Маятник Фуко - Умберто Еко
«А розенкройцери?»
«Могильна мовчанка. Post сто двадцять annos patebo дуля з маком. Спостерігають за всім із порожнечі свого палацу. Гадаю, саме їх мовчанка й хвилювала душі. Якщо вони не відповідають, значить, існують насправді. 1617 року Флудд пише Tractatus apologeticus integritatem societatis de Rosea Cruce defendens[90], a 1618 року в De Naturae Secretis[91] йдеться, що настала пора відкрити секрет розенкройцерів».
«І його відкривають».
«Де там. Він ще більш ускладнюється. Бо виявляється, що якщо від 1618 року відняти обіцяні розенкройцерами 188 років, одержуємо 1430, рік заснування ордену Золотого Руна».
«А він тут до чого?»
«Не розумію, чому 188 років, адже має бути 120, але всі містичні додавання і віднімання завжди дають бажаний результат. Що стосується ордену Золотого Руна, то це Золоте Руно аргонавтів, і з певного джерела я довідався, що він якимось чином пов’язаний зі Святим Ґраалем, а отже, якщо дозволиш, із тамплієрами. Але це ще не все. Між 1617 та 1619 роками Флудд, який, видно, був письменником пліднішим, ніж Барбара Картленд, віддає до друку ще чотири книги, між якими його Utriusque cosmi historia[92], щось на кшталт коротких зауваг про всесвіт, з ілюстраціями, все у трояндах та хрестах. Майєр набирається відваги і публікує свої Silentium post clamores[93], твердячи, що братство таки існує і пов’язане не лише із Золотим Руном, а й з орденом Підв’язки. Проте він сам надто незначна особа, щоб бути його членом. Можеш уявити собі реакцію тодішніх учених Європи. Якщо розенкройцери не приймають навіть Майєра, значить, ідеться про справді виняткову справу. І от усілякі самозванці почали різними правдами й неправдами пнутися у члени братства. Всі вони кажуть, що розенкройцери існують, але ніхто не признається, що їх бачив, усі пишуть так, ніби призначають зустріч або вимагають авдієнції, але ніхто не набереться нахабства признатися, що він один із них. Дехто каже, що розенкройцери не існують, тому що їх неможливо знайти, інші ж кажуть, що вони існують саме для того, щоб їх знайшли».
«А розенкройцери наче води до рота набрали».
«Як риби».
«Відкрий рота. Тобі належиться мамая».
«Смакота. А тут починається Тридцятилітня війна і Йоганн Валентін Андрее пише Вавилонську Вежу, обіцяючи, що не пізніше як за рік Антихриста буде переможено, а тим часом якийсь Іренеус Аґностус пише Tintinnabulum sophorum…[94]»
«Як чудово, tintinnabulum!»
«… де й не второпаєш, про що він, до дідька, говорить, але безсумнівним є те, що Кампанелла, чи хто там під його ім'ям, твердить в Іспанській Монархії, що вся та афера з розенкройцера- ми — не що інше як розвага зіпсованих умів… На цьому кінець, між 1621 та 1623 роками усе затихає».
«Просто так?»
«Просто так. Їм набридло. Як ‘Бітлз’. Але припиняється лише в Німеччині. Це щось подібне до отруйної хмари. Вона пересувається до Франції. Одного чудового ранку 1623 року на стінах Парижа з’являються маніфести розенкройцерів, у яких добрим громадянам оголошується, що представники головної колегії братства перебралися сюди і готові розпочати запис нових членів. А згідно з іншою версією, у маніфестах чорним по білому написано, що йдеться про тридцять шість невидимих, розсипаних по світі груп по шість осіб, і що вони в силі зробити своїх адептів невидимими… Хай йому трясця, знову ці тридцять шість…»
«Які?»
«Про них йшлося у тому документі, який написали тамплієри».
«Люди, позбавлені фантазії. А що далі?»
«А далі з цього виникає колективне божевілля — одні їх захищають і хочуть з ними зустрітися, інші ж звинувачують їх у диявольщині, алхімії та єресі, твердячи, що за допомогою Астарти вони стають багатими, могутніми і здатними перелітати з одного місця на інше, словом, скандал дня».
«Хитрі ці розенкройцери. Хочеш увійти в моду — вигадай щось у Парижі».
«Вочевидь, ти маєш рацію. Послухай тепер, що відбувається далі, Боже мій, що за часи. Картезій[95] — авжеж, саме він — у попередні роки бував у Німеччині й шукав їх, але його біограф пише, що не знайшов, адже, як ми знаємо, вони маскувалися. Повернувшись до Парижа після появи маніфестів, він дізнається, що всі його вважають розенкройцером. У такій атмосфері це була не найкраща репутація, вона також дратувала його друга Мерсенна, який уже гримів прокльонами на адресу розенкройцерів, називаючи їх жалюгідними підбурювачами, магами, кабалістами, які намагаються сіяти аморальні вчення. Що ж тоді робить Картезій? Він показується на людях, де тільки може. А оскільки його бачать — що є незаперечним фактом — це ознака того, що він не невидимий, а отже — не розенкройцер».
«Гарний метод».
«Заперечення, звичайно ж, нічого не давали. При такому становищі, якщо хтось підходив до тебе і говорив: доброго вечора, я — розенкройцер, то був певний знак, що він ним не є. Розенкройцер, який поважає себе, такого не каже. Навпаки, він голосно це заперечує».
«Але не можна сказати, що людина, яка твердить, що вона не розенкройцер, саме ним і є, адже лише те, що я кажу, що я не розенкройцер, не робить мене ним».
«Однак заперечення вже є підозрілий знак».
«Зовсім ні. Адже що ж робить розенкройцер, коли втямить, що люди не вірять тим, хто каже, що вони розенкройцери, а тих, хто це заперечує, підозрюють? Починає говорити, що він розенкройцер, щоб його ним не вважали».
«Хай йому біс. Отже, тепер кожний, хто твердить, що він розенкройцер, бреше, а отже, він ним справді є! Е, ні, ні, Ампаро, остерігаймось потрапити в їхню пастку. Адже в них повсюди шпигуни, навіть під цим ліжком, а тому вони вже знають, що ми знаємо. Значить, тепер вони говоритимуть, що вони не розенкройцери».
«Любий, мені стає страшно».
«Не хвилюйся, пташко, я з тобою, а я, дурний, коли вони казатимуть, що вони не розенкройцери, вважатиму, що вони саме ними й є, і так відразу їх викрию. А викритий розенкройцер стає нешкідливим, і його можна просто вигнати через вікно газетою».
«А Альє? Він намагається переконати нас, що він — граф де Сен-Жермен. Безперечно, для того, щоб ми вважали, що він ним не є. Отже, він розенкройцер. Чи ні?»
«Послухай, Ампаро, давай підемо спати».
«Е, ні, тепер я хочу дослухати
