Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

— Потримайте-но, Вістовичу, — ​звернувся він до підлеглого, простягнувши йому склянки. 

— Так-от, моє прохання, пане комісаре, — ​продовжив міністр, коли Шехтель кожному налив порцію випивки, — ​знайдіть цю Ельвіру Сапфо. 

Чоловіки випили. Бренді від Бачевського справді смакувало чудово. 

— Знайти… А потім? — ​запитав Вістович. 

— Переконайте віддати рукопис, якщо він у неї. Якщо не вийде, то я зустрінуся з нею сам… Маєте три дні. Рівно стільки я ще перебуватиму в Лемберзі. 

Вістович замислився на якийсь час. Три дні… Часу небагато, але, маючи в рукаві деякі козирі, які він, сам того не знаючи, отримав по дорозі з Берна, можна виконати це доручення навіть за коротший час. 

— Розумію, що термін, відведений на пошуки, малий, але й ви, комісаре, знаєте свою справу, як ніхто інший. Ви зробите послугу міністру поліції, тож можете бути певні, що й він зуміє вам віддячити, — ​додав фон Шпрегорф. 

— Гаразд, але я маю одну умову, — ​сказав Вістович. 

— Комісаре, як ви можете? — ​спалахнув Шехтель. — ​Що ви дозволяєте собі? 

Однак міністр знаком показав йому, що все гаразд. 

— Кажіть, — ​звернувся він до Вістовича. 

— Нещодавно звільнено мого помічника, ад’юнкта Самковського, — ​промовив комісар і тієї ж миті побачив, як обличчя Шехтеля налилося кров’ю. — ​Я хотів би, щоб він повернувся на службу. 

— У чому винен цей ад’юнкт? — ​запитав у директора фон Шпрегорф. 

— Він вчинив злочинну службову недбалість, — ​процідив той крізь зуби, — ​через нього загинув дуже важливий свідок. 

Міністр зробив ковток бренді і якусь мить подумав. 

— Ви наполягаєте, пане Вістовичу? — ​перепитав він. 

— Так, до того ж я хотів би, щоб справу проти нього закрили. 

Фон Шпрегорф ковтнув ще алкоголю. 

— Це все? — ​мовив він коротко. 

— Так, пане міністре. 

— Пане директоре, прошу взяти це до виконання, — ​наказав він Шехтелю. 

— Буде зроблено, — ​промовив той здавленим голосом. — ​Тільки на жодні підвищення, доки я керую львівською поліцією, Самковський нехай не розраховує… 

— Я зупинився в готелі «Метрополь», — ​не звертаючи більше уваги на Шехтеля, сказав комісару фон Шпрегорф. — ​Від сьогодні можете зв’язуватись зі мною в будь-який час доби. Я попереджу рецепцію. 

Вістович кивнув. 

— Хай щастить вам, комісаре, — ​побажав міністр наостанок. — ​Точніше, нам. 

Після цього, мов утративши до Вістовича будь-який інтерес, фон Шпрегорф у супроводі господаря подався слухати музикантів, які помітили, що той наближається, і почали новий твір з неабияким завзяттям і піднесенням. 

Комісар зрозумів, що більше йому тут робити нічого, і, вирішивши не прощатися з Шехтелем, рушив до виходу. Свою порцію бренді він допив уже біля фіакра. Кілька місцевих візників завбачливо тримали свої екіпажі поблизу, знаючи, що невдовзі матимуть заробіток, розвозячи підхмелілих гостей по домівках. 

— На Вірменську, — ​голосно сказав комісар, сідаючи в один із таких фіакрів. 

— До середмістя буде дорожче, — ​відповів незворушно візник. 

— Я тобі дам, курва, дорожче! — ​гримнув на нього Вістович. Вдруге поспіль зіткнувшись з перевізницькою жадібністю, не мав наміру терпіти. — ​Отримаєш звичну плату, а як ні — ​поїдеш задурно! 

— Та я хіба що… Як пан собі зичить… — ​пробурмотів той і хлеснув свою клячу батогом. 

Наступного дня Вістович прийшов на службу раніше, ніж зазвичай. Вже о пів на восьму він, тримаючи під пахвою кілька свіжих газет, піднімався сходами до свого кабінету. Йому хотілося прийти раніше, аніж в Дирекції з’явиться Шехтель, однак не вдалося. Більше того, директор підстеріг його, щойно комісар опинився на другому поверсі. Вигляд Шехтель мав невиспаний і похмільний. 

— Доброго ранку, Вістовичу, — ​привітався він з підлеглим. 

— Доброго ранку, пане директоре, — ​відповів той, повертаючи ключ у дверях кабінету. 

Коли він прочинив їх, Шехтель зайшов усередину слідом за комісаром. Якусь мить спостерігав, як той кладе газети собі на стіл, знімає капелюха й плаща, а потім чіпляє їх на порожній вішак. 

— Вчора добре дісталися додому? — ​з удаваною турботою запитав шеф. 

— Цілком добре, пане директоре. Дякую вам за гостину. 

— Пробачте, що не зміг з вами попрощатися. Мусив опікуватися міністром. 

— Ясна річ. Не переймайтесь. 

Шехтель всадив до рота цигарку, і комісар підніс йому вогонь зі своєї «Ronson». 

— Гарна річ, — ​похвалив директор запальничку. 

— Сувенір із Берна, — ​відповів Вістович, також закурюючи. 

Якусь хвилину чоловіки мовчки затягувалися димом. 

— Що думаєте про справу, яку вам доручив міністр? — ​запитав нарешті директор. 

— Дещо незвично буде таким займатися в той час, як у місті маніяк вбиває поліціянтів, — ​зізнався комісар, — ​але що ж… 

— Погоджуюся, — ​кивнув Шехтель. — ​Проте, якщо фон Шпрегорф у подяку за цю послугу стане другом львівської поліції і нашим з вами безпосередньо, в подальшому це принесе чимало користі. Зокрема й місту. 

— Розумію. 

Вістович неквапно перекладав цигарки з пачки до портсигара. Діставати їх потім звідти було для нього звичніше. 

— Фельнер, до речі, знайшов між згинами пальців одного із загиблих кілька ниток. Бідолаха, очевидно, перед смертю вхопився за одяг убивці, — ​зазначив директор, — ​зараз це не має жодного значення, оскільки ми й так знаємо ім’я маніяка, але на суді обвинувачення матиме ще один доказ. Якщо знайдемо в цього Брюкнера пальто чи плаща такого ж кольору, як і нитки, то повісять цього сучого сина значно швидше. 

— Буду тільки радий, — ​сказав комісар, — ​у нього на мене давній зуб. 

— Так, пригадую. 

Шехтель підійшов до столу й загасив у попільничці недопалок. 

— А ви з чого збираєтеся розпочати пошуки тієї… Саломеї… Чи як її там? 

— Сапфо, — ​виправив його Вістович, — ​Ельвіри Сапфо. 

— Один біс, — ​відмахнувся директор. — ​То з чого? 

— Ще не думав, — ​сказав комісар. — ​Можливо, слід ще раз перевірити друкарні, що надрукували її книжку? У когось там міг залишитися з нею зв’язок. 

— Сумніваюся, — ​промовив Шехтель. — ​Ви ж чули міністра, ми все зробили для того, аби жодна друкарня не хотіла мати з нею справу. Після наших візитів друкарі й видавці відреклися від цієї авторки. Ніхто вам ні в чому не зізнається. 

— І все-таки, я спробую, — ​наполіг Вістович. 

— Як хочете, комісаре. Але пам’ятайте, що у вас лише три дні. 

— Я не забуду, пане директоре. 

Більше не кажучи ні слова, Шехтель вийшов з кабінету. Щойно двері за ним зачинилися, Вістович усміхнувся. Ясна річ, ходити по друкарнях — ​марно. Він, зрештою, і не збирався… За пів години комісар вийшов з Дирекції й попрямував на Марійську площу[84], звідки через Пасаж Міколяша[85] дістався вулиці Сенкевича[86], а звідти попрямував на Словацького. Тут Вістович зайшов