Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

— Це збіг… Клянуся, я тут ні до чого. 

— І те, що пруссаки раптом опинилися тут, у Львові, це також збіг? — ​Орлов перестав кричати, задихаючись від злості. — ​Твій шеф з A III b недопрацював. Конфіденти пана полковника Редля сьогодні помітили його і Бобровського… Ти мене одурила. Одурила! — ​закричав Орлов і зімкнув руки на її шиї. 

— Заспокойтеся, графе, — ​спробував зупинити його Редль. — ​Лишіть її. 

Однак це не допомогло. Душитель його не чув. 

— Припиніть, чорт забирай! — ​вигукнув він тоді й спробував звільнити бідолаху з його рук. 

Втім, це було марно. Той вчепився в її делікатне горло сталевою хваткою. Коли його все ж вдалося відштовхнути, жінка нерухомо звалилася додолу. Редль нахилився до неї й спробував намацати пульс. За кілька хвилин підвівся й з ненавистю подивився на Орлова. 

— Ти її вбив, сучий сину, — ​видихнув полковник. 

Той не відповів, а тільки важко дихав. Врешті злодійкувато озирнувся довкола. 

— Таке трапляється, — ​сказав він. — ​Врешті-решт вона була зрадницею. 

Полковник потягнувся до револьвера. Йому хотілося пристрілити виродка, вгатити в нього цілий барабан, але замість цього він лише мовчки спостерігав, як той волочить тіло до річки й опускає його у воду. 

Зрештою, Орлов повернувся до авто й сперся на капот. 

— Здала нас пруссакам, — ​знову сказав він. — ​Подумайте лишень… Яша зник у мене з-під носа. І врешті прусська розвідка опиняється разом з нами тут. Адже ви самі говорили, що в цьому місті, ймовірно, сам Фішер. 

— З мене досить, — ​коротко мовив Редль і відчинив дверцята авто. 

— Куди це ви зібралися? 

— Ось що, пане графе, — ​сказав полковник. — ​Я погодився відслідкувати маршрут вантажу, але не давав згоди брати участь у вбивстві. Я запропонував свої послуги приватному шпигунському бюро, але не персонально вам, не «охранці». Тож ідіть ви під три чорти! 

— Хочете ви цього чи ні, але бюро, про яке ви згадали, належить насправді нам. Тобто ви, дорогий полковнику, весь час були російським агентом, — ​відповів Орлов. 

— Ви на території Австрії, — ​з погрозою сказав той, — ​і в моїх силах заткнути вам пельку. 

— А ви спробуйте. Вам доведеться мене заарештувати, а під арештом я матиму вдосталь часу, аби розповісти все вашим колегам-військовим. Їм буде цікаво послухати, як начальник галицького Evidenzbüro співпрацює з потенційним ворогом. 

Редль знову потягнувся до зброї. 

— Так, можете мене пристрелити, — ​іронічно сказав Орлов. — ​Це, звісно, вихід. От тільки замість одного трупа будете мати два. 

Кілька хвилин вони мовчали, зі злобою дивлячись на темні силуети один одного. 

— Поїхали, — ​сказав урешті граф, — ​завтра до Лемберга прибуде вантаж. Візьмете свою частку і про все забудете. І про неї також… 

Він кивнув у бік мертвої Шене, тіло якої майже повністю занурилось у воду. 

Вранці наступного дня у зовсім іншій частині міста комісар Вістович, відвідавши спочатку лікаря, що мусив оглянути й перев’язати йому рану на плечі, під’їхав кілька зупинок трамваєм до костелу Марії Маґдалини, а звідти пройшовся пішки до кам’яниці під номером 11 на вулиці Потоцького. Обійшов її тим самим провулком, де ледь не загинув напередодні, зчепившись з Брюкнером. Підійшов до непоказних дверей, які зазвичай у таких будинках використовували слуги, аби дістатися на кухню чи в погріб, проте в помешканні колишнього оберкомісара Кронфельда ці двері були головним входом. 

Вістович постукав і терпляче дочекався, доки з іншого боку йому відчинять. Немолодий високий камердинер у потертій лівреї ввічливо запитав, що потрібно вранішньому гостеві. 

— Хотів би побачити господаря, — ​відповів комісар. 

— Голосніше! — ​крикнув слуга, повертаючись до нього правим вухом. 

— Мені потрібен пан Кронфельд! — ​вигукнув гість, і перелякана облізла кішка, що досі спостерігала за ним настороженими очима, шугнула кудись у сусідні зарості глоду. 

— Будьте ласкаві вашу картку, — ​попросив камердинер і простягнув до Вістовича відкриту долоню. 

— Звісно… — ​комісар дістав візитівку й подав старому. 

— Проходьте до вітальні. Я повідомлю пана Кронфельда про ваш прихід, — ​сказав він, пропускаючи гостя всередину. 

За дверима виявилося двоє сходів. Одні вели вниз, очевидно, справді до пивниці, інші — ​нагору. Цими другими слуга запросив піднятися на другий поверх, де провів гостя до просторого приміщення, облаштованого на старомодний манер, а сам пішов кликати господаря. Ця вітальня нагадала Вістовичу помешкання Ельвіри Сафронської на Личаківській, щоправда, було воно не таким занедбаним. Темно-зелені шпалери, вкриті рослинним візерунком, щільно прилягали до стін. Скло в креденсі й на стільницях акуратних журнальних столиків було ретельно протерте. На одному з них містилася шахівниця з незакінченою партією. Вістович мимоволі наблизився й оцінив шахову ситуацію. Білі мали безперечну перевагу над чорними, в них було більше фігур і вигідніша ситуація на дошці. Втім, і становище чорних не видавалося безнадійним. За уважної гри ті могли б розраховувати на нічию. 

— Цікавитеся шахами, пане Вістовичу? — ​почувся голос господаря. 

Його худорлява постать з’явилася на порозі вітальні. Кронфельд був одягнений у темно-вишневу бонжурку, під якою виднілася біла сорочка без краватки. У руках мав запалену бріарову люльку. Все виглядало на те, що в таку ранню пору гостей він не чекав. 

— Граю іноді, — ​відповів на його питання комісар. — ​А хто ваш суперник? 

— Мій камердинер, — ​мовив Кронфельд, знаком запрошуючи гостя сісти. — ​Чоловік, що зустрів вас сьогодні. 

— Ви, мабуть, грали за білих? — ​поцікавився Адам Вістович. 

— Ні, за чорних, — ​усміхнувся господар. — ​Як бачите, Алоїз дуже добрий шахіст. Колись він був моїм помічником. Разом ми розв’язали багато складних задач. І не тільки шахових… А ще мій слуга має одну беззаперечну чесноту: він майже глухий, і в його присутності я можу розмірковувати над своїм ходом уголос. 

Услід за сказаним колишній поліціянт від душі розсміявся. 

— Як ваша рана? — ​запитав Кронфельд і приклався до люльки. Хмаринка запашного диму на якусь мить заховала від співрозмовника його обличчя. 

— Усе гаразд. Як виявилося, нічого серйозного, — ​відповів Вістович. 

— Вам пощастило, що мали на собі плаща й маринарку з грубої тканини, — ​зауважив Кронфельд, — ​мене колись також врятував мій одяг у схожій ситуації. 

— Пощастило мені тому, що нагодилися ви, — ​сказав комісар, — ​власне, я прийшов, щоб подякувати. 

— Пусте. Мені, знаєте, нудно на емеритурі, тому радий, що вдалося трохи розважитися… Ви знаєте нападника? 

— Так, — ​відповів комісар, — ​ба більше, заочно горлоріза знає все місто. Його підозрюють у недавніх вбивствах поліціянтів. 

Обличчя Кронфельда, рясно вкрите зморшками, раптом сіпнулось і на якусь мить застигло, ставши схожим на ритуальну маску. 

— Так, я читав у газетах, — ​промовив оберкомісар. — ​Отже, це він? Тоді шкода, що я не проломив йому голову… Сучий син. 

Вістович усе чекав, коли Кронфельд запитає, що він сам робив учора під його