Маятник Фуко - Умберто Еко
«А в кінці всезагальний рейвах. Навколо самі розенкройцери. 1627 року з’являється Нова Атлантида Бекона, і читачі вважають, що він розповідає про країну розенкройцерів, хоч сам він ніколи її так не називає. Бідолаха Йоганн Валентін Андрее помирає, до самої смерти присягаючися, що це не він, а якщо й він, то це було просто для сміху, але справі вже не зарадиш. Скориставшись із переваги свого неіснування, розенкройцери стають усюдисущі».
«Як Бог».
«До речі, якщо подумати… Матей, Лука, Марко та Йоан — то зграя веселунів, які збираються у якомусь місці і вирішують влаштувати змагання. Вони вигадують певного персонажа, затверджують кілька основних фактів — і прошу дуже, кожен вільний у своїй фантазії, а потім буде видно, хто з них кращий. А згодом ці чотири оповіді опиняються в руках друзів, які видають свої судження — Матей змальовує події досить реалістично, але надто вже наполягає на тій історії з Месією, у Марка оповідь непогана, але дещо безладна, у Луки, слід визнати, досить вишуканий стиль, а Йоан дещо перебільшує з філософією… але загалом книги припали до вподоби, мандрують із рук до рук, і коли четверо друзів похопилися, що відбувається, було вже надто пізно — Павло вже зустрів Ісуса по дорозі до Дамаску, Пліній за наказом стурбованого кесаря розпочинає розслідування, цілий легіон апокрифічних письменників удає, що все це їм уже давно відомо… ти, апокрифічний Читачу, мені подібний, брате мій…[96] У Петра паморочиться в голові, він починає сприймати все серйозно, а Йоан погрожує розповісти правду, Петро і Павло кажуть його піймати і заковують у ланцюги на острові Патмосі, й у бідолахи починаються галюцинації, на спинці ліжка йому ввижається сарана, хай замовчать ці сурми, звідки вся ця кров… Дехто починає говорити, що він п’є, а може, це атеросклероз… А якщо й справді було так?»
«Саме так і було. Ти б читав Фойєрбаха замість оцих опусів».
«Ампаро, вже світає».
«Ми божевільні».
«Вранішня зоря розенкройцерськими перстами ніжно пестить хвилі…»
«Так-так, так і продовжуй. Це Єманжа, чуєш, вона тут».
«Дай мені ludibria…»
«Ox, Tintinnabulum!»
«Ти моя Atalanta Fugiens…»
«Ти моя Вавілонська Вежо…»
«Я хочу Arcana Arcanissima, Золоте Руно, блідо-рожеве, наче морська мушля…»
«Чшш… Silentium post clamores», сказала вона.
31
Ймовірно, що більшість самозваних кавалерів Рози і Хреста, які як такі відомі загалові, насправді всього лишень розенкройцери… Цілком певно, що вони жодним способом не могли ними бути, з тої простої причини, що вони входили до цих товариств, і це може здатися парадоксом та позірною суперечністю, але все ж це цілком зрозуміло…
(René Guénon, Aperçu sur l’initiation, Paris, Editions Traditionelles, 1981, XXXVIII, p. 241)
Ми вернулися до Pio, і я знову поринув у роботу. Одного дня з якогось ілюстрованого часопису я довідався, що в місті існує Стародавній і Визнаний Орден Рози і Хреста. Я запропонував Ампаро зазирнути туди, і вона неохоче погодилася.
Осідок ордену знаходився на невеликій вулиці, зовні будинку була вітрина зі статуетками, які зображали Хеопса, Нефертіті, Сфінкса.
Саме того пополудня відбувалося пленарне засідання: «Роза і Хрест та Умбанда». Промовцем був якийсь професор Браманті, Референт Ордену в Європі, Таємний Кавалер Великого Пріорату in partibus[97] Родосу, Мальти та Салонік.
Ми вирішили увійти всередину. Приміщення, досить неоковирне, було прикрашене тантричними мініатюрами, що зображали змія Кундаліні, того самого, якого тамплієри хотіли розбудити поцілунком у сідницю. Я сказав собі, що врешті-решт не варто було перетинати Атлантику, щоб відкрити Новий Світ, — ті ж самі речі я міг знайти і в клубі Пікатрікс.
За столом, що був укритий червоним сукном, перед нечисленною і сонною публікою стояв Браманті, опасистий добродій, якого, якби не його туша, можна було б порівняти з тапіром. Він уже з помпезним красномовством розпочав свою промову, але навряд чи давно, бо саме розводився про Розу і Хрест у часи вісімнадцятої династії за правління Амасіса І.
Чотири Невидимі Володарі чували над розвитком раси, яка дала початок цивілізації Сахари двадцять п’ять тисяч років до заснування Фів. Фараон Амасіс, будучи під їх впливом, заснував Велике Біле Братство, охоронця тієї допотопної мудрости, яку єгиптяни знали як свої п’ять пальців. Браманті твердив, що в нього є документи (зрозуміло, недоступні для невтаємничених), які походять від мудреців Храму Карнака та їхніх таємних архівів. Символ рози та хреста згодом створив фараон Ехнатон. У когось той папірус є, сказав Браманті, але не питайте мене, у кого.
У річищі Великого Білого Братства виховався Гермес Трисмегіст — чий вплив на італійське Відродження був такий же незаперечний, як і його вплив на Прінстонську гнозу, — а також Гомер, друїди Ґаллій, Соломон, Солон, Піфагор, Плотин, єссеї, терапевти, Йосиф Ариматейський, який привіз Ґрааля до Європи, Алкуїн, король Даґоберт, святий Тома, Бекон, Шекспір, Спіноза, Якоб Беме, Дебюссі та Айнштайн. Ампаро шепнула мені, що, на її думку, тут бракує лише Нерона, Камброна[98], Ієроніма, Панчо Вільї[99] та Бастера Кітона[100].
Що стосується впливу первовічних Рози і Хреста на християнство, Браманті звернув увагу тих, хто ще не зорієнтувався в цій історії, на те, що не випадково Ісус, згідно з легендою, помер на хресті.
Саме мудреці Великого Білого Братства заснували в часи короля Соломона першу масонську ложу. Те, що Данте був розенкрейцером та масоном — як, зрештою, і святий Тома, — написано чорним по білому в його творах. У XXIV та XXV піснях Раю подибуємо потрійний поцілунок князя Рози і Хреста, пелікана, білі туніки, саме ті, в які були зодягнені старійшини в Одкровенні, три богословські чесноти масонських капітул (Віра, Надія і Любов). А символічна квітка розенкройцерів (біла троянда пісень XXX та XXXI) Римська Церква прийняла як символ Матері Спасителя — ось звідки Rosa Mystica літаній.
Те, що розенкройцери існували в період середніх віків, було очевидно не лише з їх проникнення до тамплієрства, а й з набагато одвертіших документів. Браманті цитував якогось Кізеветтера, який наприкінці минулого століття показав, що розенкройцери середніх віків виробили для курфюрста Саксонського чотири центнери золота, виразний доказ чого бачимо на певній сторінці Theatrum Chemicum[101], опублікованого 1613 року в Страсбурзі. Мало хто, однак, помітив натяки на тамплієрів у легенді про Вільгельма Теля: Тель вирізає свою стрілу з гілки омели, рослини арійської міфології, і влучає у яблуко, символ третього ока, яку вводить в дію змій Кундаліні, — а відомо, що арійці прийшли з Індії, де згодом, покинувши Німеччину, ховаються розенкройцери.
