра, який з цієї причини був кинутий єзуїтами до в’язниці й прикутий до галери. Тепер віддано цей твір до друку і доведено до відома всіх щирих сердець. Видав у Касселі Вільгельм Вессел».
«Дещо задовга назва, правда?»
«Очевидно, в XVII столітті всі назви були такі. Як у Ліни Вертмюллер. Це сатиричний твір, казка про всезагальну реформу людства,
