Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

Краут нахилився над столом і також прийняв кокаїн. Якусь хвилину чекав на ефект, але його не було, ніби замість наркотика він втягнув у себе дрібку борошна. Тоді він нервово ковтнув шампанського й схопився з місця, зриваючи з себе піджак, а потім сорочку. Ліза якусь мить спостерігала за ним, а потім відставила бокал. 

— Зі мною будь, будь ласка, ніжнішим, ніж зі своїм одягом, — ​сказала мадам Шене. — ​Не люблю грубощів… 

Вона ще гарцювала на ньому, відчуваючи, що от‑от настане мить сатисфакції, коли двері прочинились і на порозі кімнати постали Фішер і ювелір Вайсманн. 

— Хай вам чорт! Невже так важко дати мені закінчити? — ​сердито вигукнула Ліза, прикриваючи руками збуджені груди. 

Їй самій нечасто вдавалося отримати насолоду від чоловіка, а сьогодні, здавалося, була саме та унікальна мить. 

— Вибач, крихітко, — ​усміхнувся Фішер, зачиняючи за собою двері. — ​Наступного разу будемо делікатніші, обіцяю. 

Мадам Шене зіскочила з коханця й подалася до ванної. Краут сперся на лікті й втупився невидючим поглядом кудись перед собою. 

— Ти, здається, переборщила з кокаїном, — ​додав майор і з огидою накрив Фелікса покривалом. — ​Схожий тепер більше на своїх пацієнтів, ніж на лікаря. Втратив будь-який глузд. 

— Хіба це важливо? — ​сказала жінка, виходячи з ванної. Її спокусливе тіло тепер прикривав шовковий халат. — ​Він розповів мені все, що потрібно. 

— Тоді розповідай мені, — ​посерйознішав майор. 

— В їхній лікарні є пацієнт-росіянин. Його називають Яшею, але не думаю, що це його справжнє ім’я. 

— Звісно, що несправжнє, — ​пирснув сміхом Вайсманн, — ​Яків Бобровський став Яшею… Це ж треба… 

— Продовжуй, — ​перебив того Фішер. 

— Поза лікарнею ним опікується Орлов, — ​додала Шене. — ​Наскільки мені відомо, завтра граф повинен його звідти забрати. 

— Отже, треба встигнути раніше, — ​промовив майор. — ​Викрасти цього Яшу під виглядом утечі, наприклад. 

Ліза розвела руками, мовляв: «Це вже не мій клопіт». 

— Скажіть, мадам, де особисті речі цього добродія? — ​запитав Вайсманн, кивнувши в бік асистента Краута, що досі безпомічно борсався під покривалом. 

— На канапі, — ​відповіла вона. 

Ювелір подякував і, ступивши два кроки, узяв до рук піджак Фелікса. Методично обшукав його й витягнув звідти згорток з купюрами. 

— Лишіть гроші за номер, — ​кинула мадам Шене й знову зникла у ванній. 

— Не турбуйтесь, моя пані, я при своєму глузді, — ​відповів чоловік і продовжив обшукувати одяг Краута. 

— Ага, ось! Я мав рацію: він таки носив це все з собою, — ​тріумфально вигукнув він за хвилину, дістаючи з-під підкладки згорнутий папір. 

— Що це? — ​запитав Фішер. 

— Моє боргове зобов’язання, — ​відповів той, — ​я не збираюся йому платити. Досить того, що з моїх п’яти тисяч і так чимало потрачено. 

З цими словами він зважив у руці пачку банкнот, мовби намагаючись зрозуміти, яка сума там залишилась. 

— Лізо, якщо граф Орлов найближчим часом вирушить кудись у подорож, мусиш поїхати з ним, — ​сказав їй через двері Фішер. — ​Скажи, що хочеш влаштувати собі невеликі гастролі. 

— Так, майоре, — ​відповіла мадам Шене. 

Орлов і справді повідомив, що збирається до Ґаліції. Як і було наказано, його коханка Ліза Хільке поїхала з ним. 

У двері гримерки хтось обережно постукав. 

— Прошу, — ​з деяким роздратуванням у голосі гукнула вона. 

Всередину зайшов молодий кельнер. 

— Пробачте, пані Шене. З вами хоче зустрітися один чоловік, — ​сказав він німецькою з твердим і виразним слов’янським «р». 

— Жодної зустрічі до останнього виступу, — ​нервово відповіла співачка. 

— Він наполягає… 

Кельнер поклав перед нею візитівку. 

Прочитавши ім’я, мадам Шене важко зітхнула й загасила сигарету. 

— Перекажіть — ​за десять хвилин. 

Кельнер вийшов. 

Співачка вирішила не перевдягатися, а лише накинути на себе плаща. Так її відверта концертна сукня не притягатиме зайвих поглядів, а перед новим виходом не доведеться знову вдягатися. 

За осібним столиком біля виходу сидів граф Орлов. Мадам Шене наблизилася до нього й збиралася сісти навпроти, але він її стримав. 

— Немає часу, солоденька, — ​сказав він, — ​треба їхати. 

— Їхати? — ​вимовила вона. — ​Куди? В мене зараз вихід! 

— Значить, перенесуть. А точніше, скасують. 

Він підвівся. 

— Ходімо. 

— Але на мені ця сукня. Можу я хоча би перевдягнутися? 

— Вона тобі дуже до лиця. Я бачив твій виступ. Поїхали. 

Мадам Шене криво всміхнулась. Якщо він справді бачив її виступ, то, мабуть, несподівано відчув приплив чоловічої сили й тепер тягне до себе в готель, доки відчуває, що може. 

— Гаразд, — ​відповіла вона з деякою втомою в голосі, — ​поїхали. 

Не сказавши ні слова кельнеру, вони вийшли з «Мінотавра» й опинилися на нічній порожній Сербській. Лізу пронизав холод. 

— Де машина? — ​запитала вона, тремтячи всім тілом. 

Орлов махнув рукою в бік «Остіна», що стояв за кілька кроків, біля повороту на Руську. З авто вийшов водій і відчинив перед нею двері. Мадам Шене сіла позаду водія. За мить поруч вмостився Орлов. Водій, не питаючи, куди їхати, завів двигун, і машина, перетнувши нічну площу Ринок, вистрибнула через вулицю Кілінського[91] на Гетьманські Вали[92], де, минувши Міський театр, невдовзі виїхала за межі міста. 

Ліза тривожно визирнула у вікно автомобіля. 

— Де це ми? — ​запитала вона. 

— Я не львів’янин, тож гадки не маю, — ​холодно відповів Орлов, — ​знає наш водій. Він тутешній. Еге ж, полковнику? 

Редль, що був за кермом, змовчав. 

— Куди ми їдемо? — ​з тривогою в голосі запитала жінка. 

— Замовкни, Лізо! — ​гримнув росіянин. 

З пів години вони їхали мовчки. Холод пронизав Лізу до самих кісток, і вона вже не чула нічого, крім цокотіння власних зубів. Авто врешті зупинилося. 

— Виходь, — ​наказав їй Орлов і сам виліз назовні. 

Майже не контролюючи рухів і марно намагаючись закутатись у свій тоненький плащ, Шене підкорилася. Водій вийшов також. 

Місце виявилося цілком безлюдним. Навколо не було жодного вогника. Звідкілясь із темряви долинав тільки плюскіт води й шурхіт очерету. Вологе нічне повітря забивало собою легені, наче мокре ганчір’я. 

— Тепер говори, — ​сказав Орлов. 

— Що… я маю… говорити? — ​тихо перепитала вона. 

— А відколи ти працюєш на прусський Третій відділ? 

— Не розумію… про що т-ти… 

— Ти не розумієш? — ​закричав раптом граф. — ​Бісова ти наркоманко! Про те, що я відвідував пацієнта в психіатричній клініці в Бадені, знала тільки ти! Про те, що я мав його звідти забрати, знала тільки ти! І тут раптом він тікає просто в мене з-під носа!