Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

Почувся пронизливий свист локомотива, і потяг здригнувся, відтак потроху почав набирати ходу. 

— Отой худий з темною бородою — ​отець Гапон, — ​сказав Фішер, — ​один з очільників народних протестів у Петербурзі. 

— Я читав, що його вбили, — ​здивувався Редль. 

— Справді? Як жаль… 

Полковнику лишалося тільки вдати, що не зауважив іронію в голосі співрозмовника. 

— А інші двоє? — ​запитав він. — ​Лисуватий чоловік і жінка? 

— Подружжя Вебер. Принаймні так свідчать їхні нові німецькі паспорти. 

— А насправді? 

Фішер запалив нову цигарку й витримав паузу. 

— А насправді, полковнику, вони коли-небудь знищать династію Романових. Недарма ж Яків Бобровський поклав на цю справу ледь не все своє багатство… Щоправда, сьогодні усіх трьох, як ви бачили, довелося рятувати з лап охранки. 

— І що ж тепер? Зміните їм зовнішність? 

— Чому ж? Просто перечекаємо якийсь час. За кілька років про них забудуть, і вони знову зможуть повернутися в Росію, щоб завершити все те, що почали. 

Поїзд мчав уже з величезною швидкістю, ритмічно вистукуючи сталевими колесами, мовби гігантський телеграф, що передавав кудись у темний простір термінове повідомлення. 

— Невдовзі Лемберг, і вам треба виходити, — ​промовив Фішер, — ​а ми вирушимо далі, через Краків і Катовіце до Берліна. 

— Довгий шлях, — ​відповів Редль. 

— Хочу, аби ви знали, полковнику, я тільки зараз вирішив, що ви не поїдете зі мною. 

— Мені нічого робити в Берліні, — ​криво посміхнувся той. 

— Питання в тому, що б з вами там зробили, — ​незворушно сказав Фішер, — ​допити в Третьому відділі бувають часами неприємні. 

Редль зірвався на ноги. 

— Я австрійський офіцер і перебуваю на території Австрії. 

— Сядьте, полковнику, — ​стомлено мовив його співрозмовник. 

— Тоді поясніть, що ви маєте на увазі! 

— Почнемо з того, що якби не той львівський комісар, золото Бобровського потрапило б у інші руки. Не в наші. 

— Ви його переоцінюєте, пане Фішере. 

— Навряд. Це радше ви його недооцінили. 

— Якщо пам’ятаєте, то на тому складі в Лемберзі я лише вдавав, що був за росіян, а в критичний момент став на ваш бік. 

— Або ж ви просто побачили, що обставини складаються не на вашу користь… — ​розвів руками Фішер. — ​Але гаразд, це ми наразі забудемо. 

— Хіба є щось іще? 

— Хто такий Ніцетас, полковнику? Никон Ніцетас? 

Питання зависло в повітрі, як відлуння пострілу, й змусило Редля збліднути. Не відповідаючи, він знову сів на своє місце. 

— На його рахунок зроблено кілька щедрих поштових переказів, які згодом було перенаправлено в банк «Hottinguer» у Берні. На ваше ім’я… Можна навіть подумати, що Ніцетас — ​ваше шпигунське псевдо. 

— Під цим псевдо я працював для одного приватного розвідувального бюро в Швейцарії, — ​відповів Редль таким голосом, ніби в горлі в нього застряг папір. 

— І, звісно ж, не знали, що бюро контролює охранка? 

— Не знав. 

— Що ж, навіть офіцер може помилитися. 

Полковник глянув на Фішера й зустрів з його боку погляд, в якому, здавалося, більше не було ворожості. Майор запалив третю цигарку, від чого їхнє купе щільно заповнилось синім тютюновим туманом, крізь який пробивалося світло електричної жарівки. 

— Тільки не забувайте, що кожна помилка — ​це мовби незавершена історія. Ніби повість без епілогу, яку неодмінно треба дописати й цим виправити. Коли прийде час. 

Усю подальшу дорогу вони мовчали. 

За годину поїзд прибув на станцію «Лемберг».