Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

оминав невеликий провулок, і Вістович рушив ним, сподіваючись, що з протилежного боку до будинку є інший вхід. Ішов обережно, поглядаючи собі під ноги. Пройшовши лише десяток кроків, чоловік відчув, як серце його забилося гучно, ніби ковальський молот. Він напружив слух і прислухався до навколишніх звуків. Далеко десь задзеленчав трамвай, п’яний голос надривався нерозбірливим і безладним співом, до цього додалися його повільні кроки й важке дихання. 

«Треба закурити, — ​подумалось йому, — ​і трохи заспокоїтися». 

Комісар потягнувся до кишені, де був портсигар і запальничка. Клацнув нею і втягнув до легенів перший ковток диму. Край цигарки зашкварчав. Тієї ж миті десь угорі залопотіла крилами зграя міського вороння, і Вістович звів очі, якусь мить відстежуючи темні точки на тлі свинцевого вечірнього неба. 

«Краще повернутися додому, — ​майнула в нього думка, — ​прихопити по дорозі пляшку чогось міцного, знайти недочитані книжки й провести з ними весь вечір. Нерви сьогодні гівняні…» 

За спиною почулися квапливі важкі кроки. Рвучко повернувшись, Вістович просто перед собою побачив багряне від злості бородате обличчя й лезо ножа в здоровенній руці. 

— От я тебе й знайшов, скурвисину, — ​зашипів Брюкнер і замахнувся для удару. 

Комісар навіть встиг подумати, що ця бісова інтуїція ще жодного разу його не підвела. І щоразу, коли він до неї не дослухався, то неодмінно потрапляв у халепу. І от зараз, відчувши, як пришвидшилось його серце, міг би принаймні дістати з кишені свого браунінга. Але ж ні, замість пістолета він витягнув портсигар! Погляд його вловив криве лезо ножа, що от‑от мало би ввіткнутись йому в шию чи груди, і шкіра в цих місцях, ніби передчуваючи рану, страшенно занила. Все це тривало соту частину секунди, одночасно з тим, як свідомість комісара гарячково вишукувала найкращий варіант самозахисту в цій ситуації. Зрештою, Вістович зробив те, що дуже добре вмів: лівою спробував перехопити озброєну руку нападника, правою ж щосили зацідив йому в писок. Цей правий боковий витримав би не кожен боксер в усій Ґаліції, але Берл, вищий і кремезніший за Вістовича, здавалося, його навіть не відчув. Вхопити нападника за ліву кисть поліціянтові також не вдалося. Ніж тільки трохи змінив траєкторію удару і пройшовся комісару по плечу, розрізавши тканину плаща й маринарки під ним. Вістович сіпнувся назад, але, перечепившись, гепнувся на землю. 

— Радо б із тобою побоксував, — ​єхидно вищирився Брюкнер, — ​але часу катма. 

З цими словами він навалився на комісара всією вагою й заніс над ним ножа для нового удару. Вістовичу сперло дихання й потемніло в очах. Він ще витиснув із себе слово «падлюка», назвавши так наостанок Брюкнера, й приготувався до найгіршого, коли почувся звук, що нагадував удар по важкому сталевому дзвону. Берл здригнувся й, облишивши комісара, спробував підвестись, але знову отримав удар. Брюкнер звалився набік. Тоді Вістович, мов у тумані, побачив над собою постать, озброєну металевою рурою. 

Схоже, Господь посилав йому поміч, отже, слід і самому не марнувати часу. Потягнувшись до кишені плаща, комісар нарешті вихопив звідти зброю і, не встаючи, спрямував її туди, де був Брюкнер. 

— Ані руш! — ​видихнув Вістович, спостерігши, що той поступово приходив до тями й навіть намагався звестися на ноги. 

Тієї ж миті в грудях комісара страшенно запекло. Так, мовби своєю вагою нападник роздавив йому нутрощі. Берл кинувся навтьоки, і Вістович натиснув на спуст. Гримнув постріл, втім, комісар із прикрістю побачив, що не влучив. Він вистрілив ще раз, але нападник вже зник за рогом будинку. 

— Гукайте поліцію, — ​ледве дихаючи, вигукнув Вістович. — ​Телефонуйте в Дирекцію!.. Це той… той маніяк… 

Постать, відкинувши своє знаряддя, нахилилася над ним, приглядаючись до його пораненого плеча. 

— Гаразд, гаразд. Заспокойтеся, — ​почув над собою комісар. 

Незнайомець був чоловіком уже поважного віку з посивілим волоссям і бородою. 

— Хто ви? — ​запитав Вістович. 

— Мене звати Франц Кронфельд. Я також колись служив у поліції… Ви поранені, тому найперше я покличу лікаря.

VII 

Лемберг 

18–19 квітня 1906 року 

Ліза Хільке, більше знана, щоправда, як мадам Шене, щойно завершила свій перший номер у львівському клубі «Мінотавр». Це була жартівлива композиція Франца Легара «Ja, das Studium der Weiber ist schwer»[90], яку вона виконувала на свій манер. Співала навмисне низьким голосом, зображаючи чоловіка, у той самий час, мовби ненароком, додаючи у свої рухи еротизму: 

«Nimmt uns Männer verteufelt auch her», — ​і співачка «випадково» погладила виразне декольте. 

«Niemals kennt man an Seele und leib», — ​тут вона удавано сердито ляснула себе по стегнах, але руки на них затримались, і кінчики пальців пробіглися від колін до живота. 

«Man das Weib, Weib, Weib, Weib, Weib», — ​мадам Шене розпачливо вхопилася за голову, хоч насправді знову демонструючи публіці напіввідкриті груди, що піднялися від цього руху трохи вище. 

До наступного виходу лишалося двадцять хвилин, і Ліза, сівши в гримерці за свій столик, спочатку поправила макіяж, а потім запалила тонку єгипетську сигаретку. Якийсь час уважно розглядала себе в дзеркало. Попри те що попередню ніч у поїзді не змогла заснути, вигляд у неї був свіжий. Шкіра на обличчі пружна, жодних «мішків» під очима, губи палахкотіли. Звісно, частково це — ​завдяки обережній дозі кокаїну, яку вона прийняла годину тому, але й природної чарівності їй не бракувало. Тому й спокусити будь-якого чоловіка для неї було заіграшки. 

Взяти хоча б того кумедного молодого лікаря з клініки для вар’ятів. Щойно він знайшов у своєму пальті записку від неї, одразу ж, не розмірковуючи, прибіг на побачення. Винайняв номер у дорогому баденському готелі, замовив найкращого шампанського, купив кокаїну. Довго розповідав, як важко йому з дружиною Ґретою, що, вірогідно, йому зраджує, бо з ним останнім часом кохається стиснувши зуби, ніби через силу. 

— Не вірогідно, дурнику, а таки зраджує, — ​сказала вона йому і втягнула до носа білий, ретельно подрібнений порошок. 

— Звідки ти знаєш? — ​перепитав Краут. Порція кокаїну лежала й перед ним, але він з цим не поспішав. 

Мадам Шене блаженно відкинула назад голову й кілька секунд дослухалася до приємного запаморочливого ефекту, викликаного наркотиком. 

— Ми з нею одного віку, — ​сказала вона, знову глянувши на нього, — ​з твоїх слів я можу судити про її зовнішність і темперамент. Секс їй потрібен і потрібен часто. Якщо з тобою вона робить це неохоче, то комусь іншому, значить, віддається з усією пристрастю. 

Краут побілів, а губи його затремтіли. 

— Вибач, що кажу це, але краще тобі знати правду, — ​промовила співачка й потягнулася за шампанським. 

— І що… що мені робити? — ​запитав Фелікс. 

— Те, що