Маятник Фуко - Умберто Еко
Ампаро поклала свою руку на його. «Відведіть нас туди!» мовила вона, «одного разу, багато років тому, я була у шатрі умбанди, але пам’ятаю все дуже туманно, пригадую лише велике хвилювання…»
Здавалось, її доторк збентежив Альє, але руки він не забрав. Лише — згодом я помітив, що він це робить у хвилини замислення — іншою рукою вийняв з камізельки виготовлену із золота та срібла невеличку шабатурку, можливо табакерку або пуздерко для пігулок, на кришці якої сяяв агат. На столику бару палала невелика воскова свічка, і Альє, наче випадково, наблизив до неї шабатурку. Я побачив, що в теплі агат став невидимим, а замість нього з’явилася надзвичайно витончена мініатюра, зеленкувато-блакитного й золотистого кольору, на якій була зображена пастушка з кошичком квітів. Він покрутив її в руках з неуважним благоговінням, немов перебираючи вервицю. Помітивши мою цікавість, усміхнувся і заховав пуздерко.
«Хвилювання? Я б не хотів, ласкава пані, аби ви виявились не лише кмітливою, а й надто вразливою. Це прегарна риса, якщо вона супроводжується грацією та розумом, але небезпечна для того, хто вчащає у певні місця, не знаючи чого там шукати і що там можна знайти… З іншого боку, прошу не плутати умбанду з кандомбле. Кандомбле — це культ цілком автохтонний, афро-бразилійський, як звичайно говорять, а умбанда — це досить пізній плід схрещення індигенних ритуалів з європейською езотеричною культурою, якому властива, я б сказав, тамплієрська містика…»
Тамплієри знову мене знайшли. Я сказав Альє, що працював над ними. Він з цікавістю глянув на мене. «Дивовижний збіг обставин, мій юний друже. Тут, під Південним Хрестом, зустріти юного тамплієра…»
«Я б не хотів, щоб ви вважали мене прихильником…»
«Ради Бога, пане Казобон. Якби ви знали, скільки всякого непотребу можна знайти у цій царині…»
«Знаю, знаю».
«Гаразд. Але нам треба ще раз побачитися до того, як ви поїдете геть». Ми домовилися про зустріч наступного дня: всі ми хотіли дослідити невеликий критий ринок, що простягався вздовж порту.
І ми дійсно зустрілися там наступного ранку. То був рибний ринок, арабський базар, храмовий ярмарок, що розрісся, наче отруйна ракова пухлина; то був Лурд, опанований силами зла, де заклиначі дощу співіснували з нестямними капуцинами-стигматиками, посеред умилостивлювальних мішечків із зашитими в підкладку молитвами, рученят з напівкоштовних каменів, що крутили дулі коралових рогів, розп’ять, зірок Давида, статевих символів доюдейських релігій, гамаків, килимів, торбин, сфінксів, святих сердець, сагайдаків племен бороро, намист із мушль. Здегенерована містика європейських конкістадорів зливалася з таємними знаннями рабів так само, як шкіра кожного з перехожих розповідала історію запропащених генеалогій.
«Ось», сказав Альє, «образ того, що трактати з етнології називають бразилійським синкретизмом. Паскудне слово, з погляду офіційної науки. Але у своєму найбільш піднесеному значенні синкретизм — визнання стародавньої Традиції, яка пронизує і живить усі релігії, будь-яке знання, будь-яку філософію. Мудрий не той, хто виділяє, а той, хто складає докупи шматочки світла, звідки б вони не приходили… А отже, ці раби чи нащадки рабів мудріші, ніж етнологи з Сорбонни. Принаймні ви мене розумієте, моя прекрасна пані?»
«Розумом ні», мовила Ампаро. «Але лоном — так. Пробачте, гадаю, граф де Сен-Жермен так би не висловився. Тобто, я народилась у цій країні, і навіть те, чого я не знаю, промовляє у мені десь — гадаю — отут…» Вона торкнулася своїх грудей.
«Знаєте, що сказав одного вечора кардинал Ламбертіні дамі, у вирізі плаття якої сяяв діамантовий хрест? Яке щастя вмерти на цій Голгофі. Мені б теж хотілося послухати тих голосів. А тепер я мушу просити пробачення у вас обох. Я походжу з часів, коли чарівності звикли віддавати почесть навіть ціною вічного прокляття. Ви, мабуть, хочете залишитись удвох. Ми будемо в контакті».
«Він міг би бути твоїм батьком», сказав я Ампаро, тягнучи її повз гори краму.
«Навіть прадідом. Він натякнув нам, що йому щонайменше тисяча років. Ти ревнуєш мене до мумії фараона?»
«Я ревную до будь-кого, хто викликає в тебе блиск ув очах».
«Як чудово, адже це — кохання».
27
Розповідаючи одного дня, що в Єрусалимі він познайомився з Понтієм Пилатом, він детально описував будинок прокуратора і пригадував страви, які подавано на вечерю. Кардинал де Роан, вважаючи, що це фантазії, звернувся до камердинера графа де Сен-Жермена, старого, сивоголового, чесного на вигляд чоловіка: «Друже мій, — сказав він йому, — мені не віриться у те, що говорить ваш господар. Те, що він черевомовець — може бути; що він виготовляє золото — згода; але повірити у те, що йому дві тисячі років і що він бачив Понтія Пилата — це вже занадто. Ви теж там були?» «Ні, монсиньйоре, — простодушно відповів камердинер, — я на службі у пана графа всього лиш чотириста років».
(Collin de Plancy, Dictionnaire infernal, Paris, Mellier, 1844, p. 434)
Наступними днями мене полонив Салвадор. У готелі я проводив мало часу. Перегортаючи покажчик книги про розенкройцерів, я знайшов посилання на графа де Сен-Жермена. Ого, сказав я собі, tout se tient[73].
Вольтер писав про нього: «це людина, яка ніколи не помре і яка знає все», але Фрідріх Пруський відповів йому, що «цей граф сміховинний». Горас Волпол згадував його як італійця, іспанця чи поляка, який у Мексиці вбився в великі гроші, а згодом дременув до Константинополя з коштовностями своєї дружини. Найбільш певні відомості про нього можна взяти зі спогадів пані де Оссе, покоївки мадам Помпадур (дуже авторитетно, сказала нетолерантна Ампаро). Він з’являвся під різними іменами — Сюрмон у Брюсселі, Велдан у Ляйпціґу, маркіз де Еймар, де Бедмар або де Більмар, граф Солтиков. Він був заарештований 1745 року в Лондоні, де відзначився як музикант, граючи у салонах на скрипці та клавесині; через три роки в Парижі він пропонує Людовікові XV свої послуги експерта з барвників взамін на резидування у замку Шамбор. Король використовує його для дипломатичних місій у Голландії, де той потрапляє в якусь халепу і знову тікає до Лондона. Він
