Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
Краут нахилився над столом і також прийняв кокаїн. Якусь хвилину чекав на ефект, але його не було, ніби замість наркотика він втягнув у себе дрібку борошна. Тоді він нервово ковтнув шампанського й схопився з місця, зриваючи з себе піджак, а потім сорочку. Ліза якусь мить спостерігала за ним, а потім відставила бокал.
— Зі мною будь, будь ласка, ніжнішим, ніж зі своїм одягом, — сказала мадам Шене. — Не люблю грубощів…
Вона ще гарцювала на ньому, відчуваючи, що от‑от настане мить сатисфакції, коли двері прочинились і на порозі кімнати постали Фішер і ювелір Вайсманн.
— Хай вам чорт! Невже так важко дати мені закінчити? — сердито вигукнула Ліза, прикриваючи руками збуджені груди.
Їй самій нечасто вдавалося отримати насолоду від чоловіка, а сьогодні, здавалося, була саме та унікальна мить.
— Вибач, крихітко, — усміхнувся Фішер, зачиняючи за собою двері. — Наступного разу будемо делікатніші, обіцяю.
Мадам Шене зіскочила з коханця й подалася до ванної. Краут сперся на лікті й втупився невидючим поглядом кудись перед собою.
— Ти, здається, переборщила з кокаїном, — додав майор і з огидою накрив Фелікса покривалом. — Схожий тепер більше на своїх пацієнтів, ніж на лікаря. Втратив будь-який глузд.
— Хіба це важливо? — сказала жінка, виходячи з ванної. Її спокусливе тіло тепер прикривав шовковий халат. — Він розповів мені все, що потрібно.
— Тоді розповідай мені, — посерйознішав майор.
— В їхній лікарні є пацієнт-росіянин. Його називають Яшею, але не думаю, що це його справжнє ім’я.
— Звісно, що несправжнє, — пирснув сміхом Вайсманн, — Яків Бобровський став Яшею… Це ж треба…
— Продовжуй, — перебив того Фішер.
— Поза лікарнею ним опікується Орлов, — додала Шене. — Наскільки мені відомо, завтра граф повинен його звідти забрати.
— Отже, треба встигнути раніше, — промовив майор. — Викрасти цього Яшу під виглядом утечі, наприклад.
Ліза розвела руками, мовляв: «Це вже не мій клопіт».
— Скажіть, мадам, де особисті речі цього добродія? — запитав Вайсманн, кивнувши в бік асистента Краута, що досі безпомічно борсався під покривалом.
— На канапі, — відповіла вона.
Ювелір подякував і, ступивши два кроки, узяв до рук піджак Фелікса. Методично обшукав його й витягнув звідти згорток з купюрами.
— Лишіть гроші за номер, — кинула мадам Шене й знову зникла у ванній.
— Не турбуйтесь, моя пані, я при своєму глузді, — відповів чоловік і продовжив обшукувати одяг Краута.
— Ага, ось! Я мав рацію: він таки носив це все з собою, — тріумфально вигукнув він за хвилину, дістаючи з-під підкладки згорнутий папір.
— Що це? — запитав Фішер.
— Моє боргове зобов’язання, — відповів той, — я не збираюся йому платити. Досить того, що з моїх п’яти тисяч і так чимало потрачено.
З цими словами він зважив у руці пачку банкнот, мовби намагаючись зрозуміти, яка сума там залишилась.
— Лізо, якщо граф Орлов найближчим часом вирушить кудись у подорож, мусиш поїхати з ним, — сказав їй через двері Фішер. — Скажи, що хочеш влаштувати собі невеликі гастролі.
— Так, майоре, — відповіла мадам Шене.
Орлов і справді повідомив, що збирається до Ґаліції. Як і було наказано, його коханка Ліза Хільке поїхала з ним.
У двері гримерки хтось обережно постукав.
— Прошу, — з деяким роздратуванням у голосі гукнула вона.
Всередину зайшов молодий кельнер.
— Пробачте, пані Шене. З вами хоче зустрітися один чоловік, — сказав він німецькою з твердим і виразним слов’янським «р».
— Жодної зустрічі до останнього виступу, — нервово відповіла співачка.
— Він наполягає…
Кельнер поклав перед нею візитівку.
Прочитавши ім’я, мадам Шене важко зітхнула й загасила сигарету.
— Перекажіть — за десять хвилин.
Кельнер вийшов.
Співачка вирішила не перевдягатися, а лише накинути на себе плаща. Так її відверта концертна сукня не притягатиме зайвих поглядів, а перед новим виходом не доведеться знову вдягатися.
За осібним столиком біля виходу сидів граф Орлов. Мадам Шене наблизилася до нього й збиралася сісти навпроти, але він її стримав.
— Немає часу, солоденька, — сказав він, — треба їхати.
— Їхати? — вимовила вона. — Куди? В мене зараз вихід!
— Значить, перенесуть. А точніше, скасують.
Він підвівся.
— Ходімо.
— Але на мені ця сукня. Можу я хоча би перевдягнутися?
— Вона тобі дуже до лиця. Я бачив твій виступ. Поїхали.
Мадам Шене криво всміхнулась. Якщо він справді бачив її виступ, то, мабуть, несподівано відчув приплив чоловічої сили й тепер тягне до себе в готель, доки відчуває, що може.
— Гаразд, — відповіла вона з деякою втомою в голосі, — поїхали.
Не сказавши ні слова кельнеру, вони вийшли з «Мінотавра» й опинилися на нічній порожній Сербській. Лізу пронизав холод.
— Де машина? — запитала вона, тремтячи всім тілом.
Орлов махнув рукою в бік «Остіна», що стояв за кілька кроків, біля повороту на Руську. З авто вийшов водій і відчинив перед нею двері. Мадам Шене сіла позаду водія. За мить поруч вмостився Орлов. Водій, не питаючи, куди їхати, завів двигун, і машина, перетнувши нічну площу Ринок, вистрибнула через вулицю Кілінського[91] на Гетьманські Вали[92], де, минувши Міський театр, невдовзі виїхала за межі міста.
Ліза тривожно визирнула у вікно автомобіля.
— Де це ми? — запитала вона.
— Я не львів’янин, тож гадки не маю, — холодно відповів Орлов, — знає наш водій. Він тутешній. Еге ж, полковнику?
Редль, що був за кермом, змовчав.
— Куди ми їдемо? — з тривогою в голосі запитала жінка.
— Замовкни, Лізо! — гримнув росіянин.
З пів години вони їхали мовчки. Холод пронизав Лізу до самих кісток, і вона вже не чула нічого, крім цокотіння власних зубів. Авто врешті зупинилося.
— Виходь, — наказав їй Орлов і сам виліз назовні.
Майже не контролюючи рухів і марно намагаючись закутатись у свій тоненький плащ, Шене підкорилася. Водій вийшов також.
Місце виявилося цілком безлюдним. Навколо не було жодного вогника. Звідкілясь із темряви долинав тільки плюскіт води й шурхіт очерету. Вологе нічне повітря забивало собою легені, наче мокре ганчір’я.
— Тепер говори, — сказав Орлов.
— Що… я маю… говорити? — тихо перепитала вона.
— А відколи ти працюєш на прусський Третій відділ?
— Не розумію… про що т-ти…
— Ти не розумієш? — закричав раптом граф. — Бісова ти наркоманко! Про те, що я відвідував пацієнта в психіатричній клініці в Бадені, знала тільки ти! Про те, що я мав його звідти забрати, знала тільки ти! І тут раптом він тікає просто в мене з-під носа!
